Не відаю, з яким умислом він це зробив: щоб надрукувала чи “вгору” передала? Та оскільки подібні твори тоді не друкували, то я передала вірш Станіславу. Для ознайомлення. Станіслав уважно прочитав, далі зібгав папірець з віршем, але подумавши, акуратно розгладив і спалив у попільничці. Мовчки. Але я без слів зрозуміла його. Більше цієї теми ми не торкалися.
Але я часто питала себе: як можуть ці нещасні люди жити в стані перманентного похорону? Світ же великий і ніхто нікого до лави не прикував… Надто тепер. Їдь, шукай кращої долі! Але ж ні, не їдуть, а лізуть, як на заклання, у старі, сто років неремонтовані шахти-руїни!
Ось що залишається до сьогодні для мене страшною загадкою!.. Чи цинічною вигадкою?! Я вже й не знаю! Адже по тих директорах, керівниках і народних депутатах Донецького регіону, які останнім часом навідувалися до нас додому, не скажеш, що вони живуть в такому приреченому краї та ще й на таку зарплату!
Зазвичай, вони довго не затримувалися, “донецкие гости”.
Залишали щедрі дари, забирали Станіслава і їхали кудись.
Поводилися дуже тихо, як у палаті з тяжко хворою людиною.
Певно, чоловік їх попередив. Це мене не ображало, бо й сама намагалася не з’являтися їм на очі.
Але одного разу мимоволі стала свідком бурхливої розмови.
Деталей не пригадую, але йшлося про політичну ситуацію на Донбасі, особливо, про всезростаючу в робітничому середовищі популярність правих, націоналістичних ідей і в тому ж дусі. Розмова велася російською і дуже емоційно:
– Вы представляете, бандеровцы к нам приезжают каждый день, как на работу?! Кстати, где эти люди вообще работают?
Вешают флаги, поют свои бандеровские песни! У нас уже все почти талдычат по-хахляцки!
– Мы им Донбасс не отдадим…
– Правильно. Пробовали натравить бандюков?
– Пробовали! Отказываются, говорят, политика их не интересует. У них, видишь ли, свой базар, а у нас – свой!
– Тогда надо заинтересовать их капиталом или.. сделайте депутатами! Ну, конечно, сделайте их депутатами местных советов! Дайте почувствовать им власть! Вот посмотрите: им это понравится. И под рукой будут!
– Нехорошо как-то… Сращивание капитала с криминалом – это еще куда ни шло… Но власти – с “бригадами”?.. Журналюги вой подымут! Потом – с этими парнями прийдется делиться, и не только наваром, а по крупняку. А нет – закатают в асфальт или сбросят в старую штольню.
– Запомните: с партнерами, особенно матерыми, всегда надо делиться! Между прочим, мы забыли историю советского государства! Так вот, опыт революционной борьбы большевиков свидетельствует о том, что очень часто им приходилось идти на контакты как с порядочными богатыми людьми, так и с босяками-бандитами и даже мелкой шпаной. Начните со шпаны. Займитесь ее воспитанием. Думаю, ничего сложного: шпана тоже бывшие комсомольцы. А вы – бывшие комсомольские вожаки. Думаю, связь поколений еще не потеряна. А парочку братков депутатами местных советов стоит сделать…
– Не вопрос! Они, эти чорноволы, посмотрите, что вытворяют! Президент дает Крыму автономию, а они – запускают туда татар, и те строят свои кишлаки рядом с Российским флотом. А мы в пику или в пыку ихним сичовым стрильцам – бандитские группировки! Как идея?
– Отлично! Валяйте!
Серед чужих войовничо-рішучих голосів не чула Станіславового. Чи, може… не воліла чути?
– О, Олександро! Часом ти прагнеш бути правдивою і справедливою! Радше, думаю,не воліла…
– А, ти ще тут, Лоро?! А я думала, повіялася по майданах чи канулась у свою Лету… Звичайно, не-хо-ті-ла! Бо хто, як не я, знав усю… подноготную… того, що діялось у державі… і тих, хто величався її рятівниками!.
– Коротше, панам Ясінським сепаратизм ближче, аніж соборність…
– Лоро! Не плутай грішне з праведним, а грішників – з праведниками, бо того не дозволяє собі навіть Господь Бог! Я схилю голову навіть перед тим, хто прийде мене вбити ради України! Але не перед цими… учительськими синками, які в сто разів гірші за шахтарських сиріт-босяків!
– Авжеж! Де ти бачила боротьбу за владу без крові, переступів, врешті, примітивного криміналу? І де ти бачила справжніх вождів без “трудного босяцкого детства” або “тюремних університетів”? Хіба що читала у своєму геніальному, відомому далеко за межами історично-правдивому та ідейно-виваженому романі “Криваві заграви”!.
– Не іронізуй, Лоро! Якщо вже зайшло про справедливість, то ніхто краще за тебе не знає, що якби не моє прізвище, то хрін би люди прочитали правду про революцію 17-го в Києві!
– А хто, Саню, напише правду про революцію 2004-го? І справжнє життя малих українців?
– Мене це не цікавить. Я не збираюся більше бабратись у політичному лайні! Досить! Сита по горло! Не бажаю нічого чути! Мені б пережити ці дні благополучно, щоб нічого не трапилось із моїми рідними… І більше мене волоком ніхто не затягне ані в політику, ані в літературу! Всьо, сестро, адью, на фіг з пляжу, бо я хочу заспокоїтись… і спокійно дожити віку!
Не сказавши ні слова на мої пасажі, Лора тихо висоталась у своє позасвіття. Лиш вітерцем прохолодно-бузковим війнула… І слава Аллаху!
ЛИЦАР НА БІЛОМУ КОНІ.
Нарешті вибори скінчилися.
За третім разом у боротьбі і дрібних сутичках вибрали Президентом Віктора Ющенка. Як жартує Станіслав: МесіюСина. Того самого опального прем'єр-міністра, якого Кучма вигнав, а праві сили, граючи на цьому, зробили своїм кандидатом в гетьмани і головним супротивником чинного Кучми. Народ від Карпат до Дніпра з ентузіазмом підтримав молодого і красивого претендента на булаву. Певно, народові забажалося бачили на чолі неньки України не рудого аж кислого з бодуна секретаря заводського парткому, а свіжого, як вітер степовий, романтичного лицаря на білому коні, з шаблею в правиці, і з ключами від банківських сейфів – у лівиці! Так воно й вийшло: перед “правими-правобережними” націоналдемократами вимріяний гетьман вимахував символічною козацькою шаблею, а з “лівими-лівобережними” соціалшовіністами -“без базара и пантов” ділив реальні гроші, при тім оточивши себе центристами-лібералами. Отакий заплутаний карколомний кульбіт!
Але це ми зрозуміли тільки після виборів. А перед ними Віктор Андрійович ледь сам не зостався “без люльки і табаки”.
Народний висуванець на президента несподівано в одному інтерв'ю необачно заявив, що, попри всі скандали і вибори, у нього з чинним президентом Кучмою стосунки “як у сина з батьком”. Народ від Карпат до Дніпра таке почувши, не хотів вірити власним вухам, і, може, й не повірив би і зробив остаточні, трагічні для Ющенка висновки, якби друга половина народу, розселена від Дніпра до Дінця, не висунула в піку першій свій ідеал “руководителя страны” – теж красеня і козака, ще й “стахановца в законе” Віктора Януковича.
Та все ж переміг Ющенко… Ото вже було радості на нашій кухні! Станіслав політкоректно терпів влаштовану Катею “помаранчеву вакханалію”, а мені й байдуже: Ющенко так Ющенко. Головне, аби не стріляли. Страх перед імовірною бойнею тримав мене міцно у своїх лабетах усі ці роки. Але Станіслав заспокоїв:
– Цей стріляти не буде, тому що знає: гроші люблять тишу…
А Станіслав Ясінський завжди знав, що казав… Ясно, що несподівана перемога Ющенка на виборах гнітила його, хоч і не показував. Я теж намагалась не лізти в душу. Бачила:
Станіслав вирішив спокійно і гідно прийняти поразку і непомітно відійти від політики… І я розуміла його, бо сама втомилася від цього шаленого, шаленого, шаленого світу.
Прибігала Хівря, щаслива, збуджена. Показувала власні фотки на тлі “помаранчевого Майдану”: то серед повстанців, то з бабою Параскою попідручки. Документальні свідчення її участі у революції про той випадак, коли почнуть давати ордени, ордери і надбавки до пенсії. Такі маленькі хитрощі великої “акули пера” уже не раз справцьовували за довге її життя.
Дякуючи фотографіям, які були розтиражовані у 70-ті роки у всіх комсомольських газетах Союзу, монументальна постать юної журналістки Зої Хавроненко на тлі “уходящей в никуда железной дороги”, стала символом БАМу – цього безпрецедентного навіть в історії СРСР довгобуду, а її нариси удостоїлись республіканської комсомольської премії ім. М. Островського.