– Ще одна революційна принцеса! Де ти була так довго?
Знов на Майдані?! Ти добігаєшся! Кучма пустить танки, і правильно зробить! Скільки можна вже цих революцій! Ти чуєш, ходи сюди! – кричиш сердито, хоча, насправді, не відчуваєш злості. Радше якусь збуджену, нервову веселість. Авжеж – помаранчевий свербіж – покричати, “випустити пару”! Та Катя не йде. Челядь повстала, тому мусиш сама йти до неї на кухню.
– Ой, що я бачу?! Майдан! На моїй кухні – помаранчева революція!
Справді, революція: скрізь понатикані оранжеві прапорці, літають попід стелею жовтогарячі кульки, а на додачу на шиї у Каті – помаранчевий шарф, а на голові – тої ж барви плетена шапочка!
– Ах, які метаморфози! Катю, тебе не впізнати! Але, Катю, який несмак – цей жовтогарячий колір – він тобі не личить, фу!
Зніми той ковпак із себе! – жартуєш, але Каті не до жартів. Усе її худеньке тільце відважно напружується, готове кинутися в бій, якщо ти посмієш осквернити святі символи “її революції”.
Але ти того не збираєшся робити, бо вже й тобі самій “не до сміху”. Не до іронії і сарказму. Бо перед тобою не Катя, а голаголісінька душа твого народу, нещасного, вічно одуреного, як писав Франко, паралітика… Незаслужено приниженого у святій своїй наївній вірі у справедливість… Та все ж питаєш:
– Катю, слухай, чого ти туди прешся, на той Майдан, щодень? Такий мороз, ти така слаба жінка… Товчешся там, мерзнеш… Якого дідька?
– Якщо ви так питаєте, то що б я не сказала, ви не поймете… – відповідає Катя, шуруючи баняки, “вся такая не-по-ня-тая”.
– Ну та чого ж?! Та ж наче не дурна зовсім, постараюсь… пойняти.
– Треба прожити моє, тоді й поймете.
– А я що – в раю жила?
– Не в раю, але й не в такому пеклі, як я. Іцевже… надоїло…
– То ти віриш, що вони тобі рай збудують?
– Вірю – не вірю… Нащо мені ваш рай?! Мені людського життя треба! А то – наймит наймитом!
Он воно що! Коли так, тоді ти Катину пристрасть до Майдану розумієш, а тому гірко смієшся:
– Ой, Катю-Катю, кого ти слухаєш? Не про тебе, Катю, ці їхні пісні балаганні, бої барабанні, обіцянки-цяцянки! Ой, не про тебе! І раптом Катя, сіренька, ляклива мишка Катя… ойо-йой… ошкірюється, як… як тигриця і… і каже з гідністю ображеної принцеси:
– Не смійте на мене кричати – я вам не наймичка!
– А хто?! – дивуєшся щиро, але тої ж миті розумієш, що впорола дурницю, а тому вибачаєшся:
– Пробач, Катю, звичайно – не наймичка! Ти для мене – більше… справді, дуже близька людина, і мені не хотілося б, щоб ти… Коротше, тобі не треба того Майдану!
– А не ваше ЦЕ діло! І взагалі, звідки ви знаєте, ЧОГО мені треба?! Ви ж звикли, що тільки вам всього ТРЕБА! А людям нічого не треба: ні людських пенсій, ні квартир нормальних, ні… ні… лиш роби на вас!
Овва! Точно 1917-ий! Чернь повстала! Але вже не під проводом незадоволених царським режимом дворянрізночинців, а навпаки – нових буржуа, невдоволених першим переділом влади і країни.
– Катю, заспокойся! Яких – вас? Про кого ти? Коли про мене, то мені ще гірше, як тобі!
– Але це вас не вчить! В середині ви лишилися тою, що й були: комунякою! А Юля не така! Тоді, коли ви тут… вилежуєтесь… вона стоїть з людьми на майдані! Господи, в одних тухликах… в благенькій шубці… дзигонить на морозі… Як мені її шкода… бідну… У неї ж Кучма усе забрав! Ограбив!
– Катю?! Ти це… серйозно? Про бідну Юлю?
– Нє, сміюся! Люди ж знають правду!
– Он воно що?! Люди знають правду! – не можу повірити. – Катю, а скажи, ти знаєш скільки приблизно коштує та благенька шубка на бідній Юлі? Тисяч сто доларів… як не більше. Та тебе, багата Катю, навіть на поріг не пустять у той магазин на Хрещатику, де вони висять! До речі, кажуть люди, що то бутіки самої окраденої Кучмою принцеси…
Катя злегка тупіє, а відтак, оживши, шпарко заперечує:
– Не вірю! Ви це кажете спеціально, на зло!
– А ти, Катю, будь мудра: не вір, а перевір. Ну, приміром, через двері спитай охоронця магазину, по чім у них шуби…
Однак Катя не чує аргументів, вона аж клекотить революційним священним гнівом проти таких кровопивць, як… ти, о, Олександро… Якусь хвилю ти з жалем дивишся на повсталу Катю, осяяну радісним жовтогарячим сяєвом СВОБОДИ, і несподівано чуєш ніби згори свій охриплий від хвилювання голос:
– Хай будуть прокляті усі, хто посміє знову тебе одурити!
Катя блідне, впускає баняк, а ти, зашпортуючись, повертаєшся у свою келію-спальню, аби Катя не бачила твоїх сліз…
Боже, прости мені, грішній, провини мої перед моїм нещасним народом! І захисти його від мені подібних, захисти отару свою від усіх лицемірів, фарисеїв-словоблудів, від усіх вовків і лисиць, які пруться до нього в чабани… Боже, дай йому поводиря мудрого, дай йому пастора доброго і совісного, Боже!
Втираю сльози, сідаю за машинку. Наразі в задушливій кімнаті ніби війнуло свіжим вітерцем, запахло бузком… Лора.
Авжеж, дізнаюся про її з’яву по легких пахощах бузку. Колись, ще в студентські роки, Лора любила одеколон “Сирень” і пахтилася ним, аж доки я не обурилася: “Що ти “дікалонишся”, як доярка, цими стяками?! – і подарувала їй духи “Шанель №5”.
Але Лора, либонь, іна тім світі обливається своїм колгоспним одеколоном, бо ледь вловимі пахощі розквітлого бузку ходять за нею назирці.
– Ти ще тут? – питаю. – А я думала, що тебе змело землетрусом у тартари. Ну що, бачила цю революцію на моїй кухні?! І повстанців бачила? І що на ЦЕ скажеш?
– Сумно, але виходить на те, що соціальна рівність не завжди зрівнює, а бідність не зовсім ріднить…
– Ти що – Ісус Христос, що притчами-афоризмами говориш?
Хоча, зачекай… Божим від цих слів і не пахне… Чи ти хочеш сказати, що християнські ідеї рівності і братерства уже не в моді і на Небі? Чи ти, може, в пеклі шкваришся і являєшся сюди адептом цього, як його… рогатого?! Тоді шуруй до тих янусів многоликих та безличних полятицьких, що он-о вигуцують на майдані, в надії, що новий президент їм не лиш посади, а й звання “героїв” дасть!
– Хай дає… То суєта… Ти лиш Катю не ображай…
– Та хто її ображає! Просто… мене, як кожну нормальну… -… “колишню”, – поправляє Лора. -…гаразд, колишню нормальну людину, яка хоче бодай на старість спокою у цій державі, лякає цей збуджений помаранчевий хаос на майдані. Бо й справді, здається, що колесо історії, стало пробуксовувати… Лоро, ти ж бачиш: усе те, що твориться нині в столиці, нагадує революційну ситуацію в 1917-му, пардон, у тому сімнадцятому, який описаний… нами, ну гаразд, тобою у романі “Криваві заграви”. Тільки навиворіт!
Але я впевнена, якби ти, Лоро, була… не ТАМ, а ТУТ, ти точно стояла б зараз на трибуні майдану. Можливо, поряд з цією комсомолкою-бізнесменкою… Можливо, замість…
– Вибач, Саню, я мушу йти…
– Але чому, тільки-но я намагаюся щось пояснити чи вияснити для себе, для нас з тобою, як ти йдеш?! Це ж твоя була ідея щодо Юлі!
– Саню, повір, я направду муші йти… А Катю не ображай!
– Тоді йди до біса і не смерди тут своєю “сірєнєвою” сіркою!
Фе! – бурчу сердито, відмахуючись від подуву бузкового вітерцю. …Лора й справді підкинула тобі ідею написати про Юлію ще тоді, коли та тільки-но випурхнула з-під крила Кучми у велику політику, була чорнявкою і без коси, а ти планувала видавати книгу про відомих жінок України. Тоді, в кінці 90-х, в моді був жіночий рух і відповідно була мода на активних жінок.
Природно, що ця дівчинка, яка, почавши з підпільних відеосалонів, зараз вергала мільйонами, зацікавила тебе. Власне, ти перша передбачила її велике політичне майбутнє. На твоє прохання впливові друзі Станіслава влаштували тобі зустріч з нею на її фешенебельній дачі, що виросла укліп ока поряд з письменницькими. Від Хаврони знала про ті кілька гектарів землі, які, замість того, щоб поділити серед колег по перу, тогочасне керівництво СПУ “сплавило” політикесі-бізнесменці, нагрівши на тім свої писучі ручки. І це було перше, що зіпсувало тобі настрій ще задовго до зустрічі з принцесою. “Підсилив негатив” вигляд охорони, що зустріла тебе з таким виглядом, ніби ти щонайменше терористка, заслана Кучмою. А дворецький у камуфляжі з мертвою мармизою взагалі скидався на слугу, перепрошую, не принцеси, а знаменитого Дракули..