– Не зовсім так. ТАМ інші імперативи, інші цінності. Та й вічність не ділиться на часові відрізки – довші чи коротші… І не вимірюється ними, як і земною славою…
– Вимірюється! Не мороч мені голову! Інакше про вас, безсмертних, усі тут, на землі, забули б! На другий же день після того, як закопали. А так, дивись, століття минають, а вас пам’ятають, і це притому, що живим дуже часто, майже завжди, буває не до вас і вашої слави. До речі, про премії. Якщо мені вдасться видати твоїх “Витязів”, я вже докладу зусиль, щоб їм… чи то пак тобі дали Шевченківську премію. Посмертно. Не лукав, ти ж мріяла про неї. Не могла не мріяти, бо про неї мріють навіть безнадійні графомани. До речі, серед членів комітету чимало колишніх твоїх шанувальників…
– Мріяла? Можливо, було таке… ще в тому житті…
– Авжеж, це було незадовго до того дня, як ти… пішла за межу. І говорили ми про премію у зв’язку із смертю… точніше, суїцидом одного з претендентів на неї, справді, геніального прозаїка… Коли в черговий раз замість нього “возвеличили” премією чергового графомана, він повісився… Тоді про це всі говорили. А ти сказала: “Одних вони розстрілювали іменем революції, інших – іменем радянської влади, а нас знищують іменем Шевченка”… -…І що це злочин і непростимий гріх – отримувати премію імені Пророка з рук фарисеїв-прокураторів. – І ще ти сказала, що імперія суцільного терору, імперія подвійної моралі недовговічна. Ну от, вже давно немає імперії, а закони моралі – ті ж… Значить, державний устрій до людської совісті і моралі не має жодного відношення! І приклад цьому – Тарас Григорович.
– Бідний Тарас Григорович! Ця премія – його прокляття… його пекло… Його безневинна вина і неспокутана покута… Як він гірко страждає через гординю дрібних і мілких!..
– Жаль, якщо Тарас Григорович так тяжко все це сприймає… Надивилась я на цей балаган ще в радянські часи.
Як “вони” тоді нищили один одного, щоб її запопасти, а заодно і місце застовпити на Байковому цвинтарі! Заповітна мрія – бути похованим на “алеї славетних”. Бодай хоч у такий спосіб потрапити у вічність і пам’ять народну! Там уже місця живого нема, на тім кладовищі, одні кості попередників у десять шарів, а вони ще й свої туди пхнуть! Між іншим, от про що написати б роман і назвати – “Премія”! Оце був би “роман вєка”!
– Так напиши… Чого ж ти не пишеш? Ти ж іще тут…
– Лоро, ти що?! Який роман? Я не зможу підняти руку на…
Шевченка. Бо це уб’є його! Точніше, це уб’є його добру славу…
– Ціню твоє благородство… Але причому Шевченко, моя люба Саню, до цієї жабомишодраківки?!
– Бо вся та правда, яку б я, Лоро, написала чи сказала, пофіґ усім тим, хто крутиться у світлі його імені. Вони – як мошва довкола ліхтаря. Ніхто їх поіменно не знає. І знову всі прокльони посипляться на Шевченка… І в першу чергу від тих, хто сьогодні цю інституцію перетворив у репресивний орган…
Пригадуєш, свій віршик-хохму:
За комитетом – комитет!
Какой привет – такой ответ!
Одни – далече. Тех – уж нет.
А этим, верным, горсть монет –
За минуэт и…пируэт…
– Печальна розмова… Справді, страшно подумати, скільки іменем Пророка незаслужено покарано талановитих людей!..
– А скільки пихатої чвані породили! Ти знаєш про кого я…
– Та знаю… А хто їх не знає… Вони на виду при всіх владах, – зітхає Лора. – Така планида в них – злотворяща…
– Але ж їм несть числа, Лоро?! Нещодавно Хівря принесла мені звістку про новий журнал, що видається в нас за гроші якогось закордонного українця-професора, в якому той нібито запопався руйнувати критикою увесь наш Пантеон разом з міфами про наших “богів” – починаючи від Шевченка, мовляв, усі наші світочі чоловіки – були пияками й волоцюгами, а жінки – лесбійками і повіями. Отож тепер маємо не шанувати їх тупо та обожнювати, а всіляко розвінчувати, понижувати до себе, тим самим вивищуючись. Мовляв, тільки в подібному потопті національних святинь і символів, у цьому “проз-рі-нні”, ти таке чула? – наше спасіння й прогрес. Як тобі нова ідеологія, сестро моєї самотності? Пригадуєш, в тебе був такий вірш:
Як мені жити, сестро моєї самотності, як мені плисти по бронзових водах легенди, як мені, як мені немовлям в сповиточку, жоною, білою жінкою, небом непевним, сутемним бігти і бігти, гукаючи землю жадану, по горло, по горло прозоре в безодні?..
Тож як нам жити далі у цьому світі, сестро моєї самотності?
– Якось я розмовляла з тим паном на цю тему… На якійсь конференції науковій, – каже Лора так, ніби й справді ходить по конференціях-симпозіумах. А може, й ходить? – Він захищався.
Казав, що його не так зрозуміли, що то так він бачить по-новому із-за свого “бугра” українську історію і літературу… А те що його погляди деструктивні – то зараз такий деструктивний світ живих… В одному він має рацію: розум людський – в агонії, як і цивілізація, ним сотворена… Тому цілком справедливо буде переселити людство у тонкий світ… для очищення, а землю населити тими, хто вже пройшов катарсис і готовий повернутися знову на землю…
– Лоро, ти що?! Усе мертві світочі оживуть і повернуться на землю, а ми, дрібні і темні, на той світ?! Знаєш, я – за! Бо вже не годна дивитися на цей бедлам?! На цей вертеп з переберією, на це політичне маланкування, яке нічим не краще за оте трикляте маланчукування, якого “корифеї” і “патріархи” досі не можуть простити радянській владі, не помічаючи в цьому тяглість, як нині кажуть, традиції! Огляньмося: одні словоблуди – а не парламент! Одні блуди – а не культура! На всіх телеканалах – придуркуваті політичні шоу, дуелі, драчкисрачки! Тьху! Якась суцільна “Глеваха” з “Павлівкою” на додачу! Словом – дурдом!
– Саню, що ти все якимись натяками та недомовками? “Вони” та “вони”! У вас же ж тепер свобода слова! Ні кедебе, ні цензури, ні ідеологічного тиску…
– Хто тобі таке дурне сказав? Точно – Хівря! Звичайно, офіційно все так – свобода слова. Але ти тією своєю ілюзорною свободою можеш тішитись у себе на кухні, в електричці, на базарі, випускаючи “пару”, але знай, що жодне твоє слово не долетить до тих, кому воно адресоване. І не черкне палум'ям бунтарським “голубий небесний ефір”, бо сотні, тисячі “добровольців”, таких, як Хаврона, колишніх і нинішніх “дзержинців”, куплених за чималі зарплати пахолків і церберів властьімущих бережуть його чистоту, відстежуюючи і контролюючи усі “мутні інформаційні потоки” – засобами масової інформації, соціологічними інститутами, безглуздими конкурсами, преміями, зокрема й Шевченківською. Себто роблять усе, щоб не допустити вільнодумця до народу, затерти, замінити гострослова тупоголовою керованою лялькою! Отака кругова порука і суцільне зачароване коло для усіх невгодних!
Так що, не треба ЕнКаВеДе, сестро моєї самотності…
– Саню, ти дозріла до катарсису… якщо ти не проти…
– Якщо ти пропонуєш мені віддати Богові душу, то я – проти! Так і перекажи тим, хто цим ТАМ займається. У мене ще ТУТ повно роботи! А якщо вже почнете переселяти всіх підряд, то мене першою, щоб я ТАМ встигла очиститись і повернутися разом із світочами будувати нову Україну. Але щоб серед нас і близько не було Януса і їже з ним, бо знову поновому почнуть “стукати” на всіх і знов усе перепаскудять!
– Годі, Саню, іронізувати! Але ти в одному маєш рацію: ця страшна традиція надолужувати доносами на ближніх нестачу власних заслуг, схоже, проросла зміїним корінням через усі покоління… Заради посад, грошей, премій! І нема на те ради!
– Цікаво, що думає Тарас Григорович, таке бачачи? Душа його не ридає?
– Не ридає, а виє совою – щоразу, коли вшановують його іменем нездару, а коли – стукача, то стогне… Але каже, що мусить терпіти, бо така йому покута – страждати через свою земну славу прелукаву.