О, як я тебе, сестро моєї самотності, розумію! Цікаво, що робить зі своїми безсмертними творами минулих років, наприклад, твій друг Янус Многоликий, де, що не слово, то хвала рідній комуністичній партії і прокльон буржуазним націоналістам, або коханий Полятицький, де, що не абзац, то політичний донос на талановитішого колегу?! Спалили чи причепили в туалеті – перечитувати на сон грядущий? Та менше з тими хамелеонами! Але справді жах охоплює, коли подумаєш, скільки вас там, на небесі, колишніх класиків, творців, геніїв, знівечених, куплених і проданих тими, котрі сьогодні віддали б царствіє небесне, аби лиш переписати СЕБЕ заново, начисто, на біло! Як же ж, певно, мучаться їх душечки, пурхаючи поміж нас, живих, знаючи, що приречене новим часом на забуття їх нещире, нечесне слово! Як гірко їм, певно, за розтрачений талант… Пропаща сила!.. Бідна література!.. Нещасна земля, нещасний народ, генії якого, пророки якого не мають спокою і на тому світі!.. І нема кому їх порятувати, повернути втрачене ім’я. Правда, читала в “Літературній Україні”, що в когось там із сучасних письменників виникла ідея адаптувати твори класиків до теперішніх духовних запитів суспільства, але його затюкали, закричали, мов, “на класиків руку підняв”!.. І ніхто не подумав, що для багатьох давно забутих покійників та затія могла би бути щасливим поверненням у духовну ноосферу… Та й самі ті, класики, там, у задзеркаллі, не рипнулись! А ти – мудра! Зметикувала… Я ж то думаю, чого це тебе кілька років не чути було, а тут, нате, явились – не запилились! Та, на жаль, Лоро, невдалий твій вибір. Нічим не можу допомогти. Маєш рацію:“Криваві заграви” треба відредагувати, але я – надто хвора, надто безталанна, щоб це зробити. Я взагалі розучилась писати. Хоч… Боже, як мені того хочеться!
– Саню, пригадуєш, як давно колись, коли ти… просила подарувати тобі той злощасний роман, я у відповідь просила тебе: “Не мудрствуй лукаво, сестро, не наймай наймитів. А сядь камінчиком, напиши про своє життя, про свою Гору, про її богів і жреців, героїв і повій. Ти ж так багато знаєш такого, чого ніхто не знає!”.
– Та пригадую… Тоді я вибухнула! Розверещалась, обзивала тебе поганими словами, думала, що ти мені очі колола тими наймитами, і це тоді, коли я, єдина в цілому світі, хотіла врятувати тебе РОБОТОЮ від падіння… Врешті, від голодної смерті… А ти таки колола! Ніби той роман справді був бознаяким шедевром! Авжеж, просто – Шекспір! До речі, є підозра, що на Шекспіра теж наймити горбатились. Як тепер, казала Хівря, на Мариніну. Нібито на цей детективно-ментовський бренд, вироджений Москвою, каже Хівря, нині працюють десятки літературних негрів. А ти… не можеш забути один роман… Ніби він мені тоді хтозна-яку славу приніс! Фавор!
– Зате тепер ти у фаворі, Саню. Усі рекорди побила популярністю! Просто-таки на розхап! Куди там проти тебе тим, як ти кажеш,“звєздонутим” молодицям…
У ФАВОРІ… Ти кажеш, що я нині у фаворі?! Ти, що, Лоро, жартуєш?! Та який це, в біса, фавор, коли тебе витягають із шафи, як… кринолін… ні, як старі панталони з радянським начосом, і показують для сміху по телевізору?! Ти дивишся на себе і ще гостріше відчуваєш: мій час минув. І я минула. Просто забули поховати… Лоро, по-чесному, мені не цікаво жити.
Точніше мені дуже хочеться писати, але я… не вмію… На жаль, це так! Але кому про це скажеш-поскаржишся? Єдина людина, з якою не боюся бути одвертою і щирою, це ти, Лоро.
Господи, що я кажу?! Яка людина?! Fantome d’opera! Привид моєї вічної опери-комедії! Радше, моя про-буд-же-на совість…
А мені просто здається, що то ти зі мною ведеш бесіди…
Спасибі й за це, коли на більше не заслужила. Хоча ти, Лоро, здається, переконана, що мені гріх на Бога нарікати, бо ускладнення після такого “обширного” інсульту бувають набагато важчими, але мене – Бог милував.
Так, ти маєш рацію, Лоро, Бог – милосердний, от тільки люди жорстокі: забули поховати…
Як це: “не жартуй так жорстоко”? А хіба не ти колись пожартувала: “Смерть – сестра моєї самотності”? Я теж не могла тридцять років тому зрозуміти іронію цієї фрази. Ти її зронила, усміхаючись, тихо, як сльозу, а вона каменем упала на мою душу і ніяк не можу скинути її, забути… збутися…
Але чому тільки тепер, в кінці життя, збагнула весь трагізм кривди і правди твоєї фрази? Адже з колиски була смертельно одинока… одинока у чорториї боротьби за себе… за себе!.. За себе! Жодного друга, лиш соратники і вороги. Навіть у рідній хаті – соратники, сковані одним ланцюгом кровної спорідненості!.. Тільки соратники…
Ще донедавна мене влаштовувало, ба навіть збуджувало шалене метання на бруствері окопу під перехресним вогнем чужих і… своїх. О, скільки їх було, ближніх, що стріляли в спину тишком-нишком!.. Але це було – життя! А тепер… тільки імітація… Той, як ти кажеш, фавор чи кураж: подриґалась трохи, пошарпалась, і знову – пустка, і нудьга безпросвітна, і водночас, ця пекуча мука – бажання писати… Писати!!!
– Так пиши… через муку… через “не можу”…
– Не можу. От, здається, вже й ніби знову все стало в державі на свої місця, а я все одно лежу на дні окопу, в холодній калабані протверезіння, в снігах прозріння, на полі брані, після бою… і питаю себе – за що? Знамена потоптані, ідеали зґвалтовані, мої висоти провалилися свинськими ямами, а я… ясна королева – перетворилася на каліку-недоріку… Так, не перебивай мене! Звичайно – МОЇ знамена і мої ідеали! Але світ не став від того кращим! Він, як і вчора: підступний, безжальний, безлюдний… А ти: “фавор!” От ми, сестро моєї самотності, й дійшли, нарешті, істини. Я часто думаю: невже, невже ти, Лоро, осягнула жахливу марноту марнот цього світу ще тоді, коли я, темна, втішалася нею?
Осягнула і пішла… І так роблять, так чинять генії… Так, Лоро, ти була, всіляка… Я ж завжди та сама – сіра пересічність, агресивна бездарність, якою навіть смерть гордує…
– Смерть ніким не гордує. Просто – кожному свій час. То тільки живі думають, що вона буває передчасною, чи навпаки…
Твій час ще триває – не марнуй його…
– Боже-Боже… Збожеволіти можна – як це не марнуй?! Ах, пробач! Це ти так мене провокуєш! Знову витягаєш за вуха з багна, з лайна і змушуєш, змушуєш вставати і – метушитись!
Фавор! Я – у фаворі! А ти не подумала, що вся ця суєта піарна, увесь цей лемент, який я зчиняю довкола себе, ради тебе, Лоро!
Прошу тебе, не відвертайся! І не смійся… Правда, от хрест святий, правда, що тепер, ну, принаймні від нині, моє життя осяяне благородною метою – перевидати НАШ роман, а заодно, як я зрозуміла, і всі твої твори. Чудово! Спасибі, що нагадала про обітницю, яку я дала тобі на твоїй кухні в той день, коли тебе знайшли мертвою…
НІЩО НЕ ЗАБУТО, НІХТО НЕ ЗАБУТИЙ.
Пригадуєш це гасло? Коли це було? Тридцять… сорок років тому? Цілу вічність? Притому, в іншій державі… Тоді я була інша.
Рукописи?… Рукописи… Я не зрозуміла, про які рукописи ти, Лоро, мені триндичиш?! Коли про свої, то їх усі, здається, забрала комісія зі спадщини… Авжеж! У той самий день, коли… ти… коли ЦЕ сталося з тобою… Не хочу навіть згадувати! Я тоді такий жах пережила, коли сповістили…
Ну от! Знову повертаюся подумки у ті дні… Майже вибігаю по сходах на твій п’ятий поверх. Торкаю двері у твою вбогу квартирку: вони незамкнені. З острахом переступаю поріг. Вікна – навстіж! Але все одно дух смерті не вивітрився! Відчинений балкон – як двері в потойбіччя. Пронизливі протяги шелестять газетами, паперами, якими встелена підлога в коридорчику і кухні. З кімнати долітають чоловічі голоси. Перше враження: як після погрому. Перша думка: обшук. Але – ні. Свої – письменники, хоч мало мені відомі. Комісія зі спадщини. Твоєї.