Несподівано у “салон” зайшов той, кого ти, о, Олександро, теж не сподівалася бачити в цьому… світському вінегреті поамериканськи, авжеж – Полятицький! Зате пані Христя Юрчишин-Вейс сподівалася, ще й дужє, бо так зраділа, що аж вийшла з-за столу, благаючи метра Полятицького сказати своє слово про її роман.
На жаль, о, Олександро, ти не чула, що варнякав, розпустивши хвіст, той “знаменитий літерат”. Тебе перемкнуло і тепер мозок довбала одна тільки думка: “Що робить у салоні добропорядної американської леді цей радянський сексот?
Невже “рибак рибака бачить здалека”? Коли так, то вибір теми письменницею Юрчишин-Вейс цілком зрозумілий, як і її любов до Булгакова”.
Ніби прочитавши мої думки, пані зиркнула гостро в мій бік, підбадьорливо усміхнулася і… не дала обіцяного слова! Отак!
Виявляється, у пані ще й перфектний нюх на тих, хто теж з нюхом…
Наразі зловила себе на думці, що той усміх мені знайомий.
Та й сама пані… Десь я її бачила вже… Ах так! Білий Дім.
Делегація радянських письменників… Мила дівчина, дочка українських емігрантів, – наш гід і перекладач. Мені, чи не єдиній у всесоюзній групі українській письменниці так хочеться поговорити із сестрою по крові. Та мимоволі ловлю на собі застережливий погляд другого, єдиного в групі нікому поки що невідомого молодого українського поета Степана чи то Панчука чи Пенчука і чую його тільки мені призначене одне єдине слово: “колега”. Але його було досить, аби зрозуміла, хто кому який колега, а передовсім згадала, що я – єдина в делегації належу до високої партійної номенклатури, а тому як дружина відповідального працівника ЦеКа, маю бути “бдительной с врагом”, про що мене й інструктували перед поїздкою.
Згодом я зустріла цього “поета”, здається, на якомусь пленумі якоїсь творчої спілки, але вже в іншій ролі і під іншим прізвищем. Цікаво, під яким прізвищем супроводжувала нас, радянських письменників, юна перекладачка? Не пригадаю ніяк…
Тим часом пані Юрчинин-Вейс, задоволена високою оцінкою Полятицького її роману, встала, подякувала гостям за прихильність до її творчості і запросила до вечері, знову виокремивши мене тим, що особисто попідручки підвела до столу.
Звичайно, я не втрималася, щоб не запитала, чому пані з патріотичної української діаспори написала роман про Булгакова, а не, приміром, про Винниченка чи Олену Телігу, на що та, не моргнувши, відповіла, що “дужє шєнує його творчість”. І раптом… я забула про все: про вечірку, політику, пані Вейс… Серце, бідне моє серце, тріпнулося, як пташина, і занили-закровоточили старі рани… А очі… очам знову, як колись давно, заступив білий світ статний, красивий, ще молодий мужчина з посрібленою раннім інеєм головою. Він стояв навпроти… Ох Остапе, Остапе… Хотіла тебе обминути, але… Ох, цей Розум, забрав в мене розум…
О, Олександро! Кілька разів прозорий погляд Остапа черкнув, мов скалкою криги, по твоєму серці і… не впізнавши, пішов ласо пастися по барвистому квітнику пані Вейс, напевно, шукаючи не позаторішнього сухого бадилля, а свіжу троянду…
Зловила себе на тому, що ревниво біжу очима слідом за його поглядом, зупиняючись на кожному “попутному” жіночому обличчі, обдивляюся, цинічно-панічно оцінюю його, і нічого достойного, вартого нас, таких красивих, таких мачччо, не знаходжу… Аякже, хоч ми й побиті міллю, але ще є, о, є ще порох в порохівницях! І в калитці ще дзенькоче гріш, щербатий, але на каву в забігайлівці якогось підземного переходу (ах, як це амурно-гламурно!) вистачить! Овва! Схоже, на нас, “красивих і молодящихся”, ще й режисера колись відомого – ці літературні курочки, ці писучки-несучки клюнули! Авжеж, і першою та сама “бульварна відьмочка”, що вже двадцять поспіль років грає роль незайманої романтичної юнки. Дивись, як очима навстріч заграла: тьотка не проти зняти фільм за своєю еротичною галіматнею. Що ж, і ми, такий талановитий, але не затребуваний, не проти такого творчого тандему, бодай на тиждень, бо навряд чи знайдеться якийсь дурень, щоб втелющив у наш проект свої чесно вкрадені гроші. Хоча ми сюди заявилися не ради флірту з бульварними відьмами, а тільки заради пані Юрчишин-Вейс. От чий роман нам би палко хотілося екранізувати, звичайно, за гроші її мільйонера… А досвіду в нас, як робити кар’єру за рахунок рогатих можновладних мужів, – хоч відбавляй!
Що було далі, не бажала знати! О! Олександро, ти ж завжди була вище юрби, навіть творчої. Тож розправ плечі, виструнчи остеохондрозний хребет – і гордо й незалежно паняй звідси поанглійськи.
Так і зробила. Не прощаючись і намагаючись бути не помітною, неспішно (хоч хотілося бігти!), пішла до виходу.
Тікала від спогадів, запаморочливих спогадів, тікала від цього ще такого красивого, ще такого молодого чоловіка, і кров крапотіла з бідного серця, застигаючи на паркетах салону пані Юрчишин-Вейс червоними коралями, бо не бажала, не бажала, щоб він бачив мене такою… ой не літньою, ой не осінньою, а зимово-зимною жінкою, бо… воліла зостатися в пам’яті коханого… колись коханого, молодою і гарною, серпневоспекотною, жаданою…
Але мою спробу втечі помітили. Пані Вейс вартувало лишень підняти здивовано брови, як напереріз мені кинулася Хівря. Зашипіла:
– Ти куди – назад! Це тобі не Англія. Америці треба відробляти по повній програмі! А тепер усміхнися господині і ходімо жерти! – І силоміць поволокла до фуршетного стала.
Що ж, дуже милозвучно у цих світських левиць називалися світські вечірки з фуршетом – “жерти”! Знаючи, що опиратися нахрапистій Хевроні даремно, змирилася. Тим більше, мала підозру, що Хівря “пасла” мене, як я Остапа, а тепер хотіла ще й випитати, яке враження і що я думаю, себто отримати вичерпну інформацію, щоби сьогодні відзвітувати пані Вейс, а завтра цитувати мене на якомусь іншому “рауті”, або пліткувати в будуарі іншої закордонної мадам, заробляючи собі право на дармовий фуршет у якомусь іншому салоні… А після всього цього… лізтиме до мене цілуватися?! Бидло бидлом! Але, о, Олександро, писок їй бити сьогодні не будемо. Почекаємо слушної нагоди. А поки що дякуй посестрі за ініційований нею “виїзд у світ” – вголос, а подумки – за безкоштовну інформацію про це задзеркалля, і – жуй канапки, чекаючи, коли після п’ятої чарки Хаврона втратить пильність.
На щастя, це сталося після третьої, і, вислизнувши з ослаблених лабет Хаврони, я все ж таки по-англійськи покинула американське фуршетне застіллям, разом із захмелілим, галасливим бомондом і тверезою, небагатослівною хазяйкою, як мені здалося, трохи розчарованою Хівриним подарунком, тобто мною. Отож, перепрошую, пані, що не вийшло сенсації.
Мені самій щиро шкода, що я не монстр і не динозавркомуняка, а проста хворовита жінка, з якою ви мали честь бути давно знайомою. Але про це – ні слова…
Та все ж гостинна господиня помітила мою втечу, бо слідом за мною у передпокій вийшла Ірен і, мило усміхаючись, за п’ятнадцять хвилин довезла додому живу і неушкоджену.
Не вмикаючи світла, пробралася тихо, щоб не розбудити Станіслава, у свою спальню. А потому довго не могла заснути, думала про те, що побувала одночасно у двох паралельних світах. Адже минуле – теж своєрідне позасвіття… Ох, не варто, не варто туди вертатися… І ворушити спомини не варто… А ще більше – показуватись на очі колишнім коханим через стільки літ. Не може бути, щоб Остап не впізнав мене… Думаю, що й по телевізору бачив… Невже я стала така… стара, що посоромився признаватися до мене при людях?..
Щоб хоч трішки заспокоїти розворушений спогадами біль, “перемкнулася” на салон загадкової пані Христини ЮрчишинВейс. Згадувала кожне обличчя, кожен погляд, кожне почуте слово, надто плітки про себе тих двох… Скільки за один день… подряпин, несподіваних підніжок і навіть підступних ударів…