– Ви ж її, комуністи, і похерили ненаситністю своєю!
Лора! Слава Богу, Станіслав не чув! Був зайнятий розмовою з Макаровичем. Відтак, посвітлівши на виду, попрощався, поклав слухавку, одягнувся і, нічого не пояснюючи, вийшов спішно з хати.
Повернувся під вечір в доброму гуморі. Сказав, що був на екстреному засіданні “колишніх”, яке збирав Кравчук. Далі, пом'явшись, пояснив:
– Розумієш, Макарович просить підтримати ідею від’єднання від Союзу, але розумно, щоб, у разі перемоги, всі думали, що це його ініціатива, а на випадок провалу, звісно, ні за що не відповідати… Думаю, що єдино правильний вихід у даній ситуації – референдум… Хай народ вирішує, як йому жити. І вовки ситі, і вівці цілі… Ну і просить підтримати його на президентських виборах. Обіцяє, що його перемога буде і… нашою. Головне, утримати владу і зберегти на керівних посадах усіх рівнів і напрямків свої кадри… Переконує, що самостійність вигідна не так самостійникам, як комуністам, втомленим від усіх цих горбачовських реформ та заворушок…
Мовляв, відділившись від Москви, нарешті, станемо повноправними господарями у власному домі.
– А як же Рух? – вжахнулася, “не врубавшись” у зміст сказаного. – Ти подивися, що робиться?! А ці заклики: “Комуняку – на гілляку”? Вони ж скоро вішати почнуть?! Або стріляти! Як в Югославії! Ти подивись, що з Чаушеску зробили?! Не пожаліли навіть бідної Єлєни! Боюсь, що рухівці теж на все здатні!
Станіслав лиш плечима стенув. Можливо, тоді він, як і я, теж не знав, що на “горах компартійних” повним ходом іде… свій “рух”. Що під шумок оксамитової національно-визвольної революції партноменклатура гарячково випотрошує банки, партійні і комсомольські каси, переховує по закордонах “золото партії”, спішно закриваючи державні, створює нові, “спільні підприємства”, “комерційні структури”, одно слово, чисто поленінськи, бере в руки всі стратегічні об'єкти аж до Головпошти, зовсім не збираючись капітулювати, а якщо й доведеться, то лиш з капіталом і під прикриттям рекетирських банд і бригад, укомплектованих із спортсменів і бійців “спецназу”…
Та все ж мені досі не зрозуміло: невже про цю “мобілізаціюприхватизацію” нічого не відав Станіслав? Або ж, навпаки, відав, але мовчав, добре знаючи, що “верхи” ні з ким ніколи не ділилися “по-крупному”: ні з рідним народом, ні з вірними слугами. Правда, згодом і нам перепадуть якісь крихти, принаймні, не пропадуть на ощадкнижках власні збереження…
Тому мене й досі так гостро шкребе та “всенародна”, у Москві придумана, шкуродерська “приватизація” з міфічними акціями, завідомо фальшивими ваучерами! Авжеж, саме та, отримана від держави, дуля з маком, і ріднить мене з рідним народом. Але – це тепер. А тоді я журилася долею соцтабору і Чаушеску,. і боялася Руху… І сердилась на Станіслава, який на моє святе переживання катастрофою “комуністичного раю”, сказав з досадою:
– Не мели дурниць! Кравчук – не Чаушеску! Знає, що будьяку стихію можна приборкати, очоливши ініціативу… Або домовитись… У даний момент головне – не допустити до влади ярих “нациків”!
– Кого?
– Ну, цих… реабілітованих націонал-демократів! А коли й допустити, то лиш кількох поміркованих, своїх хлопців. З інтелігенцією, ну, твоїми писаками, каже, нібито домовився…
– Бачиш, а ми недооцінювали його… – обережно кинула своїх п’ять копійок на Кравчукову шальку.-Добре, що добре…
Я так втомилася жити в страху і непевності!
– Твоя правда, часом і зі сміху люди бувають, – зітхнув не дуже весело Станіслав, і це мене насторожило: невже він і зараз не сприймає Кравчука серйозно? Чи боїться ризикувати? Але ж – не має чим! А по-справжньому ризикують тоді, коли вже нема чим ризикувати. Тож якомого лагідніше попросила:
– Не жартуй так сумно… Прошу тебе, ризикни, поможи йому на виборах! Ти ж не можеш допустити, щоб владу взяли ці… тюремники?! Я їх боюсь! Я боюсь людей, які побували у наших тюрмах! Я знаю порядки й умови наших в’язниць: звідти практично вийти нормальною здоровою людиною неможливо!
Одне з трьох: люди там або гинуть, або стають каліками, і моральними теж, або – паханами! І ти це знаєш! Але через свою… впертість, так впертість! не хочеш йому допомогти!
Якби не хвороба, я б… я б уже була там, біля Кравчука! Мені здається, що в даній ситуації його кандидатура найбільш підходяща на… першого президента.
– Другого… Першим, здається, був Грушевський, – усміхнувся іронічно, – якщо, звичайно, починати перелік президентів за історичним календарем нациків. Тож, мабуть, ти маєш рацію… Схоже, що й справді немає іншого виходу… і претендента… Гаразд! Умовила. Завтра ж вирушу до Кравчука проситися в демократи.
На цьому наша розмова закінчилась. Уночі не спали обоє.
Станіслав – у кабінеті, я – в спальні. Була рада, що переконала чоловіка. Станіслав мусить бути там, де всі – з Кравчуком. Той лис знає, що робить… Гріх віддати цьому повсталому бидлу, очоленому тюремниками, таку золоту Україну! Злочин!
О, Олександро! Чула твоя душечка – Кравчук усе зробить, аби таки стати президентом! І таки став, і, звичано ж, не без допомоги, розуму і досвіду відставного “сірого кардинала” ЦК КПУ… Тому, з огляду на цей мало відомий широкому загалу факт, мала всі підстави вважати перемогу Кравчука на президентських виборах і нашою із Станіславом. Принаймні, після інавгурації всенародно обраного першого (чи другого?) Президента України, розтривожені суспільними бурями наші душі, нарешті, ввійшли в береги. “МІЙ ПРЕЗИДЕНТ!” І все було б добре, якби не ті дві традиційні українські біди: фатальне протистояння у середовищі “козацької старшини”, метання між “сходом і заходом” і… тотальна зрада! Собі! Власній ідеї! Оплаканійоспіваній ненці-Україні! Зрада усіх поспіль посполитих: від гетьмана – до козака-нетяги. Від рядового громадянина – до президента! І поголовна – чужість! Так, саме – чужість!
О, Олександро! Чи могли, до прикладу, ви із Станіславом сказати про Кравчука, поклавши руку на серце: “Мій Президент”? Можливо… Адже Кравчук, хоч йому й далеко було до Щербицького, витримав випробування не на любов до України, а тільки на ідейну (чи кланову?) стійкість: не порушив кодексу честі справжнього комуніста, виконав свою обітницю перед товаришами і “колишню” велику партійну номенклатуру зробив “теперішньою”, повернувши їй владу разом з народним добром і привілеями (високі посади, зарплати, пенсії, Феофанію!..), а дрібнішу – відпустив під прапори, точніше під надійний патронат Симоненка – боротися за світле минуле, якого його, радянський народ, нібито позбавили демократи. І новоспечений вождь з ентузіазмом довершив святу справу розколу суспільства: мрією про комунізм і ненавистю до націоналістів зцементував поріділі ряди наївних і порівняно чесних бійців партії в монолітний електорат, готовий хоч щодня йти в “последний и решительный бой против бандеровцов”…
Не знаю, чи мав до того причетність Станіслав, але тоді ж була розроблена стратегія і тактика захоплення влади, а під неї створена надійна і віддана комуністичній ідеї армія резервістів, яка перекриє уже пригодованим олігархами демократам усі підступи до булави: на других президентських виборах 1994 року посадить на український престол космополіта Кучму, ана третіх, 1999-го, – уже самі “рухівці” спровокують населення, ба, навіть “національно свідомих” галичан дружно переобрати президентом того ж таки Кучму, “аби тільки не прийшли до влади комуняки на чолі із Симоненком”. Націонал-демократи такий тоді організований хай здійняли, ніби той піонер з його контуженими фронтовиками, той штучно вигаданий “жупел” і вічний технічний кандидат, був рогатим “ісчадієм”, а оспіванаоблизана ними компартія проклятим пеклом! От лукаві!