Н-да… Хотіла би я спитати тебе, о, Олександро, чи варто платити здоров’ям за нові враження та інформацію, навіть коли вони про паралельні світи? Цікаво, що скаже на це Лора?
Чогось мені здається, що її душечка теж там витала… А чом би й ні? Якщо вона приходить запросто до мене, то чом би їй не відвідувати світські раути чи літературні тусівки в “Павіані”?
До речі, свого мільйонера пані Вейс так і не показала гостям… …Заснула під ранок. Розбудив, як це часто буває, телефонний дзвінок. Дзвонила, звичайно, Хаврона. Але замість того, щоб випитувати враження про вчорашню тусню, щось заблемботіла-залопотіла, та так пристрасно-схвильовано, що єдиним словом, яке я зрозуміла з її знервованого лементу, і то тільки тому, що вона його часто повторювала, було – “премія”.
ПРЕМІЯ. Яка? Кому? За що? Але ліпше би я не допитувалась. Те, що почула від Зої, було настільки безглуздо цинічне, що досі не можу знайти йому назви! Тим паче – пояснення.
Мене всю аж перевернуло від обурення і безсилої люті!
– Лоро, ти чуєш? Де ти, чортова дівко? Чи ти хочеш, аби я луснула від злості?! Агов! Ти чуєш? Чуєш! Ні, ти чуєш: отой твій останній коханий, той облізлий слимак, котрий спав з тобою, жив-пив за твої гроші, щоб на тебе ж доносити, так от він, виявляється, ні більше – ні менше, очолює журі щойно заснованої літературної премії імені… кого б ти думала?! Ніколи в житті чи то пак у своїй вічності не здогадаєшся! Здогадуєшся?
Мого імені?! Та ти що?! Не сміши! Тво-го! Твого імені, Лоро!
Певно, мої стіни таки мають “ушки-підслушки”, Лоро! Бо не встигла я зажуритися, що тебе забули, як вони, всюдисущі, заснували премію імені Лариси Орленко! Ну, як тобі? Тобі ба-аайдуже??? Тю!Як може бути тобі байдуже, коли ця скотина, яка продавала тебе, споювала, перекривала тобі кисень, тепер твоїм іменем відмиває своє минуле! Самореабілітується! І буде нею реабілітувати собі подібних! Що-що ти кажеш? Спокутує гріхи?
Кається?! Тоді, коли так, – хай мене при житті канонізують! Бо проти цього покидька я – свята мучениця!
Ах, кожен має право на покуту?! Можливо! Тільки не цей гад! А якщо ви там, на Небі, чи де, так вважаєте, то вибачай, нащо нам, цим, що на землі, таке Небо?! І ви там – для чого?
Коли ви… там… зібралися усі такі… всепрощенні, то я справді волію горіти в пеклі! А тебе – бачити не хочу! Іди к чорту! Ти така ж лукава і жадна слави, як і вони! А я, от хрест святий, їх передушила б і з того світу, якби вони посміли спекулювати моїм іменем, прикривати моєю честю свої голі срамні місця!
– Але ж це ти його спровокувала, Саню!
– Ах, так ти тут?! Спокійно слухаєш, як я репетую, і чекаєш, коли лопну від благородного гніву?! Так… зачекай, що ти сказала? Я його спровокувала?! Чим?
– Ти подала йому ідею. З передмовою… Розумієш?
– Чорт! Авжеж… Тепер розумію! Я, не бажаючи того, його попередила! Ах ти ж… бестіарій бестій! Думала його перехитрити, а він перехитрив мене! Просто я забула, з ким маю справу!
Ох і школа, ох і вишкіл! Як там: “щоб знищити ініціативу, треба її очолити”! Щоб уникнути людського поголосу, треба вчасно запустити дезінформацію. І т.д. і в тому ж дусі…
– Так, ти мимоволі злякала… його.
– Я сподівалася, що він скоро зачне “повертати з небуття” тих, кого туди відправив. Але, що додумається очолити журі пре-е-емії твого імені?! Це ж вершина диявольського цинізму!
– Не заводься! Бо у того, про кого ти говориш, є завжди контраргументи.
– На що ти натякаєш?! Якщо на мене, то в гробу я бачила вас усіх! Тим більше – сексота Полятицького! Та я чути про нього не хочу! Та я більше до нього ані ногою!
– Пізно! Ради свого доброго імені, Саню, мусиш довести справу з виданням моєї книжки до кінця, а то він перехопить ініціативу, а тебе спробує знищити вдруге, але вже – безповоротно.
– Гаразд! Якщо ти, Лоро, вважаєш, що це не так вже й погано – мати літературно-мистецьку премію свого імені, і тим більше з моєї мимовільної ініціативи… Ну, то – вибачай!
Погарячкувала. Але в дурні він мене пошив вперше і востаннє.
– На жаль, не востаннє…
– Що ти сказала? Лоро?! Ти знаєш, що він затіяв? Ти читаєш його думки? Чи, може, ведеш бесіди?! Коли так, якщо ти з ним теж спілкуєшся… якщо у вас досі… творча дружба, як ти казала, то передай йому, що я його знищу! Звичайно, якщо він посміє з мене робити посміховище, або розводити про мене всілякі нісенітниці, як тоді, коли ти… перепрошую… пішла… Чого ти мовчиш? Ти на його боці? Ти його захищаєш знову, як тоді?!!
– Саню, схаменись! Ти хочеш, аби Небо щохвилини метало блискавки і поливало землю сіркою тільки тому, що на ній живуть… різні паразити? Ти ж добра людина, Лесю…
– Не підлизуйся… І не називай мене цим іменем, яким, здається, зветься кожна баба в Україні, крім, звичайно, Хаврони…
– Гаразд, не буду. І взагалі, Лесю, про що і про кого ми говоримо?! На що тратимо вічність?! Коли стільки ще не зроблено, не написано… Навіщо тратимо слова на свари, коли з них можна звести сонячний палац Поезії, де все земне і суєтне набуває іншого сенсу і змісту… Ти ж колись так любила поезію…
– Так. Мала такий звих… такий безневинний сентимент, особливо до ранніх віршів Лесі Орленко. Була колись така поетеса… Пригадуєш, Лоро? Отой, про поезію…
Для когось – візитка з вензелем,
Для когось – каторга, для іншого – доля, А для мене ти – Дике поле, Гуляйполе – Поезіє!
Пригадуєш, ти ще ображалася, що редактор книжки, здається, це був той стукач Полятицький, викинув “Гуляйполе”, бо воно асоціювалося з Нестором Махном… От придурок – таку прекрасну метафору викинув!
– Та хіба лиш він і хіба лише з моїх книжок всю суть викидали? Ми самі себе тоді… препарували. Тому й мало що залишили після себе… І добре, якщо хтось із нині славних зостанеться однією книжкою, одним романом, одним віршем чи – одним рядком… Можливо, Ліна Костенко, Борис Олійник, Вінграновський, юний Драч і закоханий Павличко… Та ще Стуса будуть цитувати, як Лесю Українку і Шевченка. А решта… “Печальна их участь – забвенье”. Правда, кілька десятків мають шанс залишитись у працях літературознавців… А такі, як я, взагалі згинуть безвісти… Хоча, все можливе… Українська література щедра на несподіванки й парадокси…
– Ну ти, Лоро, даєш! Щось мені видається, що ти дорікаєш мені… Так, конкретно мені! А що я можу для тебе зробити, коли часи настали ще тупіші, як були?! Звичайно, ніхто нікого не переслідує, не здає, але й не читає! Ти хоч лопни – кричи, а вони там, нагорі, своє роблять! І їм усе до фєні, крім грошей і влади! Так, я, здається, знову заводжусь! А це погано!
Особливо в даній політичній ситуації. Давай ліпше дочитай мені того вірша… Пригадуєш:
Як мені легко в тобі, мій раю!
Хочу – орю, хочу – сію насущний,
А ні – відпущу вороного в пущу,
І – на сопілочці граю…
Хай святиться твоя сваволя
В кожнім слові моїм і кроці!
Озирнусь – потемніє ув оці:
Ворогів на півполя!
На півнеба неба – як туча з градом…
Каркне ворон, заухкають сови,
А у мене війська – лиш совість!
А у мене зброї – лиш правда!
…Відгримить, відболить до краю.
Рани пилом твоїм притрушу – і:
Хочу – сію собі насущний,
А ні – на сопілочці граю…
“Хай святиться твоя сваволя…”. Прекрасно! Це про мене.
Так – це про мене: “Хочу – сію собі насущний, а ні – на сопілочку граю”! Тепер пригадую: ти написала це у той день, коли тебе вигнали з роботи. Слухай, присвяти цей вірш мені!
Хай вони знають, що ми були подругами, і, нарешті, позакривають свої погані роти!
– Сянько, ти що?! З глузду з’їхала? Як я можу тобі його присвятити, того вірша?! Де ти, а де я?! До того ж… я вже вічність самописки в руках не тримала!
– А можна, я казатиму, що цей вірш ти присвятила мені?
– Як хочеш… Ти… як дитина…
– Задля твого ж піару, як зараз кажуть. От я скрізь буду читати цей вірш і згадувати твоє ім'я.