Крім того всезнаюча подруга таємничо натякає, нібито їй достеменно відомо, що не так новочасні заморські ідеї, як тугий гаманець і, певно, ще тугенький “живчик” цього член-кора заокеанського спородили серед наукового жіноцтва справжній ажіотаж і силу-силенну послідовниць. Цілу секту! Вау! А Хівря не бреше: он як в’ються коло цього дебелого і досить-таки привабливого гуру юні літературні діви!
Однак, думаю, моя вічно вимушено-вимучена цнотливицяподруга у своїх білялітературних дискурсах дещо помиляється: при нинішній сексуальній свободі цим амазонкам-феміністкам не так в ліжко хочеться застрибнути, як в Америку, або ж бодай якогось гранта запопасти. Що поробиш, завжди, в усі часи з нащадасвіту двері перед кволою жінкою відчиняла дужа чоловіча рука…
ТИ чуєш, Лоро?! Агов, де ти там, у якому позасвітті? Давай, вали до нас на тусню-пупсню!
Між іншим, Лорі, непорочній діві Орлеанській, коли вона починала свій шлях у літературу, було приблизно стільки ж літ, як цій рано попсутій попсовій “діві” – популярній авторці порнушного читва… Хоча, ні, набагато менше, бо юна панна зблизька виявилася сорокарічною, виснаженою бурхливим творчим життям, тіткою, а Лорі… а Лорі ТОДІ було… вісімнадцять… Бо-о-жжже! Лише вісімнадцять! Ні! Станіслав має рацію: не варто було так затискати гайки інтелігенції! Не варто… Переборщили ленінці-дзержинці! А коли спохватилися, було вже пізно – підточила шашіль книжна залізобетонні стіни неприступної імперії…
Та як би мене не точила короїдом ностальгія за тими часами, а свобода і демократія, які вони вже не є в нас мучені-кручені, таки, грубо кажучи, кращі за дорогу мені автократіюпартократію. Так, і це доводиться визнати, навіть попри увесь цей божевільний шабаш сірятини, збоченців та ідіотів, які, відтіснивши справді талановитих, поперли з усіх дір, як таргани, і захопили усі стратегічні висоти і то на всіх суспільних рівнях, опустивши їх нижче пупа і навіть плінтуса.
О! А ось і яскравий представник племені тарганячого, який промишляє у сфері духовності – культовий видавець, назвемо його пан Богдан-Іван Кізякевич… Перший продуцент вітчизняного порночтива, хресний татко усіх цих “наколотих пісятельниць”. Навіть у наші “прокляті часи” “этакого мелкого беса” не пустили б на жоден поріг. А нині він формує смаки літературні… А точніше, втілює в життя “програму національного відродження і виховання підростаючого покоління”… Хотіла б я на цю тему поговорити із Станіславом, спитати, хто ж нині контролює цю “свободу” під девізом: “Їм – ваучери й порнуху, нам – владу і житуху”?.. Здається, вони передали куті меду… Деградація, як епідемія чуми, не питає, де цар, а де злидар, косить на всі боки… І, схоже, косовиця почалась.
Тим часом, помітивши мою печальну одинокість серед нинішнього “цвіту нації”, до мене підрулює моя добра знайома Ірен. “Вам не скучно?” – питає. “Ні”, – відповідаю. – “Мені цікаво. Стільки знаменитостей!” Ірен від гордості шаріється, готова віддячити люб’язністю за люб’язність. А коли так, то скористаємось цим, тим паче, що нам так бракує інформації про, авжеж, он ту пані, що корчить із себе “світську левицю”.
– Та пані у вечірній сукні і в діамантовім кольє?! – рожевіє ще густіше “Ірен без колья” і переходить на шепіт, – то дружина олігарха М. Вона пише гламурні романи…
– Так вони ж ці… надцяті за рахунком дружини олігархів зазвичай співають! Маліна, Мальвіна, Мівіна…
– Зазвичай – так. Але ця – виняток… До речі, вона ще й малює.
– Боже, як бідному олігарху пощастило! Що вона малює, видно по її, вибачайте, автопортрету, а от про що пише, цікаво було би почути…
– Пані, вибачте, але я… нічого не читала…
– А та пані, біля жони олігархової, трохи старша, у вишиванці і народно-демократичних коралях? Ірен, за зовнішнім лискучим гламуром якої проглядається репана простолюдинка з чернігівських лісів Ірина, мій невинний жарт подобається, але посада зобов’язує до стриманої політкоректності. Н-да, поняття демократії – “понятие растяжимое”…
– То дружина народного депутата К. Теж романістка. І видавець. У неї своє видавництво…
– Ах, чували-чували…
Авжеж, наші “чували” про ваших чували… Але більше про мужа державного, замішаного в “газових” аферах… А що до самої “чували”… то яка тільки “чувала” маєтна нині не пише, не співає і не займається політикою! Свобода ж! А головне – гроші! Ох, Лоро, Лоро… ти уявляла собі таку “свободу”? Ох, якби уявляла, то не вмерла б наглою смертю, і нині дефілювала б собі на цьому великосвітському прийнятті з оголеним по саму цноту талантом.
– А та блонда пані, що бесідує з нашим геніальним художником? – хотіла сказати точніше – “треться коло художника”, але політкоректність не дозволили…
– А-а, це дружина футболіста С. – галерейниця… Вона тримає приватну художню галерею… Її хобі – живопис… Ну, а пана Н. – нашого геніального художника ви знаєте, як бачу.
Авжеж, знаємо! І нам приємно, що в акваріумі-тераріумі пані Вейс рибка водиться не лишень золота і з “хобами”, а й талановита. Однак, по перстенцях на білих рученьках та й одежинці видно, що живописне хобі в білявки на останньому місці, а на першому – ювелірне. Ірен, переконавшись, що новій гості, тобто мені, дуже цікаво продавати витрішки на цьому ярмарку марнослав’я, відкланюється, мовляв, вона мусить поговорити із присутніми тут журналістами.
Невже з Хавроною? Ні, ті юні дівчатка, яких виловила в цьому багатолюдді Ірен, зовсім не схожі на пошарпану у битвах за копійку і місце на фуршеті акулу пера Зою Хавроненко. Але, справді, де ж вона? Шукаю очима потріпану Хіврю, а бачу…
Ба-а-а! Кого ж це я рідного ба-а-ачу? Але зовсім не в тій кондиції, що колись лицезріла… Мій коханий Розум! От коли мені стало млосно і душа забігла в п’яти! Бо якраз цьому “красавцу” найменше мені зараз хотілося потрапляти на очі…
А таки – красавєц! Мачо! Роки йому тільки на користь. Он, як обліпили… сучки… Тю! Та що це зі мною?! Призабута ревність в одну мить охопила мене, як полум’я. Як тоді, коли я, мов божевільна, гасала за цим жеребцем по зйомках, втративши розум… Виривала з обіймів артисточок! Досі руки сверблять вхопити за пачіски! Невже я справді любила цю… красиву картинку, за якою нема ні мужчини, ні таланту?
Схиливши голову, обминаю кількох відомих столичних артистів, з якими була знайома з юності, але вони, слава Богу, “не впізнали” мене. А навіщо впізнавати того, хто вже не стане в жодній пригоді?! Та й віддавати добром за колишнє моє добро не дуже хочеться… А бігали ж, ой як дріботіли – звання хто “заслуженого”, хто народного хтіли. Аж доки не помогла. Та Бог з ними! А може, справді я так змінилася? Це ж роки пройшли… Можливо… Одна втіха, що бути невпізнаною – принаймні комфортно. Як у шапці невидимці. Хоча… перепрошую, як це – не впізнають?! Чому не впізнають, коли я тепер теж – телезірка?! Як ця…актриса Кумська! А вони не впізнають! Аж зло бере! Н-да, щось підозріло… А може, вони, ці “продвинуті”, ніким, окрім себе геніальних, не цікавляться?
А жаль, бо знає мене навіть пані Вейс, котра, як всі культурні люди, дивиться українське телебачення і читає газети.
А он, мабуть, і вона, моложава, висока, з американізованими слов’янськими рисами обличчя, – обходить гостей, обдаровує привітною славнозвісною американською усмішкою. От, здається, і до нас дійшла черга…
– Пані Ясінська? Я дужє, а дужє щєслива вас вітатати у себе вдома. Сьогодні ви – окраса нашого рауту. Я багато про вас чула доброго, шєную вашу працу і прошу до бібліотеки, де ми зможемо поговорити на теми літератури. Але за хвилин десять, доки зійдуться всі гості. А поки що хочу вам зарекомендувати цього джентльмена, гадаю, вам знайдеться про що поговорити…