– Чому – пре-лукаву?! Чи не занадто вже вимогливий наш Тарас Григорович до себе? Та навіть оте навіжене бузило, що бузить, бідне, з бузини на всіх великих, не посміє заперечити, що Шевченко – єдиний поет, який має право сказати: “Ми чесно йшли. У нас нема зерна неправди за собою”.
– Зерна неправди, справді нема, а зерно гордині – є.
– Гордині?! Ну, Лоро, вибачай! Коли вже в Шевченка була гординя, то що вже казати?.. Та ж він так понижував себе до тих кріпаків, з яких вийшов, так захищав їх, що загримів у солдати аж у Сибір! До речі, замість того, щоб поїхати в Італію.
Життя зіпсував собі! І, взагалі, яка гординя у раба, каторжника совісті?
– Виявляється, була. Пригадуєш: “А слава – заповідь моя”?
– Ну то й що? Правду писав, бо хотів, щоб його знали, читали, набиралися розуму. Без слави ніяк! Сам Бог бачить – без слави світової ніяк! Особливо, Його пророкам…
– Але земна слава не повинна бути заповіддю (чи метою) для пророків, посланих на землю з іншою місією і покликаних жити за іншими, Божими законами…
– Ясно! Будити, термосити, рятувати від гріха народ… Ага!
Якраз! Його врятуєш, той народ! Та ти хоч усіх богів розіпни на Голгофі, а пророками встели до неї стежку, воно як було бидлом, так і буде! Хоч кілля йому на голові теши! Невже Тарас Григорович не знає цього? То передай йому, що це я сказала, і хай не мучиться! Сам же писав: “Раби, підніжки!”, “Моголи, моголи, славних прадідів великих правнуки погані!”. Чого ти регочеш?
Наплутала? Нічого я, Лоро, не наплутала. Це ви там з Тарасом Григоровичем сплутали грішне з праведним, і замість того, щоб навести лад на землі, хоч би розігнати усіх, хто ганьбить ім’я Шевченка, ниєте! Я б на місці Бога такої пасивності не терпіла.
– О, Олександро, Олександро, ти невиправна! Та все ж мусиш закарбувати собі на майбутнє, що гріх породжує гріх, а гординя безсмертних – гординю смертних. Сама ж бачиш, як вони гендлюють його іменем, як прикривають свою чорну сутність, як освячують його славою свою захланну ненаситну жадобу. Сама ж кажеш, що, зробивши Шевченка своїм ідолом, вони заховалися за ним, прикрилися ним і гадають, що стали недосяжними для суду людського!
– А що – Суд Божий уже відмінили? Бо лиш такий суд їм поможе! Та ж хіба Шевченко міг подумати, що ця мерва так звана творча перекрутить усе з ніг на голову?!
– Він пророк – він мусив передбачити. А до пророків у Всевишнього – свої вимоги…
– Отож виходить, що пророки наші через нас паряться в пеклі, замість того, щоб помагати Богові наводити лад?
Чудово!
– Ну, Саню, в тебе ж і уявлення про рай і пекло!.. А по-друге, навіщо знати те, що не додає знаття, а лиш печаль? Але, якщо хочеш знати правду: ТАМ, як і тут, у кожного свій рай і пекло…
– Гаразд-гаразд! Заспокойся… Не буду допитуватись. Та все ж, коли ви з Тарасом Григоровичем так мучитесь за чужі гріхи, то скажи, що чекає на тім світі того самого Полятицького, Януса, чи Лучезара Гундосого?
– А власна перспектива тебе не цікавить, о, Олександро?
– А я що – в Бога найбільше теля з’їла чи найбільше напаскудила на цій землі?! Чи народ обікрала, а тоді вивела, голого-босого на Майдан танцювати під свою дудку на морозі?
Ти глянь, що робиться в Києві! В Україні! Чи вам, безсмертним, то байдуже?! Ви просто звалили на голови цього нещасного народу “великих слів велику силу”, а самі – фай-фай! Полетіли собі в Ирій, забувши про Україну та, про всяк випадок, проклявши тих, “хто в огні її окрадену розбудить”! І от – розбудили! На вулиці 2004 рік, а вони, як за за Хмельницького, розіклали кострища, палять вогні і б’ють в барабани! Точніше, 1917-ий? Чи 1990-й? Знову революція! І всі цитують Тичину: “На Майдані коло церкви революція іде!”. Тичину столітньої давності! Ще один український парадакс: чоловік написав вірша сто років тому, ніби про день нинішній! Ще один не визнаний у своїй вітчизні пророк з переламаним хребтом і кастрованим голосом! Лоро, ти бачила, ЩО там діється, на тому Майдані? Знов Громадянська війна! Як у 20-му! Таж рухайте цією Україною, штовхайте її вперед! До цивілізаці! А то як в тупчаку сліпі коні – лиш по колу! По зачарованому колу!Ти чуєш, Лоро?! Ну от – тільки починаєш серйозну розмову, як ти щезаєш!
– Я тут, Саню… І на Майдані була. Але я не про те, а про те, що за першим рядком у вірші Тичини йде другий, який останнім часом не цитують, пригадуєш: “Хай чабан, – усі гукнули, – за отамана буде!” Ти чуєш цей підтекст: “Хай чабабе-ба-а-а-ан, – усі гукнули…”. Ти чуєш це бекання отари? Я плачу, Саню. Я питаю часом у Бога: коли ця отара стане народом, і народить свого Мойсея, але Бог мовчить. Може, не хоче зі мною, грішною, говорити, а може, це означає, що… “не скоро”? Так що, Саню, або йди на Майдан, або сідай писати роман. Але – щось роби! А зараз я поступаюся місцем Каті. До речі, поговори з нею хоч раз по-людськи, як вона з тобою говорила… в реанімації. Поговори з народом, коли не хочеш з ним стати поруч на Майдані, щоби знову не вибрали чабана…
– А що я можу?! – кричу. – Чи я можу тому народові вкласти в голову розум?! На вулиці 2004 рік!
– Почни з себе, бо ти теж – народ. Принаймні, в даній ситуації.
– Не вчи мене! І йди туди, звідки прийшла! До мудрих!
Святих! Борців за правду, які самі повмирали благополучно, а народ залишили на поталу! До біса! – спересердя хапаю, що під руку потрапило, шбурляю в Лору, а поціляю… у Катю, яка мирно роздягається у передпокої…
Катя скрикує, затуляється дублянкою і з жахом дивиться на мене здоровенними, як блюдця, очима.
Чорт! У бідної Каті є погана звичка з’являтися там, де її взагалі не треба. Наприклад, на помаранчевому Майдані. Вона ходить туди щовечора! Простоює на морозі годинами, щось там вигукуючи! Разом з тими, що там навіть ночують! У наметах!
Як заволоки які! А ще ж недавно була Катя нормальною жінкою, а тут… ніби пороблено! Чи їх там усіх кодують? Чи наливають їм, що вони готові за Ющенка і Юлю дуба врізати на тих морозах? Одне в голові – помаранчева революція! Вже й назву придумали! Причім тут помаранчі?! Вони що, на деревах у нас ростуть?! Чи це наш стратегічний національний продукт, чи то фрукт? Станіслав правий: ліпше б назвали “капустяною” чи “гарбузовою”, хоч би якісь символи народні зберегли. А то так і тхне імпортним! Привозним… Парадокси історії: ще недавно ми “експортували” революцію, а тепер нам її повертають! З верхом! Де та Катя? Де та Клара Цеткін?! От зараз я їй влаштую революцію! Я цій селючці довірливій влаштую такий державотрус, такий державний переворот, що їй надовго відхочеться революційних майданів!
Але тільки хочу роззявити рота, щоб під гарячу руку… поговорити з прислугою на революційні теми, як чую:
– Май совість, Саню! В Україні демократія, а ти, як… вибач, партком колишній! Чи Салтичиха! Май мужність шанувати волю народу. Революції починаються не на рівнім місці…
– Хай починаються, на здоров'я, лиш не на моїй кухні! А то придумали: революція!!!
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
РЕВОЛЮЦІЯ!
У голові не вкладається: ХХІ століття, а в нас, ніби в якомусь банановому Пуерто-Муерто, – революція! І не яблучна чи вишнева, а помаранчева! Станіслав, як завжди, має рацію: а чому не медовий бунт чи картопляний переворот?
Де шарм національний? Не продумали організатори чи спеціально хотіли підкреслити імпортне походження і заморський дух цього балагану? Себто: народ прагне свята? На йому фієсту! Серед зими, бідному, помаранчевий рай! Щоб відчув себе чогось вартим у цій країні. Народові ж теж, бля, хочеться відчути себе людьми! А заодно і пару випустити, бо, бля, накипіло, наболіло! Нарвало! Хоч за вила, бля, хапайся! А йому в руки – барабан! Бий хоч лусни! Диктатори бананових республік не дурні, знають, що головне – дати народові раз в рік фестиваль самби-румби і щотижня – футбол! Чуєш, Катю?
– О, Олександро, що ти робиш?! Замість того, щоб вибачитися, кидаєшся на бідну самаритянку? Якщо вона ТАМ, то значить, це їй треба… Сама кажеш: народові треба відчути себе людьми… – уже й не знаю, хто туркоче мені на вухо: Лора, натякаючи на мої борги перед Катею, чи ще хтось уплутався в наші з Лорою діалоги? Але не зважаю: