Тиха і просвітлена виходжу на паперть Собору. Від світла Твого, Господи, світ грішний теж здається собором, на дзвіниці якого видзвонює золотий благовіст тепла осінь 1991 року.
У порозі підхоплює мене під руку переляканий Станіслав.
Бідний, він так і не посмів… не наважився переступити поріг Святого храму… Господи, прости нам провини наші…
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
“О ПРЕКРАСНИЙ ЧАС! НЕПОВТОРНИЙ ЧАС!”.
Цей рядок з відомого вірша відомого поета Станіслав вигукував щоразу, тільки-но я починала нарікати на нові порядки. Але вигукував, звісно, не від страху перед реальністю, як на зорі радянської влади його автор, тим більше не від захвату перед ще страшнішим грядущим, а з оптимістичним сарказмом. Точніше навіть: “про-трез-вля-ю-щим” сарказмом! Бо щоразу від цієї цитати я ніби “тверезіла” і ловила себе на думці, що будь-який час, незалежно від політичної ситуації, у будь-якому його вимірі: епоха, рік, день, хвилина, – справді прекрасний і неповторний, і такий… такий приречено минущий! На жаль!
Останнім часом я просто фізично відчуваю його плин! Він тече, стікає, невблаганно, як вода крізь пальці, мов пісок з розбитої клепсидри! Здається, лише вчора була осінь золота 1991, дощова зима 1994, холодне літо 1998, як уже сонячна весна 2000 року… І те, що було таким особистим, суб'єктивним: тривогами, радістю, страхом, болем – стало відстороненооб'єктивними фактами і датами історії, які сьогодні, з висоти проминулого десятиліття по-новому бачу і розумію. Воістино, не тільки велике, а й дрібне краще видно на віддалі…
Що ж до згаданих поетичних гіпербол, то Лора гнівно заперечувала плітки про те, нібито сотворити їх Тичину змусив страх перед чекістами. Була свято переконана, що поет, який, безперечно, був містиком (як і вся тогочасна підрадянська інтелігенція), і вірив у магічну силу слів, написав ці рядки як своєрідне заклинання до жорстокої, кривавої епохи – стати прекрасною! Або ж, була ще одна версія у Лори, тим гнітючим безталанням помстилася Павлу Григоровичу його Муза, яку він з богині Поезії спочатку перетворив на комсомолку-трактористку, а згодом “підвищив” до секретарки Голови Верховної Ради України, яким був призначений по всіх екзикуціях…
Мені ж інтуїція підказує, що то так Павло Григорович, за прикладом Тараса Григоровича, помстився своїм царямблагодійникам: нищівним, байдуже, що прихованим сарказмом.
Бо не могла, не могла скрипка його душі так сфальшивити! Бо не може небесна гармонія збожеволіти какофонією! Цей “дирдир, ми – за мир”… Навіть за лаври і золоті литаври – не може…
Хоча це тільки припущення… Правду про справжні почуття, які водили рукою Поета, ніхто ніколи не дізнається… Н-да, непростим чоловіком був Павло Григорович! Та й чоловік, який так часто цитує його, непростий і досі нерозгаданий. І поведінка його, і слова, і настрій мені не завжди зрозумілі. Тим паче зараз, у цю хвилину, коли час насправді був прекрасним.
На вулицях Києва кипіла каштановим цвітом весна двохтисячного (подумати тільки!) року, сповнюючи душі вільних і незалежних громадян надією на краще життя. А мою – смиренням і спокоєм. Слава Богу, ось уже минає десятий рік під зорею незалежності, а ми, хоч і не зовсім здорові, зате живі! І “прокляте” радянське минуле здається майже сном, а нинішнє, “благословенне”, – усвідомленою реальністю…
– Прекрасний час великої зради!-із вдаваним пафосом каже Станіслав, і сумно зітхає. – Що поробиш?.. “ЗРАДА”- ключове слово усієї української історії… А сьогодні – основна інтрига української політики.
Я ж мовчу. Справді, що поробиш, коли чоловік і досі сприймає розвал Радянського Союзу як власну трагедію, а Горбачова – як призвідцю цієї драми і як взірець найбільшого зрадника. Та, власне, так вважали тисячі “вірних ленінців”. З цим відчуттям гірким більшість із них і в могилу пішли, не пробачивши зради ні Горбачову, ні Кравчуку. Правда, більш помірковані, рядові чесні партійці стали під прапори соціаліста Мороза. Запеклі ж, а це були переважно ветерани війни і праці та низові “вожді”, потяглись за Симоненком. Наївні! Вони просто не можуть уявити, що той, хто їм присягався відновити справедливість і соціальну рівність, насправді, зовсім не той кришталево чесний ленінець, яким вони його вимріяли!..
Однозначно, що всі ці метаморфози з вождями пролетаріату в кінці “перебудови” і на початку “руїни” певною мірою обурювали амбітного Станіслава. Однак він вперто принципово зостався осторонь цієї метушні з багатьох причин: по-перше, вважав себе “білою кісткою”, таким собі партократичним аристократом, якому колишній рівень посади не дозволяв “носити шлейф” за новими вождями, вихідцями з народних і партійних низів, по-друге, не хотів брати участь у безперспективних проектах, по-третє, вважав, що минула пора його активного життя, по-четверте, вибрав позицію спостерігача, такого собі “беушного сірого кардинала”, який пильно вивчає ситуацію і сучасні політичні розклади, впевнений, що його знову затребують. Однак даремно Станіслав лукавив зі мною, вдавав байдужого до всього, що відбувалося в країні і відбивалося на екрані телевізора. Я ж бачила, що симпатії чоловіка, як і мало бути, на боці Кравчука! Бачила, як Станіслав, затамувавши подих, спостерігав за головуванням свого шефа у новій, так званій демократичній Верховній Раді, і ждав, коли його згадають і покличуть. І діждався. Спогади знову повертають мене у тривожне передвесня 1991 року, коли весь народ кинувся на вулиці і площі із синьо-жовтими прапорами… Якось опівночі, добре пам'ятаю, що опівночі, різко, бо несподівано, в сонній тиші задзвонив телефон. Але не міський, а той, про який ми забули, оскільки він давно онімів, – урядовий. Станіслав автоматично кинувся до “вертушки”, однак пересилив себе і не взяв слухавки. По виразу обличчя було видно – остерігався. Бо й справді, хто йому міг дзвонити в таку пізню годину з кабінету Щербицького, якого там уже давно не було?
Але телефон не вгавав, дзвонив з впертою впевненістю, що от-от хтось таки візьме трубку. І я, незважаючи на німі протести Станіслава, взяла. І впізнала голос…
Так, це був голос Кравчука. Природно, що я здивувалась і розхвилювалася… Виявляється, він знав про мою хворобу, вибачався, що тільки тепер знайшов час зателефонувати і т.д. і т.п.
Я слухала, думаючи, що взагалі-то, раніше Макарович був непоганою людиною, хоч і хитруватим, але добрим і, головне, не конфліктним. Принаймні, Станіслав зізнавався, що йому з Кравчуком було, і, я думаю, було б цікаво працювати…
– Та ви що… не вибачайтесь!.. Ми ж розуміємо… ви ж…
Президент! – розчулена увагою, залепетала, плутаючи посади і, взагалі, грішне з праведним, та прощаючи за цей дзвінок Макаровичу всі гріхи, аж до зради комуністичних ідеалів. Що вдієш: слаб чєловєк! І запнулась, почувши у слухавці кахикання, а далі й знічене:
– Та… який президент… Поки що лиш голова сільської ради… Але… вашими молитвами та мудрими порадами Станіслава Альбертовича, може, й справді… колись ним стану… – І не колись, а скоро! Це я вам гарантую! – пожартувала, не відаючи, що наразі напророкувала Макаровичу президентство.
Трохи спантеличений Кравчук, подякував за гарантію, і, спішно попрощавшись, попросив до бесіди Станіслава. Ія, люто вирячившись на чоловіка, аби не подумав віднікуватись, грубо тицьнула йому в руки гарячу слухавку.
А потім, спостерігаючи, як міниться лице Станіслава, молила Бога, щоб він хоча б вислухав Кравчука, бо чим чорт не шуткує, може й справді є шанси повернути бодай на одну шпицю колесо історії назад?! У добрі старі часи, ну, може, не для всіх такі добрі, та все ж… Отож, якби тоді комуністи усі гуртом підставили плечі під стіни держави, поставили на місце “дах”, який “з’їхав” з вини кремлівських старперів, цього б не сталося! Правда, ще не пізно зупинити трагедію! Не допустити, щоби була похерена вимріяна людством ідея комунізму… І раптом чую глумливий сміх: