Що ж, у даній патовій ситуації, це ідея! Але, о, Олександро, невже ти забула науку свекрухи: головне – завжди і при всіх обставинах – рівно тримати спину?! І на все чхати!
Не буду згадувати, скільки пішло нервів на пошуки вечірньої сукні. Скажу лишень, що довелося викликати Сашуню, наймати Станіслава у фірмани і їздити по модних магазинах, де на мене чекав, як каже моя золота внучка, ще не один шок.
Авжеж, перше, що вигукнула нікому невідома рядова українська пенсіонерка, переступаючи поріг дорогого приватного бутика, було: “Але ж і ціни!”. А друге: “Хто ж це може купити?!” На жаль, серед тих, хто ЦЕ міг купити і носити, тебе не було, о, Олександро Рибенко-Ясінська! Помітила, що Станіслава теж пригнічують чужі розкоші, тому волів сидіти в машині, щоправда, віддавши мені гаманець. Врешті, серед того дорогого, а насправді, нікому непотрібного мотлоху спільними зусиллями знайшли відповідний моєму вікові і розмірам чорний італійський костюмчик і, віддавши за нього три державні пенсії Станіслава, щасливі поїхали додому.
А потім довгі два дні чекання-нервування: чи впишемось у президентське оточення, у коло тих, хто там треться біля першої особи держави? І нетерплячка: коли ж, нарешті, настане той день? І, нарешті, той день настав, і пристаркувата Попелюшка вийшла зі своєї карети-драндулети, і під руку зі своїм сивим принцем ступила на червоні килими царської резиденції… І яким же було моє здивування, коли в шикарному ресторані “Президент-готелю”, замість страшних монстрів-олігархів, побачила весь колишній партійний Олімп! Блаженно усміхненого Кравчука, усіх старих компартійних зубрів, змужнілих колишніх комсомольських секретарів, між якими мерехтіли відомі з телеекрана “зірки” естради та “смущенные лица” розбагатілої самотужки донецької шпани… Ах, ось ви які – рідні наші буржуа-капіталісти – власники заводів і фабрик, пароплавів і аеродромів, земних надр та “голубого ефіру”, “мальчишиплохиши”! Такі знайомі, такі близькі люди, от тільки мені цікаво, чого нас із Станіславом серед вас нема? Хоч ми нібито і є, і нас навіть помітили. І покликали. Та, як любить повторювати біблійну сентенцію мій улюблений поет Борис Олійник: “Багато покликаних, та мало обраних”… Іхоч ми були тільки “покликані”, нас все одно – вітали, шанували, робили компліменти, хто здалеку головою кивав, хто підходив потиснути руку. Особливо ті, хто здогадувався про таємничу роль Станіслава у “відродженні нашої України”, або кому він колись допоміг чи став у пригоді. Їхня щирість поволі розтопила в моїй душі лід печальної образи на власну долю невдахи-ізгоя на чужому святі життя. Ба! Мені навіть почало здаватися, що ті роки на грані двох тисячоліть, які нам довелося пережити, були тільки поганим нічним кошмаром, що завтра буде все по-іншому, по-колишньому… Однак серце… дурне серце так і не змогло до решти повірити, що ми у своєму оточенні, у звичній з минулих років святковій суєті урядових новорічних прийомів. Бо й справді – довкола нас вурдились ніби й колишні, та все ж нові, щойно збиті, свіжісінькі вершки нового суспільства, нової держави.
Це змішане відчуття новизни і дежав’ю не покидало весь вечір. Приміром, коли до мене підійшли колись перші державні жінки Української Радянської Республіки Марія О., Валентина Ш. – такі свіжі, квітучі, ніби сьогодні не 5 січня 2000 року, а 7 листопада 1977-го, я від щастя просльозилась. А тут з келихом у лівій руці підходить сама перша леді незалежної України, така мила, привітна, і подає правицю. Почувши моє ім’я, зізнається, що давно хотіла познайомитись “з такою видатною жінкою”.
Хотіла – не хотіла, а приємно. Кинувши кілька фраз, що нам усім обов’язково потрібно створити благодійний фонд на підтримку геніальних творчих жінок, перша леді відпливає, а мені вже руку цілує з комсомольським завзяттям віце-прем’єр з гуманітарної політики.
– Ви мене впізнаєте? – питає.
– А як не впізнати свого улюбленого учня? – теж розквітаю радісною усмішкою, впізнаючи Матвія Романовича, якого у ті далекі щасливі радянські роки влаштовувала спочатку аспірантом на кафедру історії КПРС Київського університету, а згодом – і секретарем ЦК ЛКСМУ.
Бачу, що й Станіслав знайшов компанію: у розмитих роками рисах облич впізнаю багатьох його соратників. Але… Овва!
Перепрошую, а що тут, на цій комуняцько-олігархічній оргії, серед кучмістів – гнобителів неньки України роблять борці за її свободу і незалежність?! А нічого – веселяться, і, на відміну від тебе, бідна Саню, почуваючись цілком у своїх санях!
От хто не міняється з роками ні тілом, ні душею, так це мої колеги по перу, пензлю і сцені – всюдисущі-невмирущі Янус Многоликий, “душка Краснобай”, Лучезар Гундосий, як ніжно називала їх геніальна Лариса Орленко! Давненько я їх не лицезрела… А четвертий, який коло них треться, хто? Яка ж личина ховається під бородою Грушевського, вусами Шевченка, чубом Франка? Здається, впізнаю… Авжеж! Колишнього секретаря якогось провінційного обкому ЛКСМУ, вічного протеже, джуру і епігона Янусового – Зеника Чупердяка. Колись йому на прохання Многоликого кам’яницю у рідному місті через обком партії “вибивала”, і премію Миколи Островського.
Впізнаю, хоч і сальцем обріс. Зате він мене не впізнає… Н-да, давненько не бачились! Та й де? На вечори їхні ювілейні по три рази на рік – не ходжу, по телевізору їх рідко показують – минули їхні деньочки, настали дні інші й для інших – і в парламенті, і в уряді, і в мистецтві та літературі. Але з цього, бачу, совість нації не робить собі проблем та й не почувається, як бачу, не на своєму возі чи не в своїй тарілці, навпаки, з повними тарілками їдла не відходить від Президента. Так, ніби й не відходила ніколи…
Хоча… так воно й було! “Королі” мінялися, а ця побита міллю “свита королівська” не мінялася, лиш притиралися щораз до іншого, аж доки не протерлась до дірок…
Отакі молодці! Це ж тільки чесний ленінець Станіслав, як Станіславський, хоче правди в театрі політичного абсурду. Ці ж братове цілком творчо сприймають минуще життя, переосмислюють ідеї, перетасовують ідеали, тому й вічно великі і незборимі у своїй любові до України!
О, Лоро! Де ти? Швидше вибовтуйся зі свого позасвіття та полюбуйся: такого ще лукавства світ не бачив! Ти, чуєш, Лоро?
Гони сюди: тут уже всі твої дружбани в зборі! Лиш тебе бракує, щоб оцінити кожного… “по достоїнству”! Нє, щось тра робити! Тим паче, що й вони, яснозорі, позиркують у наш із Матвієм бік, впізнають, певно. Не здивуюся, коли, згадавши минуле, не посоромляться просити “замовити за них слівце” перед гуманітарним прем’єром… А може, когось іншого запримітили, потрібнішого за мене: тут же ж стільки сановитих, грошовитих, іменитих! Але самій підходити до цієї компанії трохи не той… Тож лагідно торкнувшись рукава закордонного піджака віце-прем’єра (таких елегантних закордонних костюмчиків за моєї пам’яті урядовці не носили), кажу:
– Бачу, у Президента неофіційний прийом класиків, може, і в мене є шанс представитись?
– А ви ще не знайомі? – дивується Матвій, реагуючи на мій дотеп безгучним сміхом.
– Ні, ми зазнайомились тільки з першою леді.
– А я думав… Вибачте! Та звичайно, та обов’язково! І от я вже простягаю руку Президенту:
– Олександра Рибенко-Ясінська! – і чую, як западає в радіусі десяти метрів гробова тиша. Чи це мені так здається?
– Та ми ж з вами знайомі! Пригадуєте… який це був рік?.. коли у вас вийшла книга… да, ви до нас на завод приїжджали…
А потім на якихось засіданнях, конференціях… де тільки не зустрічалися!
– Та-а-ак… Звичайно, але стільки літ минуло… – намагаюся приховати розгубленість, оскільки не пригадую жодної зустрічі: чи це пам’ять мене підводить, чи Президент навмисне… фантазує, щоб відчепитися від цієї групової-гуртової любові “совості нації”? “Совість нації”, певно, відчула це, тишком відвертає писки, відступає у натовп, повернувшись до мене спинами, але я встигаю у ті вічно згорблені в поклоні плечі вгатити по кинджалу свого нищівного сарказму: