Страшно подумати, яка ти була наївна! Згодом, на першому курсі філологічного факультету Київського університету зрозуміла, що твоя омріяна “Гора” – лишень купа міщанського дрантя, а за нею – справжні гори, хмарами повиті, чи то пак славою…
Та ти недовго гонорилася в шовках і хутрах: злиденні однокурсники позлилися-позаздрили та й забули тебе, як чужу шубу в роздягалці. Так би ти там і пропилилась усі п’ять років студентського життя, якби не була мудра. Але ти була мудра і скоро збагнула, що жити – то дертися на гору, на гору, на Гору!
З однієї на іншу, аж доки не додряпаєшся до найвищої, якщо, звісно, не скрутиш шиї…
Не скрутиш. Карк ламають ті, котрі хочуть взяти вершину штурмом, приступом, наскоком. А ти поповзеш вужем – шуршур-шур по камінні, і все вище і вище…
Коли твої однокашники самозабутньо зубрили “Вступ до літературознавства”, ти проштудіювала першу главу Книги життєзнавства, зібрала портфель і прошурхотіла із студентського читального залу бібліотеки – у професорський.
Той, кого ти шукала, сидів біля вікна, сяючи з-за барикади книг молодою лисиною. Примостилася неподалік, розіклала конспекти, вдала, що читаєш, прикривши очі рожевими пальчиками в золотих перстениках. Невже не клюне? Мамця вчила: гроші йдуть до грошей, багатство шукає багатства. Ти давно запримітила, як в університетських коридорах його безбарвні окуляри з-поміж студентських ситчиків вибирали твої шовки. Тоді ж і осінила твою гарненьку голівку зухвала ідея…
Минуло добрих півгодини, а та моль ксьонжкова, та книжна тля, очей на тебе не звела, книжною мудрістю упиваючись!
Так можна й цілий день просидіти, чекаючи з моря погоди.
Ще чого? Тобі є чим зайнятися, тому ти встаєш, береш якусь книжку і, проминаючи стіл, за яким він, сліпаючи, гризе граніт науки, впускаєш! Трах-бах! Господи, ну й звук! Як від вибуху.
Окуляри перелякано підскакують аж до лисини. Знічено вибачаєшся, пірнаєш під стіл і довго чогось там шукаєш, аж доки не натикаєшся на його спітнілу, рожеву від натуги фізіономію. Здрібнені діоптріями невинні оченята твого завченого кавалера у присмерку дубового підстілля сяють, як зорі віфлеємські, сповіщаючи про народження великого і чистого кохання. Звісно, в далекому майбутньому. На жаль, до таких пустельників кохання доходить туго і довго…
– Ах, пробачте… – теж червонієш, передчуваючи, що підкорити цього гриба-боровика буде тобі важче, аніж Гімалаї.
Так і сталося. Лише десь через місяць твоєї облоги Станіслав здався і, ніяковіючи від незвичної ролі кавалера, запросив у кіно, яке завершилося прогулянкою по дніпровських схилах, невмілими слинявими поцілунками і клятвами у вірності, що для Стаса, напевно, означало “разом ходити в бібліотеку і не губити підручників”… А ще через місяць випадком приїхала мама і “випадково” застала вас обох не в читалці, а в кімнаті безлюдного гуртожитку. І хоч Станіслав навіть окулярів не встиг зняти, цнотлива мамуся знепритомніла, побачивши “мужчину в кімнаті дочки”, далі зчинила рейвах, а в кінці при свідках – студентах-прогульниках і тьоті-комендантові – зажадала “узаконить отношенія”, а то піде правди шукати у ректорат. Стасик побілів, пообіцяв мамі “узаконити стосунки”, і пішов, заточуючись, як п’яний, повідомляти цю радісну звістку своїй мамі.
Безперечно, можна було би вдатися до методів шляхетніших, але ти не мала коли чекати, тим більше, що Станіслав почав блеяти про якусь нібито наречену, шкільне перше кохання… На щастя, твої тато з мамою переплюнули предків того кохання у статках та житейських змагах. А татко, як виявилось, і справді командував тим раєм, в який не проти було потрапити навіть сімейство столичного професора.
Одно слово, весь цей фарс закінчився грандіозним весіллям на заздрість усього філфаку і вашого міщанського болітця.
Шлюбної ночі захмелілий Станіслав, певно, з переляку перед подружніми обов’язками, які впали на нього з чистого дива і ясного неба, слинив щось про своє дитяче закохання, але ти скоро втерла ті сентиментальні шмарки, взявши ініціативу у свої руки. Вже не мала чого церемонитись…
Тепер ти, нарешті, стояла на вершині. Ще б пак! Дружина викладача університету, невістка професора. Шикарна квартира в центрі Києва, дача, машина, престижні знайомі… Нарешті, є куди вийти і з ким… Перед тобою відкрилися двері у світ, про який ти і мріяти не мріяла у своєму містечку! О-о! Тепер ти покажеш клас!
Та зблизька блискучий вищий світ виявився нудним і буденним. Старий зі старою майже ніде не бували і до себе нікого не кликали. Сиділи, як миші, в своїй норі і переводили папір або шастали світом по конференціях та симпозіумах. Не відставав від них і Станіслав.
Розкішні бали, прийоми та візити зосталися плодом твоєї периферійної уяви. Натомість захлеснула лавина кафедральних скандалів, інтриг, сварок за години, закордонні відрядження, дисертації… І над усім цим шарварком літало і шелестіло шестикрилим драконом магічне слово: захист… захист… захист… Здавалося, весь світ озвірів проти нещасних науковців, і ті благенькими паперовими щитами дисертацій намагаються захиститися… від мізерної зарплати простого викладача, безквартирності і безправності. І хоча ти важко розчарувалася, та тішило і розраювало те, що для знайомих зоставалася на недосяжній висоті. Тож, задерши голову, дефілювала павою пишною між сіренькими філологічними куріпками. Ох, знали б ті заздрісниці, що сама, повернувшись із занять у розкішні апартаменти, стаєш попелюшкою, останньою посмітюшкою! І драїш, і видзьобуєш, витрушуєш академічні порохи під пильними вирлами пані Ясінської, цього солітера в панбархаті.
Накрутишся, що світ не милий, бредеш, згорбившись, у магазин, а та акула услід зі святим обуренням:
– Ах, як ти спину тримаєш?!
Таким було твоє “невіщення”… На третьому курсі – новий удар: завагітніла. Ясінські водно: народжуй! А тобі тільки двадцять, тільки жити починаєш, входити, як то кажуть, у смак.
А тут – недоспані ночі, пелюшки, залита молоком пазуха…
Так воно й вийшло. Віталик народився хворобливим, неспокійним. День і ніч плакав, дратуючи старих і вимотуючи тебе. Настали дні, коли нічого в світі не хотілося, лише спати, спати, спати… Довелося брати академвідпустку і через рік продовжувати навчання з молодшим курсом.
Задзвонив телефон. Нехай… Тебе немає вдома. Ти зараз далеко у просторі і часі: якраз переступаєш поріг університетської аудиторії. От роздивишся і сядеш за третю парту біля вікна поряд з гандрабатою, як драбина, студенткою. І тобі хочеться гукнути собі із свого сьогодні у своє минуле: “Не сідай! Обмини її десятою дорогою! То – мука твоя!”.
Але ти – сьогоднішня – мовчиш, а минула – спокійно сідаєш за третю парту біля Лори, і вона безцеремонно каже:
– Взагалі, тут зайнято, але сідайте, про мене!
Тон ображає, але, на зло, ти сіла, не підозрюючи, що вклякаєш на колінах у підніжжі неприступної скелі, на яку видерешся по гандрабатій, мов драбина, Лориній спині. Та то буде не скоро. Ще доведеться пережити довгі роки приниження, зненавиди, пекельних страждань…
У твоєму житті дійсно починалася темна смуга. На курсі, мов навмисне, зібралися одні таланти. З усієї України. Всі ці неотесані сільські дівки і парубки як показилися, щось там писали, бігали по літературних вечорах, шастали по Спілці письменників, ловлячи за поли класиків, протирали стільці в кабінеті молодого автора. А над усім тим поетично-драматичнокритичним гармидером царствено сіяла нещодавно відкрита зоря Лори – Лариси Орленко. Нею захоплювались. Її боготворили, перешіптували схвальні відгуки про її творчість маститих класиків. З нею, селючкою репаною, водила дружбу єдина на факультеті “біла кістка” – генеральська дочка Зоя Хавроненко, яка невідомо яким дивом опинилася на українському відділенні філфаку. Небавом і тобі почало ввижатися, що весь світ читаєперечитує тонюпуньку збірочку Лориних віршів і пару оповідань, видрукуваних у журналах.