Світлини Хіврі на тлі розваленого четвертого реактора ЧАЕС були підставою незаперечною для надання їй статуса чорнобильця і всіх, зв'язаних з цим пільг аж до пенсії.
Зосталося тільки прикрасити високі груди орденом героїні помаранчевої революції.
О tempora! О mores! О часи, о звичаї! Дивлюся та цей світ і все, що в нім твориться, і питаю себе: о, Олександро, невже наша славна Україна приречена на незавидну долю глухої провінції?!
От вже скільки років як самостійна, вільна, незалежна, а – глухомань! От вже й Президента маємо нового, європейського взірця, а досі в Азії пребуваємо… Так і хочеться взяти тих усіх урядників з їхніми радниками, народними зрадниками за одні барки і сказати: “Ставаймо європейською державою, любі друзі!”.
Та все ж – Європа Європою, а як мені часом не вистачає Москви! Така ностальгія, що аж дихати нічим на рідному хуторі! Раніше я туди тікала, а тепер… Тепер і там майже те ж, що й у нас: провінція і задуха… та все ж, здається, не така. Тож у хвилини туги за безповоротно минулим, іноді телефоную в Білокам’яну. То до Міші Крутого, то до котрогось з Михалкових, то до комсомольців-добровольців, які після розвалу Союзу не забажали повертатися у рідну незалежну глухомань, однак продовжують трудитися на батьківщину в українському посольстві та інших представницьких установах та недержавних організаціях… І чую: “Ах, Сашенька, ох, Сашенька, вы что там, в своей Хахляндии, с ума все посходили или апельсинами наколотыми объелись? Все москали да москали… А мы вас, хахлов, братьев своих меньших, любим, жалеем, и ждем-с, когда же наконец наш царь-батюшка да вашего гетмана назначит губернатором Украины”.
Вони жартують, а мені плакати хочеться: навіщо було руйнувати таку велику могутню державу? Країну, в якій ти, о, Олександро, була однією з найвідоміших, найяскравіших жінок! А в цій ти – ніхто! Порожнє місце… Нова держава Україна знати тебе не хоче, взагалі не потребує. Для неї ти – колишня… лишня… Тож справді єдиний вихід із тупикової ситуації – вирівняти спину і кинутися напропаще у блуд піару, як би тобі не хотілося спокою та рівноваги! Як би тобі не хотілося послати до біса усю цю сучасну чортівню!
ЗУСТРІЧ З КАЛІОСТРО…
О! Лиш згадала про чортівню, а вона – на проводі! Питає приємним баритоном, чи не хочу я взяти участь у телепередачі про екстрасенсів?
– А яке відношення до екстрасенсів маю я? – щиро дивуюся.
Баритон, помовчавши, обережно так спокушає:
– Ви? Жодного. Тому ми й запрошуємо вас, відому людину, письменницю, щоб ви сказали своє вагоме мудре слово: хто вони – ці екстрасенси, які вони і чи потрібні суспільству взагалі? І чи зіграло це явище, далебі не сьогоднішнє, якусь ролю в історії людства? То як? Давайте згоду – не пожалкуєте.
– Ви мене заінтригували.
– Це було моїм завданням. – І коли?
– Завтра.
– Завтра?!
Хотіла обуритись: “Ну от маєш! Телефонують за день до передачі!”, – та що поробиш: на вулиці 2006 рік, а отже диктую умови не я! Навпаки, маю дякувати, що мене кудись ще кличуть. Тому й довелося згадати заповідь свекрухи: “Головне в житті – рівно тримати спину!”, і додати до неї єдиний мудрий Хавронин “афоризм”: “А в нашій ситуації – піар”!
– Вибачте за такий цейтнот, ми, звичайно, повідомили б вам раніше, але не знали, як вас… кх-кх… знайти.
Ну от! Як швидко вони забувають тих, кого ще вчора не знали на якому каналі показувати… Отож – уперед! Хай там що, а ти, о, Олександро – тільки вперед! Одне зле, що знову морока Сашуні, Станіславу, Каті, і лише Дорі – вигода. Тепер Дора, яка колись в статусі офіційної перукарки ЦК КПУ стригла-брила усю вищу партійну номенклатуру ще й “завивала й укладала” їхніх дружин, приватний підприємець, або, як вона жартує, “девушка по вызову”. Я ж її називаю ніжно – “домушниця”, за те, що працює тепер невтомна стара Дора переважно у себе “на дому”, або ж ходить по хатах, конторах і організаціях та причісує рядовий народ. … Дивно, але того дня усе йшло, як по маслу, і настрій був чудовий, і душу переповнювали світлі передчуття якщо не успіху, то бодай нових вражень. Не хотілося, правда, голосних ток-шоу у велелюдній студії, якими нині грішать усі телеканали, мавпуючи Америку й Росію, але загадувати наперед не стала, бо головне для нас – піар!
Так вважав і Станіслав, який поволі теж входив у смак, і вже не докоряв мені “брутальною одвертістю” публічних виступів, а час від часу навіть мене супроводжував, щоб, як зізнався, не наговорила чогось зайвого. Тож, коли юна асистентка, зустрівши нас на прохідній телекомпанії, привела у вщерть заповнену людьми студію, я не дуже розстроїлась. Як вже є. Головне – піар.
Станіслава посадили серед публіки, мене ж – у крісло на подіумі, де вже сиділи поважного “професорського” вигляду чоловік та молодий священик у підряснику, певно, теж експерти, а трохи далі – жінка і чоловік, з легким нальотом дивакуватості. Видно по них, ті самі екстрасенси. Поряд з ними порожній стілець свідчив, що ще не всі “ясновидющі” явилися.
Телеведуча, юна довгонога білявка, помітно нервувала: або тому, що передача була для неї дебютом, або ж вона у цій чортівні так розбиралася, як я в астрономії.
Нарешті, після довгого мудохання, освітлювачі ввімкнули софіти, оператори – камери, і білявка, коротко пояснившися присутнім у студії і телеглядачам мету і тему телешоу, спитала:
– Отже, перше запитання: “Екстрасенси – добро чи зло?”.
Звісно, що дивакувата парочка навпроти ринулися захищати себе і своє ремесло з таким чортячим завзяттям, що не тільки ведуча малявка, а й поважні експерти розгубилися: не було чим крити цю нахабну самовпевненість! Крім того, і глядачі були явно на боці дурисвітів, плескали їм за кожним словом.
Білявка благально глянула в наш бік і першим пішов в атаку “професор”, побиваючи блудосвітів науковими аргументами і фактами. За сценарієм і законами ток-шоу, другою мала підключитися я – письменниця, “інженер людських душ” і знавець суспільного буття. Відповідно, святим обов’язком священика було до решти розвінчати усе це диявольське поріддя, врятувати заблудлі душі і навернути їх на стезю до Бога. Крапка!
Однак, зорієнтувавшись, яз жахом зрозуміла, що не знаю з чого почати свою… рєчь. Адже, з чого б я не починала, починалося… з Пришембовського! Ненависть до цього дурисвіта підступала до горла, як розпечена магма до кратера вулкана, а голова йшла обертом від палкого бажання, нарешті, розправитись раз і назавжди з цим… містечковим… чортополохом, який, подумати тільки, уявив себе всемогутнім дияволом! Та щось мене зупиняло… Можливо, строгий погляд Станіслава, який попереджав: мовчи! Не смій торкатися неприємної для нас обох теми!
Але саме тоді, коли я все-таки вирішила попри всі застороги поквитатися з Пришембовським і тільки чекала команди ведучої, яка намагалася зупинити балакучого професора, у студію швидко зайшов невисокий чоловік і сів на порожній стілець поряд з екстрасенсами.
– Дякую… дякую… дякую, пане професоре, а зараз я хочу попросити до слова жінку, якій у минулому пощастило співпрацювати і навіть бути медіумом у всесвітньо відомого екстрасенса Аркадія Пришембовського. Прошу, пані…
Почувши таку інформацію, я здивувалася і мимоволі пошукала очима ту невідому мені “пані”, яка, виявляється, була в Аркашки… медіумом! Цікаво, що ж то за сволоч… та пані?
– Пані Олександро, прошу, – ведуча зверталася… авжеж! до мене! Я не зрозуміла. Тоді білявка повторила прохання, ввічливо, але з натяком, що – час ефірний летить, отож швидше, пані, метикуйте!
Я отерпла! Значить, це я той… медіум?! Значить, мене покликано на цю ганьбу не як експерта, а як… дурисвітку, як оці, що навпроти на стільцях сіпаються з козирками на бєкрень?! Ну-у-у, хай вибачає Станіслав, але я таку наругу стерпіти не годна, та й не маю морального права не стати на свій захист!! А тому вибухаю, як атомна бомба: