– Це ви – до мене?! Тоді слухайте: я ніколи, повторюю, ні-коли не була медіумом цього… цього!.. – голос мій зривається на крик, але продовжити речення я не можу! Слова неначе застрягли в горлянці, а щелепи звела судома – ні стулити їх, ні розтулити. А голова… бідна моя голівонька болезна! Мов… казан, налитий гарячим оловом, тільки справа над вухом пульсує пекуча жива жилка. Я вже колись таке пережила… І цей гнів, і цей пекучий біль, і… і цей, о жах!.. важенний погляд розлюченого диявола з-під бичачого лоба… Аркашка! Так і є!
Аркадій Пришембовський! Так це він щойно зайшов?! І… тепер дивиться просто на мене… просто в душу… Мовчки, але я чую… я впізнаю його голос… Він наказує:
– Вставай і йди. Двері справа! Іди й не оглядайся. І я встаю, і на очах онімілої ведучої, притихлої публіки, зблідлого Станіслава – покірно, як сомнамбула, йду до дверей, що справа.
– А зараз – рекламна пауза, – тремтячим голоском сповіщає телеведуча, в студії гасне світло, і наразі відчуваю, як чиясь знайома до болю рука лягає мені лагідно на плече і знайомий до сліз голос тихо каже:
– Ти єдина жінка, яку я любив…
О Олександро! Ти так ніколи й не признаєшся собі, чий то був голос – того диявола, чи святого терпеливця Станіслава? Як і не зізнаєшся ніколи нікому, що була за міліметр від повторного інсульту, але цього разу він, той розвінчаний колись тобою диявол, не посмів нанести тобі смертельний удар…
СПОВІДЬ КОЛИШНЬОЇ…
“Саню, пробач, але всі твої монологи до мене схожі на сповідь “колишньої”. Не розумію, чого ти вчепилася намертво у своє минуле? Та ж цей гріх є в кожного, але про нього згадують лиш у провідну неділю, як про рідні могили… А ти… ти начебто живеш на цвинтарі”, – якось пожартувала Лора.
Але це зовсім не так… А радше зовсім навпаки. Просто приходить така пора, коли починаєш нарешті цінувати кожну хвилину життя, як найбільшу, подаровану тобі Богом ні за що, ні про що – цінність… Цю безмежну, ні з чим незрівнянну радість, коли хочеться одного дня встати вранці і почати життя з чистого аркуша. І ніщо вже тебе не може збити з цього високого духовного лету, жоден зовнішній фактор, хіба що смерть.
Після “Помаранчевої революції” і президентських виборів 2004 року наше із Станіславом життя знову ввійшло у звичне тихе русло. Спочатку, правда, я нервувала, як у достопам’ятні дев’яності, боялася, щоб помаранчева влада не почала виконувати свої передвиборчі обіцянки: “ловити бандитів та по тюрмах садити”, і не тому, що жаль було “оних”… Боялася, що, як завше, не з тих почнуть…
Та, слава Богу, мудрий Соломон – Станіслав правду казав:
– Сьогодні світом править не ідеологія, і навіть не політика, а політика великого капіталу. А там свої зоряні війни, свої правила гри: прибирають серйозних конкурентів, поглинають – дрібних, а всіх решту незадоволених просто ігнорують. І тільки в тому разі, коли хтось із цих убогих починає вештатися під ногами і заважати робити великий бізнес, його просто оголошують терористом або ворогами демократії. Так що доживай віку спокійно, нікому ти не потрібна. А між собою вони скоро порозуміються. Бо жодна любов так не зближує людей, як любов до грошей.
Помаранчевий Майдан поволі розходився. Роз'їжджалися по Україні його рядові учасники-герої, з вірою і надією, що боролись і перемагали вони недаремно, і з ностальгією світлою за тими днями золотими, коли вони, увесь український народ, і галичани, і примкнулі до них шахтарі, і багаті, і бідні стояли пліч-о-пліч за свободу, справедливість і демократію, і, мабуть, з легким страхом: а як воно далі буде? Тому поспішали по гарячих слідах Майдану братися до роботи. Принаймні, так говорили повстанці з екрану телевізора.
Тільки бомжі, реготала по телефону всезнаюча Хівря, які сповзлися на дармову юшку і братерські багаття Майдану з усіх усюд, не хотіли покидати залишені їм намети на зігрітому ідеями християнської рівності і любові до ближнього Хрещатику…
Йшли дні за днями, стихали революційні пристрасті, святковий буремний Київ знову перетворювався на сірий нудний мурашник, над яким часом де-не-де спалахували-звучали помаранчеві гасла-слогани, але їх вже не чули новообрані батьки нації за дубовими дверима своїх кабінетів на вулицях Банковій та Грушевського. Та поки що ощасливлений народ цього не помічав, як і того, що омріяний “месія”, його лицар на білому коні, його гетьман у вишиванці виявився, справді, “гідним сином свого батька”, себто лібералом і популістом, який розумів, що чесним буває тільки бідний дурень, що всіх розумних і багатих не пересадиш, та й навіщо, коли утопічна ідея вселюдської соціальної рівності щойно похерена нашими ж руками заради щасливого капіталістичного майбутнього?!
А тільки зрозумів і розчаровано забуркотів, як нова біда трусонула Україною: отруїли Президента! Зрадили, іуди, як Христа Спасителя, на якійсь “тайній вечері” на дачі генерала спецслужб при таємничих обставинах! І знову милосердний народ забув власну біду й образу, і все всім простив, і знов готовий був полюбити владу, незважаючи на свари-чвари “на Горі” та дерибан “під шумок” його добра.
Отакі ми всі, в Україні сущі, добрі й милосердні! Сама така… От злюся на всіх, сварюся, а душа кров'ю обливається: ну що ж ви за душогуби такі?! Дайте чоловікові попрацювати!
Не зможе, переоберіть! Законно! І самі керуйте! Так ні ж!
Станіслав на моє обурення відмовчується. Тепер він далекий від політики. Тепер він займається тільки своїм фондом, який жартома називає “клубом колишніх”, оскільки в правління і наглядову раду фонду входять колишні секретарі ЦК КПУ, народні депутати і навіть один Президент України. Бо інший колишній глава держави недавно сам заснував подібний фонд, але свого імені.
Дивлячись на Станіслава, теж намагаюся абстрагуватися, точніше, вийти на путь істинний. Послухалася Лори і серйозно взялася за творчість. І тепер, як вона научала, із самого ранку сідаю за друкарську машинку і по-давньому, по-допотопному цюкаю: буквочка за буквочкою… Про все, що накипіло. Що мучить і болить. Що з того вийде, поки що не відаю. Може, “Щоденник дочки свого часу”, чи роман-хроніка “На межі тисячоліть”, а можливо, “Сповідь “колишньої”…
Останнім часом Лора приходить рідко, зате Катя – частіше.
Зазвичай – ополудні. Я відчиняю їй двері і ми йдемо на кухню.
Катя готує обід, а я – допомагаю. За цим приємним заняттям і бесіда точиться, хоч не завжди приємна, бо – про сучасне життя. А, значить, про малі пенсії що в Каті – санітарки, що в мене – письменниці. Про високі ціни на Бессарабському ринку і про трохи нижчі – на Лісовому і Троєщині, з якою в межу її село.
Отож у нашому домі знову мир і благодать. Із Станіславом теж суцільна гармонія. Часом згадуємо Помаранчеву революцію. Катя зізнається, що на Майдан її загнало тяжке життя і віра в краще. Незважаючи на те, що після революції мало що змінилося в її долі на краще, але спогади зосталися гарні.
Особливо про те, як вони, добровольці і жінки-мироносиці, на кухні в якомусь кафе варили вареники з картоплею, а потім – роздавали їх повстанцям.
– О! – вигукую радісно, – Катю! Давай наваримо вареників!
Від учора пюре зосталося. Підсмажимо шкварок з цибулькою і будемо пирувати!
Катя не проти. В мент знаходить борошно у шафочці, в мент замішує і місить прісне тісто. У звичної до всілякої роботи Каті це виходить гарно й “ловко”, як вона каже. І вареники виходять ловкі. А до них – юшка з риби.
– Катю, ти пригадуєш, скільки за Радянського Союзу було риби? І яко-о-ої риби?! В роті танула… – питаю, згадуючи сто сортів риби, яку доставляли в партійні розподільники просто з морів-океанів та озера Байкал. Та в Каті – свої враження про радянську рибу:
– А мені видається, що зараз риби більше і якої хочеш. А тоді лиш хек був, камбала, тюльки навалом і цих, різинових, як їх – а, кальмарів! Цих було навалом! Я їх так тоді наїлася, що зараз не можу дивитися… А ще рибні дні були – по четвергах по всьому Києву і навіть в нашій лікарні. Аж якось чудно, що таке було…