ВЛАДА.
Влада – от що на світі наймиліше, найсолодше, найсильніше! І казочка бреше: і про сон, і про добро, і ще про щось там… Ніколи не любила казок! Їх складали наївні, сентиментальні до того ж неписьменні таланти з народу.
Самосійні генії. Звідки їм було знати що таке – ВЛАДА, ця страшна спокуса від Бога чи диявола?!
У той час, коли ти, несамовита від заздрості до літературної слави Лори, вимучувала недолугі віршики для малолітніх бовдурів, довкола тебе почали творитися неймовірні дива. До прикладу, в розмовітет-а-тет завкафедри Пшик запропонував тобі заочну аспірантуру і, на правах старшого товариша і колеги, підказав тему майбутньої кандидатської дисертації.
Ти правдиво розгубилася: Віталик ще пісяв у штанці, поїдом їла свекруха, не клеївся омріяний історичний роман, який ти забагла написати, начитавшись заборонених раритетів… А тут – на тобі: ще одну шлею – дисертацію! Тож сказала, що порадишся із Станіславом, аби з усього того та не вийшов…
Пшик чемно перебив: “Ми вже з вашим чоловіком… г-м, і звичайно, тестем, г-м, радилися. Вони підтримують”. І раптом тебе осінило: мрія збулася! Нарешті і ти просочилася в передпокої Олімпу! У сфери, де нема нічого неможливого! Де все відбувається “по щучому велінню, по моєму хотінню”! І щастя плаває просто перед твоїм носом у пахучому озоні на голубих тарілочках із золотими бережечками… Тож – хапай! Хапай, хоча шматок твій і сирий, і доведеться важко перетравлювати, але – хапай! Ця дещиця – перша крихта від пирога привілейованих, вищої раси!..
А вдома ввечері відбулася ділова розмова із Станіславом.
– Розумієш, – сказав твій мудрий уже державний муж, – щоб користуватися без страху і мук сумління земними благами, треба мати підстави. Такими законними підставами є: дисертації, звання, посади… Тож, моє сонечко, вперед і вгору!
Мені потрібна достойна супутниця життя!
Так ви із Станіславом стали… діловими партнерами. То був вихід, ба, порятунок від сімейної кризи, яка назрівала і якої ні ти, ні Станіслав не бажали. Слава Богу, здорове чоловіче раціо, загартоване в номенклатурнім горнилі, взяло верх над хворобливими емоціями. І в твоїй спустошеній душі з’явилося щось схоже на повагу до чоловіка.
Кращої і тупішої теми для дисертації годі було придумати: “Філософська думка в період революційної ситуації в Росії 1905 року”. Але вона була, як казав тесть, нейтральна, крім того щедро описана попередніми поколіннями пошукачів на вчений ступінь. До всього спецвідділи бібліотек переповнені дослідженнями заборонених, нікому не відомих вітчизняних і зарубіжних істориків. Лиш не лінуйся – читай і цитуй… Можна йбез “лапок”, як це роблять, не соромлячись, інші.
Хоч спокуса була велика, ти ще зовсім совість не стратила: художньо переповідала забутих попередників. А це на той час було таки вчинком, коли не громадянським подвигом: витягти на світ Божий хоч сяку-таку правду про переддень Великої Жовтневої Соціалістичної Революції, яка так безоглядно перевернула Російську імперію з ніг на голову!
Дисертація йшла легко, а захист взагалі видався фарсом, та однаково ти переживала, звичайно, дещо перебільшено, але щиро. Аякже! Іспит на вчений ступінь не щодня здають!
Станіслав теж не пас задніх. Впевнено і спокійно піднімався по хисткій кар’єрно-кар’єристичній драбині під самий Зевсів трон. Не боялася, що зірветься: “вгорі” безвідмовно діяло своєрідне гравітаційне поле, і треба було бути Прометеєм, щоб упасти на грішну землю. Станіслав не був Прометеєм. Радше – Гермесом, що зажив собі слави в боротьбі з титанами лиш йому відомими засобами… Тому компартійний Зевс республіканського масштабу і зробив його своїм “сірим кардиналом”, майже головним ідеологом Олімпу.
Ще б пак! Ніхто так спритно, як Гермес, не вмів висмикувати із прямолінійних “титанів” і “героїв” жили і намотувати їх на руку, як віжки…
Алегорія алегорією, але тепер у Станіслава в кулаці, як колись у татковім, зійшлися ниточки нервів усіх тих удавано незалежних маріонеток, які наївно вважали себе титанами мислі, творцями… І вони скоренько це відчули! А відчувши, про тебе згадали, о, Олександро, палко зацікавилися твоїми літературними спробами, почали кликати на свої збори, пленуми, підсувати в подруги дружин…
Але ти, на щастя, не пальцем роблена – не кинулась у їхні обійми липкі. А з воістину олімпійським спокоєм і насолодою спостерігала, як вони вистрибують на оголених натягнутих нервах, підлещуючи, колінкуючи перед тобою. Титанимаріонетки… Для них ти була “шиєю, що крутить головою Гермеса”, і якою їм теж хотілося повертіти… на свою користь.
Біда кожного таланту в тому, що Бог поселяє його у грішному, захланному тілі, яке хоче їсти, пити і добре жити – в комфортабельних квартирах, при преміях, орденах і, звичайно, прихильності ОЛІМПУ.
На які хитрощі і навіть жертви вони, ці, ще вчора недосяжні для тебе літературно-мистецькі світила, не йшли, щоби втертися у твоє довір’я, зробити своїм поплічником, зв’язковим між світом плебеїв і власть придержащих! Словом, своєю людиною на Горі.
Ти довго зважувала і, нарешті, витримавши паузу, вимовила ім'я жертви: Лора! Королевою маєш бути – ТИ!
Хоча… все було не зовсім так… Ти не вимагала ані жертв, ані заклань кривавих. Тебе, взагалі, мало що тепер цікавило “внизу”. Була “на Горі”, на сяючій вершині, сліпучій і холодній.
Мала все, про що колись мріяла містечкова попелюшка: розкішні прийоми, виїзди і те, чим навіть не марила, – владу!
Однак блага небавом перетворилися на нудну буденність.
Одні і ті ж обличчя, обмежені чиновницькі “жоны – пушки заряжены”. Цеківсько-партійні підкилимно-закулісні інтриги, ігри в “більшовицьку рулетку”, стукацтво і доноси, які стали нормою, ідіотизм потрійних стандартів і двоїстої моралі за єдино непорушним правилом: “То, что позволєно Зевсу і його Олімпу, нізя бичью, тобіш простому народу”.
О, то тільки тим, хто в підніжжі, вершина здається такою ідейно-ідеальною, непорочно-осяйною. А щоб їм, тим низовим рядовим комуністам так здавалося вічно, і був посаджений одесную від Зевса твій Станіслав.
Але влада! О, Олександро, не лукав! Ти впивалася нею, як алкоголік, потонувши в її хмільному солодкому чаду. Тішилась, як дитина, котрій раптом усе дозволили: роби, що хочеш і з ким хочеш! Карай, милуй! Наближуй і відштовхуй! Вирішуй долі!
О-о! Божественне відчуття всеможності! Але: стоп! Отут – стоп. Боєречіі явища, не підвладні жодній владі: талант!
Талант митця. Ніяка влада не подарує тобі щастя творчості, не зродить у серці геніальний вірш чи мелодію… Хіба що якийсь журналіст-заробітчанин підпише твоїм ім’ям тупий опус, якщо ти колись очолиш заводську парторганізацію чи комсомольсько-молодіжну ланку кукурудзоводів.
Так одного прекрасного дня, величаючись на своїй сліпучій ілюзорній Горі, ти раптом зрозуміла, що насправді стоїш, мізерна, в підніжжі вершини істинної – неперебутніх людських цінностей, і дивишся, осліплена заздрістю, на Лору… І сльози, безсилі, пекучі сльози течуть по твоєму обличчі.
Після університету ваші дороги з Лорою розійшлися. І ви теж розійшлися у різні боки, як дві горді, царственні левиці, щоб набратися сил і знову стрітись у чесній боротьбі! Ви обидві лише чекали слушної нагоди. Так-так, обидві. Бо Лорі, ти відчувала, остогидло царювати в гордій самотності над спілчанським “бабинцем”. Бо виходило, як у тої хвалькуватої старої пані, що виявилась єдиною жінкою на чоловічій забаві: “Я була королевою балу…”.
Непорочна, втомлена всенародною любов’ю Лора! Вона стала жертвою, але – не твоєю. О, ні, не ти, а вони, вчорашні її друзі, вчителі, обожнювачі, кинуть її, як і багатьох їй подібних із племені Прометеїв, ненажерливому державному грифові і зроблять вигляд, що “їх там не було”!
Ти ж просто, по-жіночому терпляче ждала, коли відчиняться двері і… І Лора прийшла. Сиділа на твоїй білосніжній кухні і, захлинаючись гарячою бразильською кавою та високими фразами, лепетала: