Він зустрів тебе на брамі, провів у кімнату, схожу на кабінет і на приймальну секретаря обкому комсомолу, і попросив зачекати, як ти завважила, рівно стільки, аби мала час роздивитися і пересвідчитись у аскетичній скромності однієї з найбагатших жінок України. Ах, як це було зворушливо, а головне – понашому, по-радянському! Ми ще тоді, в кінці 90-х, соромилися декларувати свої доходи, стидалися свого багатства і побоювались злегка демократії, шляхи якої на той час були “несповідимі”… І ця деталь могла би вас зблизити, якби… Якби не… театральність цієї простоти. Принцеса з’явилася так неждано, ніби… вийшла з білої морської піни біла лебедиця, вся така шепотливо-шовковиста, променисто-пречиста зоряницярятівниця, що ти здуру ахнула:
– Сара Бернар! – і погасила сяючу привітність господині.
Уся вона раптом потьмяніла і стала схожою на туманний силует Лори, яка теж мала звичку з’являтися зненацька зі свого позасвіття. І цього було досить, аби ви обидві зрозуміли, наскільки ви схожі, а тому нецікаві, майже ворожі одна одній.
Так холоне душею старіюча королева від заздрості до ще хитрішої, мудрішої і успішнішої принцеси. І так, певно, ненавидить самовпевнена принцеса свій гіпотетичний фінал в печальному образі колись царственої карги. І в мент між вами постала невидима крижана стіна, і ви розійшлися, так і не зійшовшись… А шкода! Бо тим самим знову пропускали поперед себе, жінок-індивідуалісток, – чоловіків, сильних якраз стадним інстинктом. І хоч ви обидві розуміли всю трагічність жіночого егоцентризму, як розуміли це з Лорою, але нічого не могли із собою вдіяти, і нічим не годні були собі зарадити. Тому, поговоривши “для прілічія”, встали, подали одна одній руки і розійшлися в різні боки.
Ясно, що на статтю у тебе не вистачило матеріалу, а на книгу – сили: вона так і залишилася в проекті. Але ти не шкодуєш.
Тим більше сьогодні, у цій помаранчевій каші, яку заварила ця одержима жінка, що, здається, як і Лора, живе за принципом: “Перемога або смерть. Третього просто не дано”!
О, Олександро, якби ти була молода і здорова, можливо, теж поварилася б у цьому жовтогарячому вареві… Але ти – хвора і втомлена жінка, яка мусить визнати, що час її подвигів минув. …Певно, переживання стомили мене, бо незчулась, як заснула. Прокинулась на мокрій подушці, безсила, зате… з легкою душею! Ніби звільнилася від плоті! Невже вмерла?! Та ні… бачу свої руки, ноги… Тю! Жива! Але все одно – щось таки сталося! Якась переміна… А де Катя? Здається, на кухні! Легко схоплююсь, легко йду! На кухні – та ж помаранчева картина, але я вже не серджуся, а жартівливо дивуюся:
– Ого! А що це з моєю кухнею? Новий Рік чи Великдень?
Які гарні кульки, прапорці, фантики-бантики!..
А сама переживаю, що скаже Станіслав, повернувшись зі свого синьо-білого дозору?
Звикла до мого мінливого настрою і непередбачуваної вдачі, Катя з полегкістю зітхає, відчувши шкірою мій ейфорійний настрій (точно, підкинула в борщ “наколотих апельсинів”, як недавно сказала по телебаченню дружина одного з опозиціонерів), розправляє з полегкістю худенькі плічки, починає накривати стіл, подавати обід:
– Прошу, сідайте обідати. Бо я поспішаю… Мене чекає одна пані…
Ах, яка красота! Як в сімнадцятому році! До речі, у романі “Криваві заграви” є подібна сцена: розмова революційної прислуги зі своєю панею – дружиною високого київського урядника. Єдина різниця, що тепер панами величається поміж себе прислуга…
– Що ж, пані Катю, не смію вас затримувати. Дякую за те, що не брезгуєте, не покидаєте нас, проклятих комуняків, у лиху годину і обіцяєте навідуватись…
Добряча Катя, не розуміючи іронії, нітиться, вибачається:
– Та ви, що, Олександро Олександрівно, та я… та як можна… та я… завтра обов’язково! – і притьмом вискакує з квартири, прихопивши на ходу свою штучну дублянку.
Катя виходить за двері, а з нею й революційно-помаранчева ейфорія. Знову стає важко і сумно. Боже-Боже, як легко одурити цей бідний простий народ! А ще легше грати, уміючи, на його святих почуттях!
О, Олександро! Ти справді невиправна! Нащо тобі цей народ?
Хто він тобі, що ти ним так переймаєшся? Ну от, відсуваєш тарілку, бо їдло в горло не лізе. Встаєш, ходиш по кухні, збираєш, мов у лузі квіти, помаранчеві прапорці, ховаєш у шафочці за каструлями, а кульки, відчинивши двері на балкон, випускаєш у зимове київське небо: хай летять! Кудись вони прилетять… Далі повертаєшся у спальню, сідаєш перед телевізором, щоби бути в курсі революційних подій, а головне – до всього готовою.
Жарти жартами, а все може бути! Авжеж, як ти могла забути, що в цій державі усе може бути?! І раптом… Кидаєшся до телефону – треба попередити дітей! І першою – Сашуню! Щоб не сміла виходити на Майдан! Хай сидить на своєму іподромі зі своїм конюхом і не рипається!
Набираєш номер, але ніхто не бере слухавки! Що за біда?! В таку пору… Дивишся на годинник на стіні – шоста вечора. Ще робочий день… Авжеж, вони ще всі на роботі…
Кидаєш слухавку і тут же знову хапаєш, здригнувшись від різкого дзвінка. На дроті Станіслав:
– Скажи Каті, щоб не виходила з дому. Попередь Сашу і її жокея. Хай сидять вдома! Ти мене зрозуміла?! Вибач, змушений перервати розмову…
Як з фронту! А на екрані телевізора – зовсім інша картина – суцільне свято свободи. Майдан палахкотить помаранчевим полум’ям, помаранчеві люди скачуть, співають, скандують, розмахують прапорами і прапорцями. Чисто тобі новорічний карнавал! Бідні люди, вони ще не знають, що на них уже наведені… Йолки-палки! А це ще що? Сашуня! А коло неї – той конюх у помаранчевім каптурі! В самісінькій гущі революції!
Ні, не може бути, привиділось…
Але телеоператор, ніби навмисно, затримує об’єктив камери на їхніх радісних красивих обличчях… Боже, що робиться?!
Боже, що робити?!
Різкий дзвінок у двері. Ні, це телефон! Станіслав! Рвеш трубку, кричиш:
– Станіславе, вони всі там! Зупини танки! Чуєш, спини танки!
Але у слухавці переляканий голос перукарки Дори:
– Александрочка Александровна! Не выходите из дому. И детей предупредите: очень тривожно! Мой внук рассказывает, что к ним на фирму прилетели менеджеры с Америки и запретили выходить на Майдан. Говорят: если вы будете живы, вы больше сделаете для Украины, чем сейчас на Майдане.
Видите, как американцы за своих рабочих переживают? А наши готовы весь народ пустить под танки, лишь бы власть удержать!
Разве, не изверги?! А я им так верила…
– Дора, спасибо, извините… Мне надо позвонить!
Кидаєш слухавку:
– Жах, яка дура ця Дора! “Верила – не верила”! Вірила одним, тепер другим… Що за народ?!
А телефон дзвонить – не перестає. Гудки короткі, як постріли… Чи таки постріли? Невже, почалося! Лю-юди! Що ви робите?.. Там мої діти!..
– Саню, заспокойся, це в голові тобі дзвонить! Не переживай! Стріляти не будуть! І танки не підуть!
Лора! Повернулася чи що?! Але – звідки їй знати?!
– А ти звідки знаєш? Ти – лиш фантом! Чуєш – лиш мара, а тут… тут живі люди!.. Живі діти! Де той клятий Станіслав? Не смійте толочити людей ради… ради своєї сучої влади, будь вона проклята! Не наїстеся нею, виродки! Де моя шуба?! Де Катя?! Я вже йду! Я їх, блядєй, повбиваю раніше, як вони танки пустять!
– Саню, схаменись! Кого ти… лаєш? На кого кричиш: на оранжевих чи синьо-білих?
– Слухай, відчепись! Всі вони однакі!..
– Кажу тобі – не переживай: не ті часи. Тим паче, що зараз там, коло президента, твій кардинал… А він не дурний чоловік, ти ж знаєш…
– Я-то знаю, але не про Станіслава мова! Я знаю, на ЩО йдуть заради влади ті, кому він служить! О-о-о, вони ні з чим не рахуються, бо влада – це все! Все! І тільки дурень, який не вкусив від того плоду, думає, що влада – тягар і чортзна-які обов’язки! А жодних – тільки права! Права! Безмежні права! І неміряні можливості! О-о, я це знаю… Але про що я, коли в державі революція?! Господи, де той клятий Станіслав?!