МІЛЛЕНІУМ.
Крім цього слова, запам’яталися ще яскраві телевізійні шоу. Світ святкував Новий 2000 рік і початок третього тисячоліття. Точніше, ще одну перемогу над власним страхом перед кінцем світу і, в певній мірі, торжество розуму над безумом.
Сьогодні важко навіть уявити, скільки разів людство стояло над прірвою третьої світової війни!.. А ті жахливі протистояння двох світів у брежнєвські 70-ті? Ті затяжні, як стрибок з парашутом у невідь, роки “холодної війни”, коли нас усіх тримали в постійному страху перед атомним монстром?! Їх важко забути… Однак утричі було страшніше тим, хто знав, під рукою яких монстрів знаходиться секретна чорна кнопка війни, яка мала бути останньою…
Станіслав правду казав, що не допомагала навіть віра у мудрість і розум партії. Тому кожен потаймиру уповав на мудрість іншого, ВИЩОГО РОЗУМУ, звичайно, відклавши вбік партквиток разом з “атеистическим мировоззрением”. Та все ж… навряд чи варто було Кравчукові так зопалу, не порадившись з розумними людьми, роззброювати Україну, віддавати Москві весь ядерний потенціал, якщо вже так свербло бути незалежними? Та Станіслав виправдовується, нібито вся справа у тій триклятій чорній кнопці, що зосталася в Москві, і, звісно, в “пястукові, над нею занесеному”…
З екрану телевізора у мою темну “спаленьку-келію” летять іскри від феєрверків у Нью-Йорку, Бангкоку, Парижі, Мадриді, Римі, Москві… Як би я хотіла знову побувати у цих “столицях світу”! Або ж постояти перед Президентською ялинкою на лужку біля Білого Дому у Вашингтоні… Хоча нині у нас, у Києві, казав Віталик, не згірш, як у Вашингтоні. Принаймні, вивіски усі англійською… З телевізора пре один секс, різанинастрілянина. І нахабні мармизи нових знаменитостей, зірок шоубізнесу, телеведучих, напівграмотних писак, серед яких, здається, уже немає професійним письменникам, місця… Отака внутрішня еміграція-резервація! Чом не Америка? До речі, чому Віталик не дзвонить із тієї Америки? О! Вже дзвонить! Ні, не син… Зате, як завжди, першою вітає Сашуня. З іподрому. Там у них гулянка. Але скоро всі поїдуть на Майдан! Кажуть, що Мілленіум треба зустрічати разом із усім людством!
Авжеж, і радіти, що дожили, що Всевишній відсунув на невизначений строк кінець світу! Це я так думаю, але вголос теж вітаю Сашуню, і питаю, хоча наперед знаю відповідь:
– Тато ще не дзвонив? До речі, коли ти, нарешті, поїдеш в Америку? Там уже всі діти і внуки наших знайомих… А тобі…
– А мені добре тут! З новим щастям, Бусю!
Отакий патріот-націоналіст моя Сашуня! Чисто я! І хоч дорікаю внучці непрактичністю, а серце щемить від гордості: щоб ви не патякали, сестрички-лисички і вовчики-братчики, а мою родову генетичну порядність засвідчують внуки.
Що ж до генетичних виродків, то буквально напередодні Нового року таки задзвонила Полятицькому, знаючи, що в передсвяткові дні навіть рецидивісти і маніяки беруть слухавку, бо кому не хочеться почути добрі слова привітань і побажань?
Цей теж взяв. Почувши моє ім’я, здивувався, певно, що жива ще. Але вдав, що радий чути, та, коли попросила про зустріч, старий пес, завертів хвостом: у Канаду їду! у Мюнхен… пишу книгу про репресованого… І заткнувся. Певно, про когось із тих, на кого доноси в ЦК і КДБ носив. І я про це знала. І він про те, що я знала, теж знав. Отакий глухий кут, псявіро! Тож нічого цьому холуєві усіх режимів не зоставалося, як врешті-решт таки погодитись на зустріч зі мною. Що ж, Господь милосердний і для цього грішника день Страшного Суду відкладається…
Але менше з тим! Геть з душі погані спомини, геть чорні тіні минулого, геть думки про нинішні клопоти! Оскільки кінець світу відсувається на невичначений час, можна кликати Станіслава до новорічного столу. Катя ж недаремно цілий день поралась на кухні, парила-шкварила, готувала святкову вечерю за традиційним меню. На столі у цей вечір, окрім холодних закусок і гарячих м’ясних страв, обов’язково мали бути кулінарні атрибути-символи минулого щасливого життя: салат “олів’є”, холодець з риби, “Советское шампанское”.
Гукаю Станіслава, котрий, чути, теж дивиться телевізор у своєму кабінеті, і ми разом йдемо на кухню. Вечеряти будемо, звичайно, в інтимній обстановці, удвох, але на нейтральній території. Молодець Катя – усе зробила, як я веліла. Стіл уже сервірований, грає всіма барвами колишнього радянського добробуту – тарілками знаменитого сервізу “Мадонна”, кришталем, навіть серветки – з тих часів – з білоруського льону, вишиті синіми квіточками… Н-да, “а льон цвіте синьо-синьо…” Посеред усієї цієї розкоші – смарагдовий бутель шампану…
Станіслав підігріває у “мікрохвилівці” гарячі страви, знамениті Катині пироги з калиною, я ж розкладаю закуски. Ідилія! Від цієї неспішної святкової суєти, від гарно сервірованого столу стає затишно і світло. Справді, як мало треба людині для щастя!
На жаль, людина про це рідко здогадується… І ще рідше – цінує.
– З новим Мілленіумом, дорогий! З новим щастям!
Слава Богу, Земля не зійшла зі своєї осі, дещо повернулось на кола свої, і дай Боже, дочекатися, щоб нас знову покликали!
НА ЦАРСЬКІМ БАЛУ.
Новорічне побажання здійснилося буквально на другий день: нас покликали. Цього разу на президентський прийом з нагоди Нового тисячоліття, який мав відбутися за кілька днів. Це було справді приємною несподіванкою – така увага з боку Президента, хоча, як на мене, за великим рахунком, заслуги Станіслава перед владою і державою варті були більшого… Та менше з тим, тим більше, пардон за каламбур, що за обережного Кравчука, який старався і нашим, і вашим, ми й того не мали. Тоді на Віденських балах вальсували із своїми дружиноньками-калиноньками націоналдемократи. А тут раптом – такий сюрприз!
Диво дивне, але мене охопило таке радісне, чисто дівоче хвилювання, як Наташу Ростову перед її першим великосвітським балом. Звісно, рефлекторно кинулась до шафи, і, звісно, в моєму гардеробі нічого годящого для цієї урочистої події не знайшлось. Та й звідки могло взятися серед цього ще радянського лахміття, колись дорогих костюмів і суконь, допотопні фасони яких давно вийшли з моди? Та що фасони?! Уже не те, що таких тканин – фабрик, які їх ткали, давно нема! А в шикарні, хоч теж уже фізично застарілі лахи від паризьких кутюр’є, не влазила… Н-да… Розкоровіла ти, девушка… Цікаво, що сказали б, мене побачивши, колишні мої “воздыхатели”? Та ну їх… усіх… Я ще маю журитися! Тим паче, що навіть подруга бойова Хаврона “заливає”, нібито я зовсім не постаріла.
Звичайно, бреше. Те, що я за ці страшні для мене роки не зійшла на пси, правда. Проте дзеркало – не Хаврона, воно, на жаль, каже правду. Але… ж я не до шлюбу збираюся і не на конкурс краси, а на поважне прийняття…
О, ліпше б не згадувала! Уявляю, в яких ексклюзивах від яких “арманів” являться на бал дружини тих олігархів! Лишень від однієї думки про той “гламурный беспредел”, на який здатні розбагатілі плебейки, настрій падає нижче плінтуса. Звичайно, можна не йти. Тем более, милая Сашенька, что девушки в вашем возрасте уже никуда не ходят… Та з іншого боку: чому б не скористатися нагодою ближче подивитися на те, що там твориться, на теперішній “Горі”?! Які вони, нинішні небожителі? І раптом… Раптом стає так прикро, так гірко, так люто на мінливу долю-мачуху! За секунду переживаю увесь крах, увесь жах катастрофи, падіння… Так! Падіння!
О, Олександро, де ти думала, що так високо літаючи, можна так низько впасти! І не піднятися… Бо це прийняття, як і повернення Станіслава в політику, насправді тільки… підтвердження того, що справжнього повернення на Гору не може бути. Бо святі місця на ній давно вже зайняті іншими!
Та все ж, та все ж… якось ніби й відмовитись не зручно… Ні, таке пропускати – великий гріх. Врешті, в цій ситуації, як вчить премудрий американець Карнегі, можна вибрати ігрову роль такої собі відстороненої спостерігачки, або таємничої жони таємничого кардинала…