Ще б пак! Знайдеться… Ще один підозріло несподіваний удар нижче пояса… Відрекомендований джентльмен не хто інший, як мій колишній залицяльник, а нині “біограф” Петько Курій. А цей старий пес що тут робить? Невже спеціально прийшов на побачення з обожнюваною спочатку, а тоді обпльованою жінкою? Але, видно по перекошеній морді, для нього наша зустріч теж не вельми приємна несподіванка. Певно, не сподівався зустріти героїню своїх бездарних опусів серед бомонду та ще й у салоні мадам Вейс.
Звичайно, перша реакція – плюнути в пику. Але пересилюю палке бажання і, вдавши, що не впізнала, і взагалі, нічого не зрозуміла зі сказаного, відходжу слідом за хазяйкою, яка, сяючи ідеальною фарфоровою усмішкою, самодостатня і самовпевнена, як і її країна, милостиво облагодіює увагою гостей. Далі непомітно виходжу із фарватера і з відстороненим виглядом блукаю в натовпі самотою, як рибка поміж рифами, прихопивши для шарму один з бокалів, що стрункими рядами вишикувалися на фуршетнім столі, демонструючи різнобарвні, сподіваюся, що й дорогі, вина. Принаймні, стіл не бідніший, як бувало на урядових прийомах, чи то пак – прийняттях. І дами розкішні… І розкішна колекція картин сучасних українських художників на стінах. По іменах видно, що цю колекцію пані господиня зібрала зовсім недавно і, либонь, майже задарма, бо якому мистцеві не хотілося потрапити до салону, тим паче колекції багатої американки?!
А в пані є смак – картини справді гарні. Публіка якраз зайнята обговоренням цих шедеврів. Найбільше – пензля присутнього тут генія українського сучасного живопису. Тепер коло нього труться кілька підтоптаних політичних повій, колишня нардепка, дві чиновниці з міністерства культури. Але, наскільки мені відомо, свідомість цих віп-персонок далека від тієї, що зветься національною. А може, я помиляюся?
Заінтригована, підступаю ближче, щоби послухати, що ж там цей збір богородиці обговорює. Але – не слухається. Мозок довбе дятлом одне “цікаве запитання”:
– Хто і навіщо влаштував мені цей… світський раут із сюрпризами?
Відповіді не знаходжу. Точніше, відповідь однозначна: суки!
Не відаю, вимовила в голос цей синонім до слова “друзі”, чи воно було написане у мене на обличчі, бо кілька паній, озирнувшись на мене, відскочили м’ячиками, як ужалені.
Я ж, змавпувавши, що в захваті від мистецтва, спішно обходжу натовп, який совається вздовж стін з картинами, з другого боку, прислухаюся і щиро дивуюся: оце так! Хоча, ні, я просто вражена! Усі гості, окрім національного генія і кількох старших паній у вишиванках, розмовляють російською. Та ще дві пані, з яскраво вираженими семітськими рисами обличчя, перемовляються нібито українською, якщо можна так назвати столичний суржик, яким розмовляла раніше українська інтелігенція не стільки задля “випєндрьожу”, а радше, щоб засвідчити свою лояльність чи приналежність до українського народу. Нині часи нібито настали нові, а от традиції старі. Цікаво, яким видом мистецтва займаються ці дами?
Зупиняюся неподалік, сподіваючись ніби ненароком зав’язати світську бесіду. Але жінки, не помічають мене, зайняті своєю.
Дещо розчарована, відходжу на пристойну віддаль, роблю вигляд, що теж зацікавлена шедеврами. Але й на віддалі крізь гамір до мене долітають уривки розмови – дами, не криючись, навіть з викликом обговорюють, але не шедеври, а гостей. “Мабуть, журналістки, – думаю, – цим усе можна. Для них завжди – “свобода, бля, свобода”. – І раптом розумію, що… говорять про мене. Атож!” – Ти не знаєш хто та стара гримза з бокалом? Та он, оре носом по шедеврах?
– Де? Он та, стрижена, з бокалом? То родзинка сьогоднішнього рауту… А ти, що не впізнаєш її? Та ж зараз цю скандалістку скрізь показують і печатають… Вона ж… того: обсерає, так сказать, демократів… Ну, там – письменників, артистів, художників… Мовляв, були суками, служили режиму, а тепер розказуєте, які ви, бляді, були гнані та голодні, ще й репресовані…
– А-а! Пригадую! Колишня партбаба, яка прославилася скандальними любовними похождєніями і тим, що видавала під своїм іменем чужі тексти?
– Да? А звідки ти знаєш такі… пікантні подробиці? Вона такого про себе не розказувала по тілівізору… А що, вона ті тексти крала чи що? Але як? По хазах ходила і тирила?!
– Точно не знаю, але думаю, що так само, як сьогодні крадуть з Інтернету чужі тексти пісющіє дєвочки. Беруть і пишуть переказ роману якогось Коельйо, а Ванька Кузькевич, он він до всіх марусь клеїться, їх видає як оригінальні геніальні твори…
– Та тоді ж комп’ютера не було! Звідки вона могла стирити ті тексти? Вона, що – у видавництві робила і звідти їх цупила?
– Кажу ж тобі, що не знаю. Мабуть, доступ мала до рукописів… Може, через кагебе?
– Подумаєш, великий гріх – списувала тексти? Ніби у тих динозаврів радянських можна було щось мудре списати? Ти ж вчила у школі українську радянську літературу? Ну?
– Ну, вчила… – І що? І багато чого навчилася у тих графоманів?! Вони ж всі були – графомани! Творці виробничих романів і ходульних патретів будівників комунізму. Слава партії, слава Іллічу! Було там що красти?.. Отож-бо…
– А хто приволік цей… раритет?
– Звісно, хто! Он дивись, як віддячує собі за послугу хазяйці – жере, як не в себе! Ужас, та в її роки вже не живуть, а вона по фуршетах ще гасає, як коняка! – І ми ходім жерти! Бо якого хрена ми прийшли в цей… паноптикум? Тільки – жерти! – І пити!
– Канєшно. Це – святе! І стервози, зареготавши, ринулися до столу, де вже розпашіла від коньяку Хаврона, а це була саме вона – нестаріюча акула пера Зоя Хавроненко – в гордій самотині, одна, як палець, за столом, зате в три горла запихалася делікатесами. І в ту саму мить, коли я побачила Хіврю, я все зрозуміла…
Суча Хаврона! Так от кому ти, о, Олександро, стара дурко, маєш дякувати за цей раут у місіс Вейс, і за честь бути його “родзинкою”! А ти думала – власній популярності! Убити мало! Звичайно, убити Хіврю! Стара брехля! Розважає плітками про тебе багатійок! Продає за шмат гнилої ковбаси!
Рішити мало…
Ледь не лускаю з люті, але тут же гамую себе, бо ж завжди, у кожній, навіть найгіршій ситуації є щось позитивне. Так що, о, Олександро, пригадай науку свекрухи – розправ спину, підніми голову, подивись на це болітце довкололітературне з висоти своєї незалежності від нього, і – шукай позитив! Бо й справді, коли подивитися з іншого боку на все це, то, якби не Хівря, ти навряд чи потрапила б у цей паралельний світ, у цю нереальну мішанину забутого минулого і непізнаного сучасного, та й, врешті-решт, навряд чи почула б усю стервозну правду-матінку про відносність усіх понять, в тім числі і моралі, якими ти переймалася з дуру, а деякі дурки і зі світу пішли! Так що – вище голову, Олександро Рибенко-Ясінська. Ти у своєму човні!
А от знову місіс Юрчишин-Вейс – увагою до твоєї персони засвідчує це. Бере під руку, веде повз фуршетний стіл і оторопілу Хеврону з гамбургером у пащеці – як віп-персону – у бібліотеку.
Заскочена нагло, Хівря червоніє і… радісно “впізнає” тебе. Моя ти кицюню-хитруню: невже впізнала? Ще й як впізнала!
Кидається з криком через стіл, як під поїзд, хапає під руку і так утрьох, попереду всіх, ви бадьоро крокуєте в бібліотеку.
Посадивши нас із Хавроною в першому ряду, пані сіла за стіл навпроти і, не чекаючи, доки зайдуть усі гості, почала читати свій роман про Булгакова. Читала пані свій нудний і непрофесійних текст недовго, певно, щоб не почали гості позіхати, а потім по черзі запрошувала до слова молодих “українських письменниць”. Усі вони, як одна, хвалили роман хазяйки, перли проти Спілки письменників, водночас переконуючи пані, що вона одна гідна бути єдиним членом тої Спілки… На завершення знайомі (з рекламних роликів про миючі засоби) актори зіграли сценку, в якій Булгаков співав під гітару білогвардійську пісню про корнета Оболенского та поручика Голіцина.
Захмелілий від аперитиву різношерстий бомонд дружно, хоч і в різні боки, вторив: “Подайте бокалы, корнет Оболенский, поручик Голицын, налейте вина! Налейте вина! Налейте вина!”.