Але Лора не озивається… І тільки один Бог знає, як мені не виставчає якраз її, ірреальної Лори, аби збагнути нашу таку майже нереальну реальність…
На щастя, за якийсь тиждень в Україні випогодиться і наш вутлий човник знову загойдається на дрібній хвильці у тихій гавані житейського моря. Та ненадовго, бо знову вибухне буря, але вже – у склянці води на моїй кухні… “БУРЯ У СКЛЯНЦІ ВОДИ”! Авжеж! Це була буря, яку я сама собі накаркала! Та де! Дванадцятибальний шторм, який ледь не зруйнував наш із Станіславом причал!
А почалося буря з блискавки, яка розпанахала Станіслава у той момент, коли він, випадково розгорнув якусь жовту газетку, яку нам кинули у поштову скриньку ”доброзичливці”, і прочитав інтерв'ю зі мною… Це… таке не по-радянськи одверте одкровення від святої великомучениці Олександри повергло його в кому! Він змертвів у буквальному сенсі цього слова! А було й чого… Продажні “жовтяки” з таким смаком, з таким азартом і фантазією розписали в деталях моє життя моїми нібито вустами-словами, що, здавалося, більшої збоченки, маразматички і монстра на пострадянському просторі, аніж я, годі було шукати. Та що – Станіслав?! Я сама була, як каже Сашуня, в шоці. Та де?! На грані нового інсульту.
Але тепер, побачивши реакцію чоловіка, зрозуміла, що вмру смертю страшнішою – від його руки. А прочитавши підтвердження у білих від люті очах Станіслава, від жаху й відчаю заверещала:
– Сучі діти! Ти бачив, що вони понаписували?! Я ж і близько усього цього не говорила! Я їх повбиваю!
Певно, мій вереск протверезив Станіслава і відвернув від гріха. Отямившись, він одягнувся і хряснув дверима, залишивши мене наодинці із своєю сумнівною і скандальною славою.
Де він пропадав цілий тиждень, я не питала… І не спитаю.
Боюся спровокувати Станіслава на вбивство…
А тим часом рекламне торнадо навколо мене розкручувалось з неймовірною швидкістю! Через день – інтерв'ю, виступ – по радіо, на телебаченні, і в кількох газетах зразу! Я знову була на вершині слави і справді була щаслива. І плювати мені було на бзіки Станіслава! Врешті решт, я не лізла в його справи кардинальські! В його партійно-державні інтриги! Не питала, де бродить місяцями, як пакосний кіт? І чи не пора будо пошанувати свій патріарший вік?! І взагалі, що я такого зробила?! Подумаєш, інтерв'ю! Та он шмонді різні політичні і затички артистичні не злазять з екранів, сповіщаючи, що їдять і чим какають! А я все-таки прожила життя, є що розказати, поділитись думками… А якщо муж має що ховати від людей, то хай сидить у своєму запічку-коконі! Теж мені – “человек в футляре”! А я-хо-чу-йти-в- но-гу-з-ча-сом і епохою суцільної відкритості і свободи моралі! Жити життям відомих, публічних і успішних людей! VIP-персон! Хай навіть це буде наївна красива ілюзія! Ну то й що?! Я прагну красивих ілюзій! Я хочу красивого життя! З усіма його прибамбасами!
Хочу, щоб мене перетирали в зубах перекупки на Бессерабському ринку, щоб мені мили кістки посудомийки і заздрили лютою заздрістю усі українські мисткині! Як заздрили колись! Хаврона, наприклад… Хоч вона й так вже від заздрості сатаніє. Дзвонила недавно: “У-у-у, ти що, здуріла? Посміховище з себе робиш! Розпатякалась… Увесь Київ сміється! Хочеш, щоб тобі голову відкрутили? Той самий Пришембовський! Але я тобі гарантую – лиш щось ляпнеш про мене – уб'ю!”.
Ага, Хавроно – стара вороно, докаркалась? Тебе ніхто за язик не тягнув – сама зізналася, що боїшся правди про своє минуле, демократко бісова! Але не бійся. Тебе ніхто піарити не буде. Так і зачучвирієш вічно голодним хлебталом коло своїх патріотів! Від заздрості! До моєї слави! У-у, шакали! А ви хотіли, аби я здохла в невідомості?! Стара, хвора… А не вийде!
Бо в цій сліпучій суєті, у сяйві прожекторів я забула про хворобу! Шкода тільки, що вона, клята, мене не забуває… І часто після запису на телебаченні чи розмови з черговою газетяркою починає мене просто терзати: моторошно болить голова голова, терпнуть ноги і руки, дерев'яніє язик…
Але я не здаюсь. Так, ради хвилини, короткої миті зіркового життя, я ладна навіть умерти! І можливо, так воно і сталося б, якби не Лора… …Одного золотого осіннього вечора 2003 року, повернувшись додому після чергового запису на телебаченні, я раптом відчула, що вмираю… Ніби хтось виймає з мене душу… І я не маю сили боронитися… і боротися за життя. Тож лежала розпростерта посеред кімнати і спокійно наслухала, як з мене виймають душу, мов шовковий носовичок з кишені… Я навіть чула, як він лоскоче мені легені… І коли потемніло в очах, прийшла Лора. Сіла поряд, поклала холодну долоню на моє гаряче чоло і спитала:
– Саню, що ти собі думаєш? На що тратиш і себе, і життя?
Навіщо оббріхуєш себе? Виставляєш на показ свій… негатив?
Начебто повія яка! Нащо тобі ця слава дешева? Ти ж мудра, талановита, добра… Ти ж розумієш, що не для того тут залишена… Тож навіщо примножуєш темряву, коли можеш примножувати світло? Життя безконечне, але не тут. Тут воно відміряне кожному на стільки, на скільки він здатний множити світло. Ти ж обіцяла перевидати наш роман і написати свій… Ти порушуєш обітницю. Втретє. Четвертого разу не буде… Ти чуєш, четвертого разу не буде!
Сказала, гірко зітхнула і пішла назад у свій потойбічний чи паралельний світ. І то так швидко, що я не встигла навіть обуритись. Зате відчула біля серця легкий трепет і зрозуміла: то повернулась до мене моя душа…
ПАРАЛЕЛЬНИЙ СВІТ.
Ніхто не вірить, а я напевно знаю, чи то пак, дякуючи Лорі, переконалася, що він існує – паралельний світ чи задзеркалля, потойбіччя, позасвіття, засвіти… Називайте, як хочете, а він є, і там зараз Лора. Живе чи існує – не знаю, як це назвати, і вона не каже, і взагалі не бажає на цю тему говорити. Але я підгледіла… Авжеж, за довгі роки нашого з нею спілкування, я спостерегла, що з'являється вона переважно в один і той же час – коли заходить сонце і на землю опускаються легкі фіалкові тіні. Цей час, здається, кінематографісти називають режимним… Тоді на мить розмивається тонкий перестінок між ЦИМ і ТИМ світами і з'являється Лора. Як моя “сутінкова дівчинка” із давньої казки для Сашуні… Іноді я чітко бачу її тонкий дівочий силует… Він трохи густіший за сутінки в кімнаті. Бачу, як вона, розмовляючи зі мною, ходить по квартирі, йде за мною на кухню, у ванну, підходить до вікна, до книжкової шафи, сідає на боковинку крісла. Мені цікаво за нею спостерігати, тому не вмикаю вечорами лампи, щоб не сполохати її. Чомусь здається мені, що теперішня Лора, на відміну від живої, боїться всього різкого, протестного, зокрема яскравого світла і гучного голосу. Любить присмерк і тишу. У всьому – присмерк й тишу. Навіть у стосунках. І мене приохотила до цієї стриманості. Хоча на загал, вона має рацію: це так романтично – сидіти, розмовляти, ніби ширяти, у тихих сутінках, у сутінковій тиші…
А якось Лора мені призналася, що на цьому світі майже жодна із її мрій не збулася. Звичайно, тепер вона розуміє, що все те, навіть мрії – тимчасова суєта, та все ж шкодує, що ніколи не мала великого, просторого власного помешкання, про яке мріяла дитиною, коли вони всією сім'єю тіснилися у комірному, та й згодом, коли жила в однокімнатній квартирці в Києві. І хоч там, звідки вона приходить, їй комфортно і просторо, але все одно шкода, що тут їй було тісно й незатишно…
Цього разу Лора слово в слово повторила своє зізнання, але з іще більшим смутком. Навіть її силует здавався похнюпленим і печальним, як осінній туман… – “Комфортно й просторо” – це, мабуть, якась алегорія?
Адже я не розумію, як може бути просторо в домовині? – цим дурним запитанням я хотіла спровокувати Лору бодай на скупу інформацію про ТОЙ СВІТ, але раптом пролунав різкий дзвінок. Лора злякано метнулася, впала тінню на стіну і розтанула.
А я у полоні сновидіння довго не могла збагнути, звідки той дзвін, а коли втямила, не бажала озиватися до світу. Однак телефон настійливо вимагав взяти слухавку. І я взяла.