Хай люди знають: ху із ху!.. Але ти це зробиш красиво… І вони дуже здивуються, почувши, що Олександра Рибенко-Ясінська ще не вмерла! І дух її ще живий!
– Чому ми так повільно їдемо! Ти можеш їхати швидше?
Мені завтра конче треба вирішити одну нагальну справу…
Станіслав стенає плечима і робить вигляд, що готовий хоч на крилах летіти, щоб я тільки відчепилася, дала йому спокій.
Але я не відчіплююсь. Мені не дає спокою нова ідея-фікс: я мушу перевидати роман “Криваві заграви”! Негайно!
За будь-яку ціну! Тому – швидше, швидше додому! Зачинитися у своїй спальні-келії, перечитати роман, і – рятувати, рятувати!..
За переживаннями не помітила, як в’їхали у двір. Не чекаючи допомоги від Станіслава, виповзла з машини, заспішила до хати. А потім жадібно читала – під сердитий брязкіт посуду, який вчинив на кухні голодний Станіслав, з болем переконуючись у правоті своєї підозри: цілі розділи, колись переписані отою товстою редакторкою, тим дрейфуючим по спілчанському фойє айсбергом, нині сприймалися як одверта, нахабна брехня про революційні події 1917-1918 років з позицій комуністичної ідеології.
Розповідь у романі про початок Жовтневої революції в Києві починається з легендарного більшовицького аероплана, що піднявшись над Печерськом, подав сигнал до повстання на “Арсеналі” 29 жовтня, або ж 11 листопада за новим стилем, на чотири дні пізніше Петроградського. “Війська тимчасового уряду збираються на вулиці Банковій, Олександрійській, в Маріїнському парку… Націоналістична Центральна Рада стягує свої полки і курені на вулицю Володимирську.
Більшовицький ревком переходить на завод “Арсенал”. У ніч на понеділок до “Арсеналу” пробираються червоноармійці, до них приєднуються робітники, а також дві сотні українського Богданівського полку… Під вечір більшовики-повстанці переходять у наступ”…
Отакий оптимістичний опис революції 1917-го у спогадах більшовиків… Однак у рукописному варіанті роману Лора, посилаючись на архіви і розповіді ще живих учасників і очевидців, намагалася відтворити події з точки зору усіх причетних до них сил. І тільки тому, що на рукописі стояло моє ім’я, авторові не пришили “націоналізм” і не “зарізали” роман, а наказали разом з редактором виправити помилки.
Так, змусили. Та все-таки, перестрахувальниця нещасна, навіщо дозволила цій нездарі редакторці псувати прекрасний Лорин стиль, перекручувати геніальні думки, святі її пророцтва?! О, Олександро, ти ж знала, що Лора… попри все… геніальна… Так, і з цим треба змиритися. І визнати, що вона ніби… бачила на десятиліття вперед, а може, й на століття.
Судячи з ваших безкінечних одвертих розмов, передбачала, що з нами буде, передбачала падіння імперії, і вибух національної самосвідомості, і великий блуд, і розчарування, і – по муках усіх – нову Україну… Хоча… де та ще нова Україна? І, по всьому видно, не скоро буде…
Та все ж: чого ж мені було боятися правди? Адже богині падають з Олімпу не в кострища священної інквізиції, ав гріховні обійми смертних. Принаймні, так тоді велося серед партійних небожителів… Якби не злякалася, не злукавила… о! була би сьогодні серед пророків, серед провідників нації! Орден Героя України дали б!
О, Олександро! Вгамуйся! Отямся, загнуздай своє хворобливе честолюбство! Хіба тобі мало пригод? Чи осліпла і не бачиш, як безслідно щезають зі сцени одні герої і з’являються інші? Ти ліпше подумай, як врятувати роман: бо спишуть, спишуть його, і бібліотечна прибиральниця причепить твій труд, твій біль, муку твою на гвіздочку в туалеті. От тобі й пам'ятник “нерукотворний” і “народна тропа” до нього!
Здуріти можна! Хоч, здається, я таки божеволію! Здається, в мене галюцинації: чітко бачу свою книгу, свою працю, то прихромлену іржавим цвяхом до брудної стіни смердючого громадського туалету, а то палаючою у багатті! О, як вона корчиться від болю! Ні, ні… тільки не це! Забирайте все: дачі, квартири, машини, розподільники, власних масажисток і особистих перукарок, заморське їдло – все! Але книжки – я вам не віддам! Я її перепишу кров’ю і вона – зостанеться… Я перевидам її!!! Нове видання роману, доповнене! Поки що – я ще жива і ще сама, са-ма вирішую власну долю, дорогенькі вовчики-братчики! Ви мене зневагою палили, обливали брудом, помиями своєї зловтіхи, ноги об мене витирали, перекинчики нещасні, а я – мов фенікс, воскресла, обтрусилася і знову – вгору! О, ви ще побачите мене на сонячному Парнасі, осяяну вдячними поглядами нащадків! Ви ще поподивитесь на мене знизу вгору, зі свого болота! Я примушу вас повірити, що вічна і невмируща Олександра Рибенко-Ясінська! О! РибенкоЯсінська!
Давно не відчувала такої скаженої енергії, і такої лютої спраги діяльності! Ледве дочекалася ранку! Ранку пробудженого честолюбства, прозріння і відродження…
СВІТАНОК!
Нарешті! Шоста, сьома, восьма, дев'ята, десята година ранку. Слава Богу! У видавництва злізаються лише о десятій, як в радянські часи. Сміх та й годі: в житті письменників змінилося все, крім розпорядку робочого дня та директора спілчанського видавництва – Віктора К. Хоча навряд чи при нинішньому занепаді видавничої справи в Україні та прийде кому в голову посягати на цю посаду. То в Радянському Союзі м'якенькими кріслами у видавництвах нагороджували перевірених, вірних і надійних комуністів з нахилами до літератури.
Наразі пригадала, що колись сама рекомендувала Вітька на посаду директора найвагомішого в республіці видавництва. На віддяку Вітьок потішив мене, хоч і “підправленим”, зате шикарно (на рівні класиків) виданим романом, себто в якійсь мірі став хрещеним батьком молодого романіста РибенкоЯсінської. Цікаво, що він скаже сьогодні? Невже теж відомстить чорною невдячністю?! Отож, набираю номер і, почувши буденно-безперспективний голос Вітька, кажу бадьоро:
– Салют! Не впізнаєш? Ага! Це я – воскресла з мертвих і забутих. І знаєш, з якого приводу? Атож, вгадав, хочу, по-перше, перевидати свій роман… Як який? “Криваві заграви”! По-друге, нарешті, видати повне зібрання творів Лариси Орленко.
У слухавці – здивоване мовчання. Так і хочеться єхидно запитати: “І ти, Брут?” – і кинути слухавку. Однак – терпіння, і ще раз – терпіння, бо за нього, як відомо, Бог дає істинним християнам спасіння! А мені конче, доконечно потрібне твоє спасіння, Господи!
Тим часом Вітьок, пом’явшись, каже: – Ідея – прекрасна, але ти, мабуть, давно у Спілці була, тим паче – у видавництві. На мілині ми, дорога, на мілині… Коштів – нема, паперу – катма, люди порозбігалися… Зосталося кілька пенсіонерів та я. Ледве кінці з кінцями зводимо. Перебиваємося тим, що видаємо комерційну літературу та трохи художньої, але за власні кошти авторів…
– Та бачила я цю комерційну літературу, – лагідно вставляю своїх п’ять копійок, – Один секс… Невже наші люди таке читають?!
– Дорогесенька! Та ти, бачу, і на вулиці давненько була!
Наші люди тільки це й читають!
– Дорогенький, але ж ти інтелігентна людина, як ти можеш… такий бруд видавати, навіть якщо його розхапують? – щиро дивуюся маральному падінню Вітька.
– А можна встрєчний вопрос? Скажи-но мені, з якого монастиря ти мені дзвониш і чи давно постриг прийняла, свята Олександро? – перебиває весело Вітьок. – Інакше ти б знала, що у нас уже давно свобода нравов, що секс давно вийшов із комуністичного підпілля і впевненим кроком крокує по країні, що нарешті починають діяти і в нас ринкові закони… І зачав нудно і детально пояснювати новий ринковий механізм книговидання. Н-да! Ой там на риночку… Оце то так!
Потрясаюче! Це ж тепер мало нашому брату писучому написати геніальний твір, здихаючи від перенапруги і голоду рік, а то й два, а ще й по трудах праведних позичити в Сірка очей, зігнути в три погибелі хребет і шкандибати з простягнутою рукою по офісах та крамничках спороджених економічним хаосом нуворишів: дайте – не минайте!