Звичайно, Лорі заздрили, але – “високою, одухотвореною” заздрістю її талантові, її знайомству з Борисом Олійником, Дмитром Павличком, Іваном Драчем, за передмову Максима Рильського до її “метелика” поетичного.
Взагалі, на курсі панували незвичні для тебе критерії поцінування. На тебе ж ці схибнуті дивились, як на примітивну міщанку, задоволену своїми блохастими шубами. Або ж зовсім не помічали, мов якесь там бездушне норкове манто у вітрині магазину.
Поведінка однокашників доводила до сказу. В тобі біснувався невизнаний лідер. Ти звикла, що завжди і скрізь була першою. І раптом – остання! Ніхто і ніщо! І хто б міг подумати: тебе, красиву, багату, затьмарила якась звихнена селючка! По-еттт-те-с-са!
А тут іще пелюшки, дитячі плачі, хвороби, вічний стогін свекрухи, її всевидющі вирли… Хоч переводься на заочний та вертайся до мами з татом, і хай ідуть вони всі під три чорти!
Та – дзуськи! Ти ще ніколи добровільно не здавала позицій і не кивала п’ятами з поля брані за королівську корону! І от, перучи закакані пелюшки, по дорозі на молочну кухню, в черзі почала розробляти план захоплення позиції на курсі.
Відновлення законного пріоритету і авторитету.
Ближче придивившись до літературної ранкової зорі, завважила святу простоту її неспокушеної натури. Теж мені “інженер людських душ”! Знавець життя! Ні чорта вона не розбиралася ні в одному, ні в іншому! Перла напролом з квадратною від геніальності головою, гадаючи, що так воно буде вічно. Аякже!
Але ти, спостерігаючи за Лорою, вже тоді знала, відчувала, що добром вона не закінчить. Надто рано допалася до слави.
Шугала-літала попід оболонки, а крильця ж бо воском зліплені.
Фальшиві! Скоро, ой, скоро: ляп! – і лиш мокре місце…
Ти нутром чула: на ВЕРШИНІ такі ранні щасливчики довго не затримуються. Надто необачні. Вершини надійно сідлають ті, що повзуть, повзуть, шур-шур-шур… Такі знають ціну і вершинам, і собі – на вершинах…
Таємна холодна війна, яку ти без оголошення розпочала проти Лори, починала тобі подобатися. Запекле суперництво наповнило твоє існування вищим, благороднішим змістом.
Наразі відчула: народжена для чогось вагомішого, прекраснішого, аніж сите животіння обивательки з університетським дипломом на купі мотлоху.
Станіслав і не здогадувався про честолюбні терзання твоєї душі. Іноді здавалося, що, крім дисертації, його мало що обходить. А може, він просто мстив тобі байдужістю за фарс із одруженням. Бувало, місяцями не торкався, а коли починала дорікати, натякав щось на Фрейда і сублімацію, аж доки не шмагонула в нього Віталиковим нічним горшком. Подіяло.
Помітила: його, як усіх підколодних тишків, збуджують сварка, істерика, скандал. Соромливий, зашорений, закомплексований інтелігент ставав грубим, навіть жорстоким у ліжку. А тобі жадалося чуттєво красивої ніжності, аж до млості…
Сексуальна невдоволеність, нерозтрачена енергія, злість тіла підстьобнули гординю душі. Жінки в подібній ситуації рятуються виснажливою фізичною працею, вихованням дітей.
Але ти була занадто молода, надто пещена, впевнена і зухвала, аби закопати себе серед горшків і баняків. Надто честолюбна, нещасна і нереалізована, щоб не думати про “компенсацію” самоствердженням. Тому з такою пристрастю ти усю свою нерозтрачену енергію спрямувала на підкорення “Гори”, в даному разі тієї, де вже царювала Лора. Цілком за Фрейдом.
Підступалася все ближче і ближче, вдаючи, що тебе не обходить плебейська юрба біля її ніг. Ти – вище! Не метушишся, не демонструєш свій хуторянський патріотизм, хохлацьку недоумкуватість. Ти спокійна. Трагічно-спокійна. Але яка мука, який біль за долю України перепалює тебе!
Якось тихцем “прихопила” з професорської бібліотеки кілька старих, явно заборонених книжок про історію України.
Ніби ненароком блимнула тими раритетами перед Лорою.
Клюнуло: “Ах, Яворницький! Ох, Грушевський! Аркас! Де ти взяла, дай почитати!”. Покомизившись, дала під великим секретом на одну ніч…
Так почалася ця гра смертельна, ця дружба-боротьба.
Непомітно для себе збайдужіла до колишніх ідеалів і цінностей, мимоволі захопившись (хто б міг подумати!) історією України, звичайно, тією, що зоставалася навіть для таких, як Лора, національно віруючих, таємницею за сімома замками.
Не те щоб у тебе зненацька “прорізалася” національна свідомість… Навіщо вона була взагалі комусь потрібна у цій країні? Хіба що дурням, щоб насолоджуватися приналежністю до упослідженого, виродженого в лакеї і холуї колись лицарського народу. Або мазохістам, які мріють зажити сумнівної слави мучеників за Україну і завершити життя на лісоповалі в сибірській тайзі чи в якійсь обласній психушці! Чи таким, як Лора, борцям-протестантам…
Але, на щастя, ти до цих ненормальних не належала.
Ти з колиски мріяла достойно прожити відпущені тобі дні і жахалася, як безумців, тих, хто того не прагнув і тринькав дорогоцінне життя на бозна-які ідеї і марення, і здихав, урештірешт, всіма забутий у злиденній конурі чи на смердючих нарах… Є такі придурки. От Бог дає їм талант, а держава – шанс вигідно його продати – і процвітай собі! Так ні! Вони самі лізуть на рожен, самі собі яму копають. У геніальних малоросів це ще від Тараса Григоровича: замість того, щоб вдячно поцілувати царствену руку – вкусити… За народ свій знедолений…
Не дає їм жити по-людськи національна маячня.
Варвари… У цивілізованому світі, щоб стати великим, досить написати талановиту книгу, симфонію, картину. А в нас, щоб зостатися в пам’яті народній, треба обов’язково “впасти, стрєлой пронзьонним!” Що поробиш: “поет в Росії більше, чем поет”! Бідна покійна Лора! Вона теж, на жаль, належала до цього нещасного наївного племені смертників. Та ще й тебе тягнула у прірву, не розуміючи, що маєш до національних ідей чисту цікавість.
Авжеж! Важко повірити: в країні в розпалі будівництво комунізму, держава щедро платить своїм співцям – посадами, званнями, квартирами, дачами, тисячними тиражами, щедрими гонорарами, закордонними поїздками, врешті – всенародною славою, а вони граються у борців за свободу і національну незалежність! О, Олександро, якби Ясінські знали, якою “антирадянщиною” ти займаєшся за їхньою спиною, наражаючи їх на небезпеку, вони б тебе з дому вигнали!
На щастя, Лора виявилася порядної дівкою – “не заклала”. А могла сто разів “настукати”, вислужуючись, як це робили всі і поспіль. І це ти оцінила, й продовжила небезпечну гру…
Так, дякуючи тим історичним раритетам, спілкування з Лорою поволі переростало у дружбу однодумців. А усвідомлення приналежності до “вибраних”, інтелектуальної вищості над ровесниками, вселяло впевненість і зухвальство: ти не гірша!
Ти теж маєш голову і талант. І ти… почала писати, крадьки, потайки від усіх. І хоч виходило кволо, блідо, примітивно, вірила: ти ще покажеш усім, для кого створені Господом рідні небосхили! І шкребло, шкребло під серцем… І шкребло, шкребло вперте перо страшний своєю білизною папір…
Після університету Лора очолила відділ поезії у престижному літературному часописі. На той час уже була автором кількох “геніальних” поетичних збірок і десятка “конгеніальних” оповідань. Про неї валували на всіх літературних перехрестях. А в тебе в цей час тільки-но вийшла у “Веселці” мацюня “розкладайка” для нетямущих шмаркачів, і ти вела безбарвне трудове життя лаборантки на університетській кафедрі історії філософії, куди тебе прилаштував тесть, впевнений, що таким як ти, безталанним невісткам знаменитих професорів, місце якраз “на перетині наук”, між філологією та історією, себто поряд із Сократом.
Щоправда, був і поступ: того року Станіслав, нарешті, захистився і перейшов на роботу в ЦК Компартії України. Так що – з одного боку, ти ніби досягла певних житейських висот, звичайно, порівняно з іншими, але з іншого – зоставалася у підніжжі власної Гори. Проклятому підніжжі!