– Що? Яку ревність? Та Аркашка не вартий був п’яти мого чоловіка! І я його ніколи не любила. Він просто закодував мене!
– Його сексуальний вплив на вас був таким сильним чи він справді володів гіпнозом надзвичайної сили?
– Та нічим він не володів – ні гіпнозом, ні тим самим… впливом! Просто він пообіцяв, що закодує мене на схуднення.
Тоді ж іще не було в нас усіх цих… клінік, технологій, пластичних операцій! А мені конче треба було мати форму! Я була відома людина! Крім того, у мене тоді, пардон за одвертість, накльовувався роман, а точніше, потрібний для справи флірт… От що привело мене до цього шар-ла-тана! “Боже, що я говорю?” – врозумляв мене розум, але лють брала верх. Авжеж! Хай навіть я ославлюсь на цілу країну, але й люди нехай знають, хто їм “установки давав”, хто їх дурив за останні їхні копійки!..
Тепер я знаю: спрага помсти сильніша не тільки за здоровий глузд, а й за інстинкт самозбереження. Вивалюючи перед журналістами всю свою брудну білизну, звісно, усвідомлювала, що оголюю себе, стаю беззахисною, спокушаючи тим самим кожну підлоту плюнути мені в душу, розтоптати, знищити, але нічого не годна була зробити із собою. Вийшовши з берегів, я зливала і зливала на бідних бульварних журналюг увесь біль окраденої жіночої душі, увесь бруд свого життя і підступи долі-мачухи, ніби хотіла втопити в цьому своїх кривдників…
Зате, коли задоволені “жовтячки” раптом посеред моєї сповіді, ніби справді, щоб не втопитися, спішно попрощавшись, вискочили з квартири, почувалася відомщеною на всі сто!
А наступного дня рівно о дванадцятій пришла кореспондентка журналу “Карби” чи “Скарби”, я так і не зрозуміла, та й байдуже було, де напишуть про мене, аби лиш написали! Несподівано для себе, входила в раж популярності.
Молода, стильна дівчина, манерами, якби не голий пупець, схожа на монастирську черничку, когось нагадувала… дуже близького мені. Щось кольнуло у серце… Кого, о, Олександро, могло нагадувати тобі це дівча? Пригадала? Авжеж! Як не пригадати! Лора! Буквально за місяць “большой любві” з Полятицьким, впевнена, осяяна славою і геніальністю, Лора перетворилася на затовчену послушницю-черничку, яка, замість рятуватися від спокусники-облудника, заховалось у винному погребі і крадьки цмулила для розради монастирський кагор.
О! Олександро! Втому, що цю дитину прислав до тебе той сексот Полятицький, ти впевнилася остаточно, помітивши, що запитуючи тебе, та гола пупця поглядає у блокнотик, який ховає у лівій руці, тим часом правою тикаючи тобі під ніс портативний диктофон.
Питаннячка теж були – як на підбір. Авжеж, цю юну акулку пера цікавили мої стосунки з “колись відомою талановитою письменницею Ларисою Орленко, яка загинула дуже рано і за нез’ясованих обставин”. Складалося враження, що дівчина або вивчала мою справу в архівах Служби безпеки, або знала мене з колиски. Сучий сексот! Як він вміє принижувати! Але зі мною в нього і цього разу нічого не вийде, клянусь!
А тим часом Евеліна (так звати кореспондентку) питає, чи можна побачити мої книги?
– Чого ж – ось вони… у шафі, на полиці. Не дуже багато…
Дитячі книжки, сценарій фільму, який зняв відомий кінорежисер Остап Розум. Збірник п'єс. І роман “Криваві заграви”.
Тричі перевидавався, але давно. Так, на жаль, невеликий творчий доробок… Усе життя я була зайнята родиною, чоловіком, сином, потім внучкою… А для творчості потрібна самотність і… свобода.
– А можна їх придбати? Для реклами?- питає Евеліна.
– Ні, на жаль, вони в мене в одному екземплярі. Давно не перевидавалися…
– А це правда, що вам… за вас… ну, ходили такі плітки… ніби за вас писала твори Лариса Орленко?
– Ні, неправда, що писала. Правда, що іноді редагувала. За що я їй платила. Якщо ви знаєте це ім’я, то мусите знати дещо і про її життя. Наприклад, те, що її було переслідувано за погляди, як тоді казали, націоналістичні, і за… вільнодумство, скажемо так. Бачите, вона думала і писала, не взирая на лица, от за це ті самі “герої”, які нині видають себе за найбільших націонал-патріотів, і здавали її! А за доносом одного з них, якому Лора симпатизувала чисто по-жіночому, до речі, теж нині здравствующего і непогано, останню її збірку оповідань “Витязі Свитязя”, уже підготовлену до друку, як говорили в ті часи, цензура “зарізала”, а набір (тоді ж кожен рядок відливався в металі) у друкарні розсипали… А її саму вигнали з роботи без права працювати в пресі, і довгий час вона не могла ніде влаштуватися, майже голодувала… І всі, всі її колишні колеги, друзі, дружки, обминали її десятою дорогою, як прокажену. Усі, крім мене. Одна я не боялася підтримувати Лору, Ларису Орленко, і морально, і матеріально. Вона ж, як людина горда, щоб не бути в боргу, сама запропонувала мені відредагувати мій перший… великий твір – історичний роман. Ось він: “Криваві заграви”.
– Той, за який вас звинувачували у… плагіаті?
– Не знаю, хто, в чому і коли мене звинувачував, але над цим романом я працювала зі студентських років. На цю тему і дисертацію захистила. До речі, у роботі над ним допомагав мені мій чоловік – теж історик.
– Це той, що працював… десь там… ну, як це тоді називалося? Не секретаріат, а…
– ЦеКа. Центральний комітет компартії України.
– Ага, точно… в ЦеКа!
– Так точно: він там працював. Але не один. Багато нині живих і здорових демократів там працювало… Навіть трохи і ваш босс…
– Справді?! – заблимала оченятами гола пупця, але, спохопившись, перевела розмову у “заданий формат”. – А вам не приходила думка видати твори Лариси Орленко?
– Приходила, і не раз, але я не знаю, де вони?
– Рукописи?
– Так!
– А кажуть, що ви присвоїли архів цієї письменниці і кращі її твори видали під своїм прізвищем? Вибачте, так говорять…
– Я приблизно знаю, хто це каже і говорить… Але це – брехня! Усе, що написала Лора, було надруковане за її життя, окрім хіба що тих злощасних, арештованих цензурою “Витязів”. Але новели з цієї книжки теж майже всі друкувалися в періодиці, і були настільки оригінальні, крім того розхвалені класиками і критиками, що присвоїти їх важко було. На жаль, Лору надто рано змусили піти з життя… деякі покидьки! Такий талант згубили! Не дали розквітнути… До речі, про це я теж збираюся нарешті повідати людям усю правду. І про тих, хто насправді був призвідцями її загибелі. А щодо архіву, то я не знаю, де він? Цілком можливо, комісія із спадщини його віддала у Інститут чи Музей літератури… А може, він у когось на руках…
– А це правда, що з вашої легкої руки, тобто впливової колись у владних колах жінки, почався в Україні відьмацький шабаш? Ну, йдеться про захоплення екстрасенсами всілякими, цілителями народними, контактерами з космосом…
– Він почався без мене, цей шабаш, і не тільки в Україні, а спочатку у світі, а потім – на всій території Радянського Союзу, що розсипався під рукою Горбі, як хатка із сірничків. Горбачов!
От з чиєї легкої руки почалася не тільки Перестройка, а й уся ця дияволіада, яка досі не закінчується! І про це написав Борис Олійник…
– У яких стосунках ви перебували із таким екстрасенсом як… е-е, Аркадій Прише… чи Про-ше-мбовський? – І про нього вам розповіли? Чудово… У ділових. Я, справді, спершу вірила в його талант цілителя, і тому намагалася допомогти, але не так йому, як тисячам хворих людей…
Гола пупця пішла, а я впала замертво на свою “дівоцьку” постіль і проспала до приходу Станіслава.
– Тобі погано чи щось трапилось? – стривожився він, помітивши, певно, мій збуджений стан по нервовому сіпанню щоки.
– Все нормально, мабуть, я просто перепрацювала над редагуванням роману “Криваві заграви”. Я ж казала тобі, що хочу його перевидати без правок. Але мені потрібні гроші. Ти допоможеш мені? Чи мені просити Матвія… Ти чуєш?