– О! А що роблять біля вас, пане Президенте, наша національна еліта, герої і співці нашої незалежності? А я чула, ніби у них є свій, незалежний, тіньовий чи що… президент… якийсь Чор… Перепрошую, забула. Чи може, я помиляюся? І бачу, як одна спина з моїм кинджалом розвертається, бачу, як червоно спалахують і гаснуть жовті вовчі очі, як міниться лице Януса Многоликого, і чую у відповідь нахабно-викличне:
– Дорога моя, ви помиляєтесь, бо якраз ми, як ви кажете, національна еліта, демократи обрали Леоніда Даниловича Президентом! Згадайте, як стіною за нього стала Галичина!
Пригадуєте? А ви, дорога моя, у цей час разом з іншими комуністами і соціалістами голосували за Симоненка!
Від такого цинізму я блідну: да-а-а, не-по-о-то-пля-ємий…
Диявол би позаздрив його геніальній здатності відбріхуватися з таким виразом, ніби читає проповідь з амвону. Н-да… Цей викрутиться навіть з-під надгробної плити! Але і я не пальцем роблена і за словом у кишеню не лізу:
– Колись, ще в ті часи для вас благословенні, коли дехто з присутніх тільки проривався до столиці, тобто “за совітів”, один наш колега жартував, що деяким, вибачайте, запопадливим западенцям зосталося захопити в Києві тільки пошту і телеграф… А ви, бачу, вже й Маріїнський палац взяли!
Бог свідок, я готова була роздерти цього безсмертного смерда на шматки, розтерзати, як Шарик грінку, але мене врятував від убивства Президент…
– Та ні, ваші звинувачення цих людей не стосуються, – кисло скривившись, демонстративно взяв мене під руку, відвів у бік, ніби для конфіденційної розмови. А позаяк на даний момент у нас з Леонідом Даниловичем спільні теми для розмов вичерпались і мені пора було й честь знати, вдячно усміхаючись, поступаюся місцем великій промисловій буржуазії, що вже підступає до нього з усіх сторін, як важка артилерія, впевнено і невідворотно. Та все ж встигаю зі сльозами вдячності на очах вимовити красиво і… клятвено, як в американських фільмах:
– Спасибі, мій Президенте! І швидко відходжу. Звісно, що я люта, як вовчиця, і прагну крові! Але – агов! Олександро, схаменися, подумай, що така пристрасть може вилитися нам, кохана, новим крововиливом під череп! Отож візьми негайно себе в білі руки! Чорт з ними, смердами! Тим паче, ці вампіри тільки й чекають, вражини, крові! А дзуськи! Треба знайти Станіслава, і йти, поанглійськи.
Шукаю очима Станіслава і натикаюся на… Так це… авжеж, Полятицький! Власною персоною! А що він тут робить? Хочу запитати, але Полятицький, помітивши, що я рушила до нього, спішно розчиняється у “вершках”. Злякався… Але кого? Мене чи, може, Лориної тіні?! Агов, Лоро, ти вже тут? А! Тепер зрозуміло… Слухай, подружко, а ти часом не навідуєшся до свого полюбовника ночами, не душиш, бува, його подушкою, що він так “резво ретировался”?! Сучий потрух! Убила б!
Аж клекочу благородним гнівом, але той клекіт лагідно гасить “гуманітарний” віце-прем’єр, що став мимовільним свідком моєї перепалки з колегами.
– Та не звертайте уваги… Хіба ви не знаєте їх? Не псуйте собі такий прекрасний вечір! А взагалі-то я хотів вас попросити, у разі, якщо виникнуть проблеми, звертатися безпосередньо до мене. Допоможу… без проблем! А от і Станіслав Альбертович!
Передаю вам вашу дружину, а сам мушу розкланятись. Справи!
Тим більше, що на вас обох, як я помітив, уже полюють журналісти. І справді, не встиг віце-прем’єр відійти, як на нас із Станіславом, певно, нюхом відчувши “смажене”, накинулась уся придворна журналістська челядь. Але, помітила, зверталися піарщики тільки до мене: “Ми хочемо… статтю… дозвольте… інтерв’ю… коли? Гаразд, зателефонуєм!”.
Позаяк не мала візитівки, то масмедійники змушені були старанно записувати усі мої основні дані: від імені та по батькові – до номера телефону, тикали свої картки, обіцяючи “обов’язково подзвонити і зробити інтерв’ю”.
ЖИТТЯ ТРИВАЄ! Саме так – життя триває! З того новорічного прийняття і закрутилася-завертілася довкола мене шалена круговерть. Так довго була всіма покинута і забута, аж раптом – така затребуваність! То мене на засіданні якоїсь жіночої ради кличуть, то на міжнародний симпозіум філософів (?), то на прем’єру спектаклю в театр російської драми імені Лесі Українки, то на бенефіс в театр української трагедії (жарт!) імені Франка… То на прийняття, то на раут, то на презентацію…
А за кілька днів, коли Станіслава не було вдома, явилися безпардонні трудівники “жовтої преси” просто на квартиру, правда, перед тим зі мною домовившись.
Три години ці хамовиті молодики мене діставали: один – різними фривольними запитаннями, другий – фотографуванням.
Правду кажучи, я більше переймалася якістю тих знімків, аніж змістом інтерв’ю, а тому й наварнякала, стара дурка, як згодом виявилось, чортзна-чого! Хоча цікавило “жовтячків” теж чортіщо, а точніше – інтимне життя колишньої номенклатурної королеви. А ще точніше, мої стосунки з Аркадієм Пришембовським.
Виявляється, Аркашка місяць тому проїздом з Америки в Росію зупинявся в Києві і дав інтерв’ю їхньому бульварному тижневику, звісно, згадавши “злим і нетихим словом” і мене. – І як він мене згадував? – цікавлюся якомога байдужіше.
– Ви не читали цього інтерв’ю? – дивуються “жовтяки” так, ніби я Біблії не читала.
– Я не читаю вашої газети, – уточнюю.
– Жаль… Ви знаєте, після цього інтерв’ю рейтинг нашого тижневика зріс неймовірно! – І що ж ця наволоч про мене напатякала? – здають нерви, адже я приблизно здогадуюся, ЩО міг після всього наговорити Аркашка! Тим паче, що він нині недосяжний – за морямиокеанами! “Жовтяки” в мент притихають, нашорошують вушка: нарешті, рибка проковтнула наживку! От сучі дітки! Знають, як розколошкати співрозмовника, як роз’ятрити душу на одкровення!
– Ну, сказав… ну, щось на зразок того, що певний час ви були не тільки його… коханкою, а й тим… медіумом, чи як це у вас, екстрасенсів, називається?
– У нас – екстрасенсів?! Та ви хоча б уявляєте, з КИМ розмовляєте? Себто, КИМ я в той час була?! Так, ким була я і ким був той покидьок?! Та сволоч?! – обурююсь так різко, що бувалі бульварні журналюги лякаються. Я ж задля більшого ефекту переходжу на російську мову. І майже кричу:
– А ни-и-икем! Подзаборником! Медбратом провинциального дурдома! Психушки! Никому неизвестным шарлатаном! “Жовтячки”, хоч з усього видно, хлопці – не лохи, та все ж аж дубіють від такої реакції, та й сама я заднім розумом починаю розуміти, що мене “понесло”, що втрачаю контроль над собою, і першою ознакою цього є російська мова, на яку я переходжу у хвилини несамовитої люті. Так було у той день, коли Пришембовський скалічив мене! Щойно почув, що я перейшла на “общепринятый, великий и могучий”, взяв і вимкнув мене!.. Щоби його вимкнуло і викинуло з літака в океан, як буде повертатися з Росії у свою Америку! “Жовтячки” лякаються ще дужче, та замість тікати, присуваються з диктофоном і фотоапаратом ще ближче, і просто-таки атакують запитаннями:
– Значить, ви з самого початку знали, що він шарлатан?
– Звідки я могла знати? Навпаки, я думала, що він справді щось уміє і може, і мені захотілося допомогти талановитому психологу. Тоді ж такий бум був… був бум… вибачте, я не хочу на цю тему говорити…
Бо й справді – про що говорити? Хіба що – бум-бум… Але “жовтяки” не відстають:
– Ще він сказав, що у вас були інтимні стосунки. Це правда, що ви були коханцями?..
– Він так сказав?! На всю країну?! Тоді він просто скотина! І мені жаль, що я не дозволила чоловікові запроторити цього брехуна на довічне! Всі ж підстави були! Склад злочину! Після його сеансів умирали люди! Просто на стадіонах! Йому загрожувала “вишка”! Ви чу-є-те? Йо-му заг-ро-жу-ва-ла ви-шка!
– А він каже, що навпаки, ваш чоловік запроторив його в тюрму через ревність… ну, мовляв, приревнував…