– Як ти сказала? Піару?
– Ну, ради твоєї популярності серед рідного народу. Щоб ти зосталася в його пам’яті… А то – забули! Вони забули усіх, крім хіба що Шевченка, бо він ще їм треба як символ, як політичний бренд! І то всім – лівим, правим, заднім, переднім, верхнім, спіднім! Ти таке бачила?!
– Саню, ти ж розумна жінка! Ти ж знаєш, що пам’ять народна карбується не тут, на суєтній землі, і не секретарями з ідеології, не власть імущими і не їхніми політтехнологами, не істориками і літературознавцями, навіть не богословами… А кимсь вищим, високим і справедливим, і там, що ви, живі, називаєте Небом. І залишається в ній тільки те, що записано в КНИГУ
БУТТЯ…
– І – слава Богу і всім сорока святим, чи хто там пише ту Книгу Буття?! Бо якби, насправді, все залежало від цих смердів, то вони і небо засмерділи б, струтивши звідти і Сковороду, і Сагайдачного, і Хмельницького, і навіть Шевченка, а почепили би свої пальтрети… Уявляєш, якою була б тоді пам’ять народна?! Барахолка! Блошиний ринок! Бандюганський базар!
О, Лоро! Ти тримаєш мене на цій землі! Точніше, наші з тобою розмови… Тут же… якась… людська пустеля! Пустка! Людей повно, а нема з ким словом перекинутись! Чесне слово, якби не ти, я б повісилась!
– Не треба вішатись, Сянько. Треба сідати і писати роман…
Я назвала б його, наприклад: “Смерть – сестра моєї самотності”… Я мріяла написати такий роман… роман, під яким би могла підписатися кожна людина… Або сказати: це про мене, про моє життя, про мою душу…
– Те, що ти кажеш – утопія! Гарна утопія! Як я можу написати ТАКЕ, щоб під ним підписався Янус чи той самий Полятицький? Е, ні, не вийде, бо ми категорично не з одного поля ягоди!
– Саню, а, наприклад, під “Фаустом” ти змогла б сама підписатися? Чи під “Електрою”? Чи “Гамлетом”?
– Ну, якби вистачило нахабства… то… можливо…
– Чому ж? Вони ж написані і про тебе, Саню, і про мене, і про Януса, і Краснобая, і про твого коханого Станіслава, і про Полятицького… І про інші людські пристрасті і пороки, які кожен з нас втілює на цій землі…
– Ти що, хочеш сказати, що всі ми – однакі?! Що нема серед нас ані гіршого, ані кращого? Тоді ти перечиш сама собі, навіть більше – сама себе заперечуєш! Бо виходить – нащо життя класти за якусь ідею, як ти от поклала, пішла зі світу, а тепер мені заказуєш цього не робити? Але пізно мене перевчати, як жити!
– Саню, що в тебе за звичка плутати грішне з праведним!
Невже ти не розумієш, що, якби одні смертні не клали життя на вівтар правди, справедливості, свободи, то інші смертні навіть не відали б, що є взагалі такі поняття! Пригадуєш:
Ох, мій коню реєстровий, коню-запорожче, воля, хоч і тимчасова, за життя дорожча!
– Та пригадую! Якби ти не носилася зі своєю свободою, як курка з яйцем, то до сих пір жила б і, напевно, що написала б свій геніальний роман.
– Ти не згадала ще одну умову, за якої я не просто жила б, а жила б розкішно: якби не казала правди. Це, Саню, на жаль, найголовніша умова життя на грішній землі.
– Ні! Не найголовніша! Бо твої вороги, чи “друзі” мали тебе на увазі з твоєю правдою. Тоді в них вже були настільки міцні позиції в певних органах, що навряд чи ти могла підмочити їхню прекрасну репутацію своєю правдою. Справа в іншому – ти складала їм серйозну загрозу своїм талантом.
Своїм непростимо потужним і чесним до ідіотизму талантом.
Вони що, думаєш, не відчували себе пігмеями, отакими собі домовичками-на-вушко-шептунами, хатніми тарганами поряд з такими я ти, як Григір Тютюнник, Микола Руденко, навіть Роман Андріяшик чи Тарас Мельничук?.. На жаль, Лоро, усе можна простити, усе, крім таланту. І в цьому наша спільна біда.
– Сянько, ти так переконливо, хоч і печально, констатуєш це, ніби факти з власного і сокровенного…
– Можливо, і з власного і сокровенного… Чого таїтися?
Грішна азм. На жаль, мені хотілося простого людського щастя: мати в цьому житті – усе! І в тім числі – і славу. Ти ж вибрала – правду і свободу…
– На жаль, я належу до тих смертних, генетична матриця яких пам’ятає, що Бог сотворив людину голою, а тому вільною.
А рабом зробила її власна захланність, примітивне бажання прикрити тіло спочатку листям з дерева, а згодом і шкурою з меншого брата чи беззахисної сестри… Ти ж по собі знаєш…
– Так, прошу не переводити розмову на мою многогрішну особу! Ти теж – не янгол! І взагалі, досить дискусій! Повертаємося до наших баранів, чи то романів, написаних і ненаписаних. Значить, ти не проти, щоб я видала твоє “вибране” під назвою “Витязі Свитязя”. Воно мені подобається. І щоб перевидала без купюр… наш роман “Криваві заграви”, але під своїм прізвищем! Чуєш! Тобі вже однаково: мертві стиду не імуть! До речі, гроші обіцяли дати Станіславові “колишні”, які нібито тебе “цькували”! А твої побратими, впевнена в цьому, не дадуть ні копійки. Той самий Полятицький. Та він тебе ще три рази закопає, аби тільки не вилізли на світ білий ваші з ним стосунки. Або “душка” Краснобай, навіть з огляду на те, що теж добряче завинив перед тобою. Щось мені мерещиться, ніби ти просила і його заступитися за тебе, замовити добре слово в ЦеКа, але він і пальцем не кивнув. Потакав-пообіцяв по телефону і навіть не пікнув ніде, цей соловій срібногорлийзлотовустий! А міг же! Хоча – якби пікнув на твій захист, то мав би дулю з маком, а не звання народного артиста СРСР, Державну премію, ролі у фільмах найкращих кіностудій Союзу. От за все це він і “здав” тебе. Що ж до Януса, то він скоріше гадину проковтне, ніж вимовить ім’я твоє! З усіх згаданих вище йому під час “демократичного перевороту” на початку 90-х найбільше перепало від прозрілого народу.
Звідусіль пішли в газети листи про його нібито “стукацьке” минуле. На щастя, в газетах сиділи “свої хлопці” з аналогічними біографіями – не дали ходу “суплікам”. Та й сам мотнувся – побіг, куди треба, впав на коліна перед ким треба, поміняв політичну орієнтацію, і за ніч написав купу славнів воякам ОУН-УПА, яких ще вчора ганив і проклинав у своїх інвективах. А на ранок другого дня вже стояв за плечима Кравчука під синьо-жовтим прапором. От які спритні і невмирущі твої друзі-вороги, Лоро! А ти мені, бідній, не годна простити якийсь роман нещасний!
– Я не пригадую жодного ворога. Там, де я нині, ворогів забувають і прощають їм тої ж миті, коли перетинають межу…
– Ой, Лоро, повір, тобі ради цього не треба було вмирати! Ти й живою була такою – всім-і-все-прощаючою! Пригадуєш той іронічний вірш, який звався коротко й оптимістично:
ОДА ВОРОГАМ
Що – вороги?! Вони, як татарва,
Що сліпо пре на поле Куликове,
Де лютості твоєї тятива
Тремтить і жде, на чесну прю готова!
Що – вороги? Вони, як та трава,
Яка зросте й на маківці собору,
Та не заради неї голова
Чиясь зіниці возведе угору.
Що – вороги! Вони, як ордени,
Їх не дає нам доля за ні за що!
Як є вони – не жаль і сивини,
Бо щось зробив – життя не проледащив!
Що – вороги… Не гудь, і не вини,
І дай їм Боже, і віка, і сили.
Нехай живуть, бо доки є вони,
То значить по тобі ще не дзвонили!
– Правда, геніально?! Пригадуєш? Слава Богу! А то вже думала, що його тобі стерли з пам’яті, щоб не переймалася земними проблемами у раю. А я цей вірш запам’ятала на все життя. Ти не уявляєш, скільки разів твої іронічні рядки розраджували мене, рятували від депресії, а, було, що й від… сама знаєш, скільки разів поривалася накласти на себе руки…
Але мені стачило сили не вчинити над собою такої наруги на радість ворогам. Звичайно, визнаю – не без твоєї підтримки, Лоро… Да, до речі, чого це ти так не хотіла, щоб я теж ТУДИ потрапила? Чого повернула з “труби”? Боїшся конкуренції? Бо не думаю, що мертвим не хочеться, щоб вмирали живі. Думаю, навпаки: “давай, сюди, до нас, додому, а то й так затримався в гостях на землі довше, як треба!”. Хіба не так?