– А де ж він? Слухай, ти чого мене лякаєш? Може, ти ще скажеш, що й мене немає, або я сама собі привиджуюсь?!
– Можливо… На жаль, тут, на землі, кожен живе у вигаданій реальності… Хто – в боротьбі з самим собою, хто – в мирі і злагоді зі світом…
– Гаразд, признаюсь, твоя теорія мені до вподоби. Вона дуже мудра і вигідна, особливо в моєму стані і становищі. Значить, я всю цю революцію сама собі вигадала, замість того, щоб жити у мирі й злагоді з ближніми?
– Усі вигадали… Усі ці події – результат нездійсненної мрії народу про щасливе життя, яку він плекав безнадійно цілих чотирнадцять років… І помаранчеві переможуть, навіть тоді, якщо це буде навпаки, тому що на їхнім боці – народ. І цього не визнати, теж саме, що визнати зараз себе ворогом народу. А це нікому не вигідно за будь-яких обставин.
– Бо той народ – темний! Він дивиться по телевізору шоу, яке перед ним розігрують на всіх каналах скоморохи олігархів, і не розуміє, що довкола нього діється. Та де?! Він навіть не здогадується, що доки він шоу дивився, його не те що обікрали – кишені вивернули! Бідний “совок”! Він досі думає, що про нього хтось там, угорі, думає!
– Саню, прошу тебе, не юродствуй, як ті, про кого ти говориш! Ніби не знаєш, як там, угорі, думали, думають і будуть думати про цей бідолашний народ у всі часи й епохи?!
– Все одно тоді такого цинізму не було! Ти ж подивися – вони вже все прихопили! Усе – їхнє! Дніпро, навіть Дніпро! До нашої дачі уже не проїдеш – шлагбаум стоїть! А за ним – приватна власність! Володіння якогось бідного нуворишаскоробагатька Пукченка-Пупченка!
– Але, перепрошую, поряд із новобудовами Пукченка – твоя дача і щойно зведений розкішний маєток твоєї приятельки, принаймні, колись ви дружили, ну, отої, забула прізвище, секретарем ЦеКа комсомолу була за Союзу, за Кравчука і Кучми – міністром, а тепер якийсь інститут якихось досліджень очолює…
– Ну, вона хоч заслужила…
– Чим? Якою такою працею задля України? І якої України?
Де вона, та Україна, якій усі вони, всі ви – колишні – служили і служите?
– Там же, де й та Україна, за яку ти здуру життя поклала, а твої колишні однодумці помагають моїм колишнім її розкрадати! Зрозуміла?! А коли ні, то знай, що всі ті вчорашні гнані і голодні, так звані дисиденти і мучні за неньку, звичайно, ті, хто вижив, теж збудували собі свою багату і незалежну Україну: магазини свої мають, аптеки, банки, іпотеки… Казав колишній президент, не буду тикати пальцем, що в перші роки незалежності, щоб мовчали, дозволив їм перекачати на свої рахунки мільйони, виділені на розвій культури і духовності. І що ти думаєш? Так одухотворилися, що он церкви по рідних селах будують, щоби Бог простив казнокрадство! А інші заробили добрий гріш, лобіюючи у всенародно обраному парламенті антинародні закони! Дехто ж так вдало, що прикупив прибутковий нафтогазовий бізнес! Жаль, що ти вмерла!
– Прошу, не кажи цього слова…
– Гаразд: пішла за вічну межу… Ото ж бо й шкода, що пішла, бо, може, теж би коло них зорієнтувалася і прикупила б собі елітне житло в центрі Києва чи заміський будиночок, або ж нерухомість у Лондоні чи Монако! Замість тої… “хрущоби” два на два… – спересердя натякаю на Лорину заповітну мрію про велику власну квартиру.
– Ну от, а ти жалієшся, що писати не можеш… Такий потужний викид блискучої метафори! Жаль, що в повітря…
Тож притьмом – до машинки! Записуй, поки ще гаряче, доки тебе ще пече – пиши! Хай це буде тільки твоя правда – але це буде правда! А не, вабачай, ідеологічна брехня на новий штиб!
– Ах, Лоро, кому це треба: одкровення ізгойки, чужої серед “своїх” і “чужих”?..
– А така доля всіх, хто хоче сказати, хай навіть не зовсім правдиву з погляду людства і вічності, але “свою” правду.
Власне, це те, в чому ти мені дорікаєш… Не вписалася б я, Саню, у це, “нове”, життя… Може б, у революційний Майдан і вписалась, тільки не в те, чим він завершиться… – каже печально Лора. – Тож Бог знав, що робив, коли покликав мене…
– Чого ж ви всі такі безсилі, там, на Небі, чи де ви обитаєте?! – правдиво обурююсь. – Отак! Заварите кашу, а доварити до кінця не годні! Гірше! Всю цю неїстівну бовтанку благородно-ідейну мусить народ хлебтати! От поясни: чому так? Чому пропадають пропадом усі добрі, світлі і благородні наміри, вся праця многовічна марно пропадає, а чесні люди – або гинуть так, як ти, або живуть так, як я?! Чи ти мене вже й за людину не маєш?! Себто… чесну? І знову наш з Лорою діалог перервав дзвінок. Цього разу – дзвонили у двері. Я подумала, що то хтось із близьких, тому гукнула, щоб відчиняли самі. Але згадала, що сьогодні вибори і пошкандибала відчиняти. Так і є: стоїть молода пара із скринькою. Прошу на кухню. Хлопець з дівчиною, певно, студенти, побачивши у серванті між посудом помаранчеві прапорці, попри усі приписи вести себе нейтрально, відкрито демонструють свою політичну орієнтацію. Уявляю, як, вийшовши за двері, вони заахкають: “Ах, потрясаюче! Навіть колишня партійна номенклатура, бо в цих будинках одні колишні цеківські бонзи живуть, так і вони за помаранчевих! Ах-ох!”. А от і не вгадали! Тож принципово довго читаю довжелезний список претендентів у президенти. От гади! Хто лиш не преться до трону! Звісно, добра половина – божевільні. Решта – злодії і їхні ставленики. І тільки кілька справді достойних. Мій – у самім кінці і притім – синьо-білий. Авжеж! Ставлю навпроти хрестик. Отак! Я свій вибір зробила!
Пара “випаровується” за двері, а я повертаюся назад у свою іржаву клітку.
– Здрастуй, Янус Краснобаєвич Стукачов-Інформаторський!
Як ти могла так обманути віру в тебе цих прекрасних молодих людей? А ще лицемірство тавруєш?! Ох, Саню, Саню… – дорікає Лора, доводячи мене до сказу.
– Не вчи! І взагалі, іди к бісу! Ні, ліпше піди в церкву і постав свічку за всіх сіро-буро-калинових, за всі партії, хай множаться, бо якби не вони, то мене перераховані тобою так звані демократи давно б згноїли там, куди вони відсилали раніше таких, як ти! – кричу, бо Лора таки дістала мене. – У, змія позасвітня! Приповзе зі свого пекла, заповзе тобі в душу і мучить, мучить, вивертає, як рукавицю, кров останню цідить!
Чого тобі треба від мене? Я що – Папа Римський, що маю бути найсвятіша? Я що – месія чи у мене місія така? Нема в мене ніякої місії! То вони мене зробили спочатку ісчадієм, а тепер – закланною вівцею! А я – ніхто! І хочу дожити віка безіменним ні-ким! І непомітно піти! Назавжди… Як ідуть у землю мільйони простих, маленьких, убогих, забутих Богом людей…
Лора тільки зітхає. Певно, згадує своє життя серед тих людей, маленьких і незахищених. Раніше, в радянські часи, про таких селюків заведено було казати з пафосом: ”Вони знають справжнє життя”! Єдине, на що я Лорі не заздрила, то це на її “знання справжнього життя”. Надто після того, як самій довелося пережити подібний… шок. І то з маминої ласки, яка все агітувала мене: “Поїдь та поїдь до тьоті Люсі на Донбас, побачиш справжнє життя”.
СПРАВЖНЄ ЖИТТЯ.
Щоб не образити маму, я, дочекавшись перших своїх студентських канікул, вирішила відбути родинну повинність. Однокашники гуртувались у студентські будзагони, їхали на будови віку, а я – в гості до тьоті Люсі, маминої сестри, яку Бог нагородив пролетарською долею, простим, як правда, чоловіком-пияком і сином-босяком.
Гостила один єдиний раз, але була настільки вражена “простотой нравов”, що навіть згодом до тітки на похорон не поїхала. Мене й досі охоплює відчай клаустрофобії і жах перед буденністю смерті… Здавалося, смерть тут була звичним і звичайним явищем, ба, хай мене Бог простить і ці люди нещасні, навіть… можливістю підробітку!. По молодості літ думала, що то тільки моє “викривлене” бачення радянської дійсності, про яке або криком треба кричати, або… забути! Що й зробила.
Згадала через роки, коли мені, на той час уже відомій людині і впливовій жінці впливового чоловіка, котрийсь із тамтешніх маловідомих поетів прислав правдивий до натуралізму вірш про те, як, забувши поховати загиблих у шахті гірників, їхні родичі б’ються за “казенные дубленки да сапоги”, якими держава намагається по-казенному компенсувати їм непоправні втрати.