Але Станіслав не відповів, демонстративно зачинившись у своєму бункері-кабінеті.
МІСТИФІКАЦІЯ.
Так, це скидалось на злу містифікацію: усі, як змовились, як подуріли, питають мене про Ларису Орленко! Я ж бо думала, що її давно забули… Аж ні – масова ексгумація жертв більшовицького терору продовжується, але вже терором розгнузданої демократії і свободи слова… І я здогадувалася, хто за цим стоїть! Чуєш, Лоро?! Я здогадуюсь!
Даремно ти вдаєш, нібито забула мене, і що взагалі тебе нема і не було… Що ти – просто вигадка моєї хворої фантазії, фантом божевільних ідей і невдоволених амбіцій, тобто виплід старечого маразму. Дурна! І дурний той, хто сказав, ніби мертві не старіють, що старість – жереб печальний живих! Але – яке відношення вічно юна душа має до тлінного тіла?! Хто-хто, а ти Лоро, мусила би це знати, принаймні зараз… Чи там, де ти нині перебуваєш, теж душі змушені носити це недовговічне, старіюче, хворе тіло? Хоча, як я помітила, у вас там у моді щось на зразок сутінків чи тіней. Думаєш, не бачу, як ти просотуєшся з якоїсь шпарини легким туманцем і сновигаєш-сновигаєш, як сновида, перед моїми очима, висотуючи з мене спогади, спомини, спеціально починаєш розмови, розворушуєш минуле, а з ним і забуте бажання… Так! Писати! Писати! Писати!
– Тихо… Не треба кричати, коли можна розмовляти й мовчки, – шелестить Лорин голос над самісіньким моїм вухом.-Ти ж лякаєш Станіслава… і Катю теж…
А, то ти тут, подружко?! А вдаєш, що нема тебе. Я не кричу, Лоро, я не кричу… Мені просто осточортіло чути з усіх боків, що я вкрала твій архів, що я не пишу тому, що… нема тебе! І взагалі, що письменниця Рибенко-Ясінська – це псевдонім Лариси Орленко! Добрі жарти! А те, що я не пишу, бо просто хвора, нікому в голову не може прийти! Мене взагалі були забули! Як… стару куфайку у старій розваленій хаті. Точніше – на руїнах імперії зла! І, може, зовсім не згадали б, якби не ти!
Так! Якби не ти, товаришко дорога! Ти мені, голубко, не даєш ні вмерти, ні жити! І хочеш знати, чому?! Тоді – все по порядку!
Лиш уважно слухай! Спочатку ми із Станіславом тихо-мирно коротали свої дні, намагаючись не вкорочувати один одному життя, хто де: він – у фонді, я – у своїй келії. Отож мала досить часу, аби нарешті, віддатися цілковито письменницькій праці.
Правда, це надто пафосно звучить, та й не дуже схожі на письменницьку працю ті вбогі потуги щось мудрого вичавити з себе… Тож часто замість того, щоб писати, я, ізольована від світу хворобою, покинута товаришками, марнувала час у теревенях із… звичайно, з тобою! Більше достойних співрозмовниць у мене не було. Усі кудись пощезали! Навіть Пришембовський… До речі, про цього монстра. Випадково у якійсь телепередачі почула, що він нібито потрапив під амністію, достроково відбув покарання і виїхав спочатку у Польщу, а згодом в Америку, але позаяк там на його “спасительсько-цілительські” таланти попиту не було, то зайнявся дрібним бізнесом. О! Нарешті цей дрібний шахрай має те, що заслужив – дрібний бізнес! Я не зловтішаюсь, я просто констатую факти і більше про цього фігляра не хочу згадувати.
Але ти, Лоро – зовсім інша справа… Ти завше зі мною.
Завше – поряд! Я ж це відчуваю! Часом мені навіть мулько від твоєї присутності, але я терплю, бо знаю: навряд хтось іще на цьому світі з тобою говорить, окрім мене. А коли хтось і згадує, то мимохіть, але щоб розмовляти годинами, розповідати все про поточні події, революцію, демократію і свободу слова?.. То тільки може така дурка одинока, як я! Повір, Лоро, я дуже шкодую, що ти так рано пішла з життя, не доживши до всього цього колоту. Бо це твій час, Лоро! Ти так прагла свободи, національної незалежності, державної самостійності!.. Ну, от – маєш… І незалежність, і націоналістів, які з’їхалися до Києва з усього світу, і ходять вільно Хрещатиком, живуть тут, займаються бізнесом, верховодять у Верховній Раді, і твій друг Янус Многоликий їх не проклинає з партійної трибуни, а навпаки, на пару з твоїм коханим Полятицьким цілується з ними на їхніх конгресах. І Марчук їх разом зі своїм КДБ не хапає, хоч вони й бандерівці, оунівці, вояки УПА, а навпаки – усіх реабілітував і від імені усіх колись ним чи такими, як він, репресованих гордо пішов у президенти! Ти таке чула? Схоже, світ наш пострадянський став на хвору свою голову. А ти, бідненька, в землі гниєш тільки за те, що була більш-менш національно свідомою українською письменницею… Я ж тобі казала: не ліз на рожен! Любиш свою Україну – люби! Мовчки, з вигодою великою для себе, як інші колеги. Любиш мову українську – пиши нею свої геніальні творіння! Не можеш, як інші, “восхвалять и воспевать” радянську дійсність, пиши історичні романи. Наприклад “Криваві заграви”. І не переживай за день насущний – він минає.
А ти не вірила і не могла пережити… І даремно. Бо ти не одна така була! Ти думаєш, мені було легко?! Авжеж! Ти навіть не уявляєш, під яким “наглядом” були дружини державних мужів! Тим паче ті, хто наважився жити активним, як тепер кажуть, публічним життям! Тим більше, я – жінка “сірого кардинала”, в руках якого були справжні, хоч і невидимі “бразды правления” країною. Відстежували і фіксували кожен мій крок, знали всі мої “романи” і їхніх героїв, навіть коли, де і від кого зробила аборт. Так, усе фіксували! Ба! Знімали на плівку. І треба ж було мені дожити до демократії, аби всоте в цьому переконатися! Часом, коли дивлюся московські телепередачі про птиць вищого польоту і пілотажу, аніж я була,
– Катерину Фурцеву, Галину Брежнєву, серце тенькає у п’ятах: цікаво, у яких спецфондах припадають пилом “кіношедеври” про мене?.. А я ж про це тоді знала! Це тобі, вибач, можна було на своєму літературному… поприщі хандрити, пити… Я ж змушена була бути святішою за Папу Римського! От хто був жертвою комуно-більшовицького режиму, мучеником за ідею – так це я! От кому Героя України треба дати! За чесність.
Порядність. Незламність духу… Так, уяви собі, на тлі нинішнього розгулу свободи, поряд з героями і героїнями нашого часу, які не тільки не соромляться вивертати перед людські очі свою брудну білизну, а й власні смердючі тельбухи, і вважають це нормою, я таки свята! А народ – що?! Ти питаєш про народ? Лоро, ти у своєму репертуарі! А що – народ?
Мабуть, вчиться жити за новим моральним кодексом будівника капіталізму…
Вибач, Лоро, за безтактність, але добре, що ти вчасно вмерла. Бо якби не вмерла, то на таке дивлячись, шість би інсультів мала з твоїм характером. Клянусь, якщо вже в душі толерантної, як вона каже сама про себе, Хаврони закипає час від часу благородним гнівом папа-фронтовик, то ти би точно вмерла. Або, як і личить Жанні д’Арк, очолила б повстанську армію, не дай Боже!.. А може, і варто було б…
Ти бачила, на що вони перетворили святий, принаймні, для нашого покоління, Храм літератури? У бордель! Що вже я на своїм віку надивилася на агресивних графоманів та бездарних наложниць класиків радянської літератури, але таких “звєздонутих” нахаб, які правлять оргії у святая святих, не лиш я – світ не бачив! Верховодить ними якась хитра молодичка, що, як повідомила мені наша з тобою подруга Зоя Хавроненко, за своє відносно коротке творче життя встигла побувати не лиш під “класиками”, а й під вождями десяти партій нового типу, почавши, звісно, в юності з комсомолу і компартії, ощасливила націоналістів, есдеків, лівих і правих, центристів і лібералів, за що була одноголосно удостоєна звання найбільшої патріотки і “Шевченка в спідниці”. Ти таке чула?! Бідний Шевченко! Мало йому було кожуха, шапки-бирки і Ликери…
От бачиш, Лоро, які зараз в моді? В пошані. На видноті! Для них література, як секс: “приятное времяпровождение”… А для тебе – була справою честі, та де – усього життя! Ти вся палала на кострищі Слова!.. І згоріла! І мене штовхала у те пекло! І досі штовхаєш… Пробач… знаю! Інакше не могла. Шевченко не дозволяв, той, що сидів у твоїй повстанській душі! Знаю: ти й мене повернула з того світу, скупавши у водах Лети, не просто так, а з особливою місією. Історичною! Атож! Щоб я перевидала без купюр і цензурних правок твій… вибачай, МІЙ… роман “Криваві заграви”! Щоби, так би мовити, звільнила від брехні своє ім’я і твою совість! Хіба не так?