Станіслав від образи зеленіє і намагається втекти з хати, аби не вбити мене. Але я хапаю його ззаду за піджак і він з несподіванки падає на підлогу! Я – зверху. “Мала купа – давай слупа!” Але нам не до жартів. Аби хоч не покалічитись, а то – прощай не лиш творчість, а й білий світ! Але ніби Бог милував.
Кістки цілі, тільки потовчені добряче. Тож, крекчучи, допомагаємо одне одному піднятися, і, крекчучи, розповзаємося по своїх норах.
Знаючи ослячу впертість Станіслава, розумію, що здійснення моїх мрій відкладається, дай Боже, щоб не до Страшного Суду. Доведеться Сашуню просити, щоб знайшла грамотну друкарку, чи то пак – спеціаліста з комп’ютерного набору, а поважного автора передмови до Лориного вибраного я, здається, вже знайшла…
Знайти то знайшла, але ловити Полятицького довелося довго, оскільки цей пияк тепер великий чоловік, по цілому світу його потребують. Але підозрюю – просто в руки не давався. Не бажав зустрічатися із свідком свого стукацького минулого. Я його розумію, бо самій не з усіма хочеться здибатися, а ще більше хочеться половину з них викреслити з пам’яті… Але зустрітися нам доведеться, ховайся – не ховайся, бо, якщо вже я вийшла на полювання, то вполюю тебе, скунсе, як каже Сашуня, “тіпа по любому”.
Жах, як вони зараз говорять, ця молодь? Як блатняки чи зеки на зоні! Та втім… чого дивуватися, коли країна – суцільна зона.
В радянські часи була зоною посиленого режиму, за перебудови – чорнобильською, за незалежності – кримінальною… А кричать: “Демократія! Свобода!” Авжеж, свобода, бля свобода!
Вільний – хоч луснути кричати, хоч валуючи завішатись на стовпі, хоч бісером розсипатись перед свиньми – ніхто й не гляне! Точніше – не посягне на свободу твого вибору! Свобода ж, бля, свобода!
Але: на мисливця і звір біжить! Буквально на другий день чую по радіо – Полятицький захлинається про свою поїздку до Америки та життя-буття тамтешньої української спільноти. Та все порівнює, та все вчить, як нам, дурням, “невиїзним”, капіталістичний рай будувати на руїнах комуністичного. Ах ти ж мій вовчику-братчику, обізвався!
Нічого не сказавши Станіславу, замовила таксі і… заскочила Полятицького на місці – у шикарному офісі на Подолі, при вході в який на мармуровій плиті було написано золотом:
Міжнародний благодійний фонд запомоги жертвам репресій Редакція журналу “Карби” Видавництво “Скарби” А я що казала! Ще один “непотопляємий”! Ади, які карбискарби собі пристарав! Боже, чому ці мікроби незнищенні такі до болю, до судоми передбачувані? І як їм вдається зі своїм нутряним примітивізмом бацил, пожираючих одна одну, цинічно пожинати такі золоті скарби з таких кривавих карбів рідної історії, нормальною головою важко зрозуміти?!
Ох, Лоро, Лоро, а ти сподіялась, що на таких прийде кара Божа… ой, не прийде, а як і прийде, то не скоро! Однак падати у відчай не варто, а треба все робити, аби час розплати прискорити! І чую, ніби у відповідь, авжеж, Лорин голос: “Ох, Олександро, Олександро, а коли хтось, та навіть той же Полятицький у цей час, про своє спасіння дбаючи, замовляє в Неба кари Божої на тебе? Хоча у таких офісах ворогів типу забутої “партдамочки”, як колись когось обзивали, навряд чи згадують, тим паче бояться. Шшшшикарний офіс і секретарка “под стать – красіва дєвочка”, і вихована, бо, побачивши респектабельну даму, чемно пропускає до шефа. А шшшшеффф! І не впізнала спершу: лайковий теракотовий піджак, тої ж барви і якості мешти, а пика – сита, вдоволена, нахабна, посаджена просто на тлустий круглий живіт, що починався зразу ж від потрійного підборіддя. Дивиться – не бачить. Та враз скис, помарнів, помалів, потемнів фейсом та піджаком з мокасинами.
Впізнав, ненаглядний мій! Заусміхався масненько-кисленько. А в очках – по двоє жал зміїних тріпотять, попереджають: укус їхній смертельний!
Та не на ту натрапив, гаде підколодний! Такий пильний, такий вже обережний, а не бачиш змієлова перед собою?! У, начувайся, дябле! І, мило усміхаючись, спокійнісінько кладу перед ним рукопис Лориної книжки “Витязі Свитязя”.
– Впізнаєте? – питаю ніби між іншим, ніби не помічаючи, як його мармиза пожовтіла береться трупними плямами. – Другий екземпляр. Перший – уже у видавництві. Хоч завтра готові запустити у виробництво, але бракує передмови. Я довго думала, кого б це попросити. Звісно, ніхто із відомих письменників, навіть класиків, не відмовився б. Але я згадала про вас…
Ви ж були її другом… До останньої хвилини… Чи не так? – і, безневинно дивлячись в очі зміїні, роблю паузу, аби до мого дорогого візаві дійшов підтекст мого запитання. Схоже, дійшов… Ага! До самих кишок дійшов, он як здуло! Тож доки не луснув, продовжую:
– На мою думку, це було би чудово. Ми з вами… як найближчі Лорині друзі, просто таки зобов’язані відродити пам’ять про неї… Адже ж ви не заперечуєте, що вона була геніальною письменницею? Але, на жаль… так сталося…
Трагічний збіг обставин… Точніше, за не невідомих обставин…
Від мого багатозначного натяку з трьома крапками в кінці пожовкла фізіономія Полятицького розквітає рум’янцем теракотовим, а мешти, якраз “под цвет лица”, соваються під столом, наче в передсмертних конвульсіях… Знак, що нам більше нема про що говорити. Та я ще не збираюся прощатися. Прошу дозволу зателофонувати. Мовчки підсуває телефон. Набираю номер Станіславового фонду, чую його голос, і прошу, аби забрав мене з офісу пана Полятицького, що на вулиці такій-то на Подолі.
Чекатиму під будинком… Так, десь за кілька хвилин…
Хай знає, жаба теракотова, що в мене є свідки. І не хто інший, лиш мій власний чоловік, про норов і можливості якого Полятицький начуваний. Щоб не кортіло так палко (по очах бачу) придушити мене в темному під’їзді. І тільки тоді прощаюсь мило, і виходжу, попросивши позеленілого від люті смерда зателефонувати мені, як тільки буде готова передмова.
О! Олександро! Один нуль, як жартує Сашуня, на твою користь! Чуєш, Лоро?! І на твою теж! Щойно ми, дівчататерористки, найлютішого ворога свого зробили соратником!
Отак!“Трепещите, урррооды!” Знаючи шпигунську натуру Полятицького, струнко і чітко карбую крок за ріг вулиці, подалі від його очей затуманених ненавистю до мене. А от і наша стара добра “Волга”, і здивований Станіслав за кермом. Схоже, чоловік не дуже тішиться моїм відносним одужанням. Прости йому, Господи, таку специфічну любов до ближнього!
Влажу в салон, вмощуюсь, і, не чекаючи запитання, повідомляю стримано:
– Замовляла передмову в Полятицького до Лориного вибраного… Книжка готова до видання. Роман “Криваві заграви” – теж. Слово – за тобою і твоїм фондом, товаришу Ясінський!
– Чого ти вчепилась у ті “Кривав заграви”? Не можеш придумати щось інше? – обурюється вкотре Станіслав. Я ж навпаки – радію, бо це перша ознака того, що він не відмовить мені.
У добрій злагоді підіймаємось із Подолу до Європейської площі і Майдану Незалежності. По дорозі, ніби між іншим, вимкнувши, як кажуть, емоції, розповідаю про зустріч з Полятицьким, його шикарний офіс, фонд і цілий видавничий холдинг. Не хочу дратувати Станіслава, та все ж відчуваю зворотну реакцію чоловіка. Ще б пак! Навряд чи ще хтось у цьому місті знає краще Полятицького, ніж Станіслав?! Хіба що спецслужби. Ну от, треба було мені базікати! Станіслав буряковіє і люто питаєе:
– Тільки не зрозумів, чому я маю цим займатися, коли в цього… “покимона”… і видавництво, і фонд запомоги жертвам всіляких геноцидів? А подруга твоя, як мені недавно стало відомо з газет, якраз найбільша жертва цих репресій!
Я вражена: Станіслав – геній компромісу дає мені уроки новочасних політтехнологій – як побивати ворога його ж зброєю! Гура-а-а-а! Хоча, які вони новочасні, ці технології?!
Старі, як світ. Та чорт з ними! Тепер мені головне примусити Полятицького спокутувати вину перед Лорою, авжеж, видати за його кошт і в його видавництві книгу, яка була “зарізана” за його ж доносом! І Станіслав свідок! Ну як, як ми обставили твого друга, Лоро?! Правда, ловко?! Отож-бо! Знай наших!