– Катю! Правда, важко повірити, що ми жили тоді, як одна сім’я, у прекрасній країні, де для всіх було одне меню, і спільні рибні четверги! А тепер що робиться?! Одні жирують, а інші бідують! Ти бачила тоді хоч одного бомжа? Чи бурлаку? Чи наркомана? Усі працювали. Був порядок.
– Ой, і тоді було, і тепер є… – з досадою каже Катя і вмовкає.
Не хоче зі мною сваритися. Ті копійки, які їй платить Станіслав, для неї чимала добавка до мізерної пенсії.
– Але лікарі тоді, Катю, не відмовлялися робити операцію, не залишали хворого вмирати, тільки тому, що в нього не було грошей їм хабара дати!
– Ой, було тоді, і тепер є, – відмахується Катя.
– А ліки! Хіба тоді ліки були такі дорогі?
– Бо ви не хворіли… І по-іншому жили… – натякає Катя на моє заможне минуле, пораючись коло вареників. – А мені: що тоді – що тепер… Без разніци! А проблемам – кінця краю не видно. А ось уже й варенички. А які ловкі! А смачні! А ми їх зверху ще й шкварочками з цибулькою! Наїмося – і горя не будемо знати! “І горя не будемо знати!” – улюблений Катин вислів. І щоразу вона вимовляє його так, наче заклинання-побажання…
Ставить переді мною тарілку з цією смакотою, а сама біжить одягатися. Катя ніколи не обідає разом зі мною – пам’ятає про субординацію і дистанцію. Та й часу ніколи не має. Підозрюю, що вона іще десь підробляє. Мабуть, у якогось нувориша в маєтку, яких біля їхнього села, розказує, набудовано стільки, що часом моторош бере: звідки в людей такі гроші? Ох, Катю, Катю… Бідний мій, наївний і темний народе, ти такий мудрий, стільки про все знаєш, але тобі навіть в голову не може прийти, що ті гроші – з твоєї кишені…
Сашуня недавно повернулася з Польщі, куди їздила зі своїм конюхом вивчати досвід розведення скакунів, каже: там такого будівництва маєтків нема. Може, тому, що Польща – вже Європа? Зате в нас, в Азії, таке є. Особливо, в нашій КончіЗаспі. Поряд з тими палацами наша дача, на яку мені так заздрили і очі колола навіть Лора, здається хижою дядька Тома.
Згадка про Лору несподівано дратує мене. Мабуть, я втомилася від її візитів. Або ж навпаки, злюся, що вже котрий день не з’являється? Мені не вгодиш, як жаліється Станіслав.
Та все-таки, де Лора? Де нині блудить ця Бумбарашка? І раптом серце стискає правдива печаль і жалість: за що ж вона так гірко карається, душа неприкаяна?..
ДУША НЕВІДСПІВАНА…
Ох, Лоро, Лоро, і таки так – ніким не відспівана. Ні попом, ні друзями-поетами… Забули, всі забули… за суєтою-мамоною забули… Залишили між небом і землею… От вона й мучиться, і метається, берега не годна знайти. О, Олександро! Бездуша Олександро, а ти злишся, що заважає тобі… Сама ж винна! Могла б хоч свічку у церкві поставити за її душу, невинно убієнну… Боже-Боже, що ж я за людина така? І раптом, сама не відаючи для чого, притьмом кидаюся за Катею, що вже береться за клямку дверей. Намагаючись приховати тривогу, що раптом охопила мене, вдавано байдуже кажу:
– Катю, зачекай. Давно хотіла тебе спитати: ти нічого не помічала дивного у нашій квартирі?
– Нє, а що? – лякається Катя.
– Та останнім часом, ніби щось в ній завелося… якась барабашка. Здається часом, ніби хтось ходить, брязкотить посудом на кухні, розмовляє… Щоб це могло бути і як з цим боротися? – хитрую.-Чи то мені вже мерещиться?..
Катя лякається ще дужче, дрібно хреститься і каже:
– Я не знаю, але чула, що таке буває, коли до хати прибивається чиясь неупокоєна душа, яка або померла не свою смертю, або її не відспівали в церкві, або гріб не запечатали…
Тоді вона приходить або до рідних, або до свого кривдника, і доти мучить, доки по ній панахиду в церкві не відправлять або хату не висвятять… Або доки когось із собою не забере на той світ… І таке буває… Але це я не про вас, бо кого ви могли скривдити?
– Катю! Ти про що?! Про яку душу?! – й собі лякаюся, чи, бува, не здогадується Катя про Лору?
– Ні про яку… Свят-свят… Я просто часом чую, як ви з кимсь говорите… То тихо-мирно, а то сердито, наче сваритесь, ітак голосно, що аж на кухню чути. Ну, думаю, люди… вашого… нашого віку часто говорять самі з собою, але ви ще й кидаєтесь… наче у когось і то всім, що під руку попаде. Видать, та душа вам дозоляє…
– Та ні! – серджуся.- Просто – чую, ніби щось нипає.
Думаю, може, миша? А може, мені причуватися стало через те, що сиджу цілими днями вдома? – І таке може бути… Але зараз багато людей жаліються на… таке. І по телевізору привидів показують. Ви ж бачите! Колись не вірили ні в що, то й не бачили, а тепер повірили, то й увиджається всіляке… Тому, кажуть, коли таке заводиться, треба попа кликати або самому покропити хату свяченою водою. А у вас нема… святої води?
– Катю, та звідки?!
– Ну да… понімаю… То може я принесу? З Лаври або Володимирського собору? Там черниці наливають усім, хто хоче… А чо’ ви усміхаєтесь? Не вірите.
– Ні, вірю. Просто фраза: “наливають усім, хто хоче” – нагадує мені зовсім інші… завєдєнія…
– Таке скажете! – хреститься Катя. – Вони справді усім наливають свяченої води… Тільки треба прийти із свою посудою. Якщо ви не проти, то я принесу. Я щонеділі у Володимирський на Службу Божу їздю…
– Принеси. І зроби все, як знаєш, – згоджуюся ніби відчепно, а в самої, відчуваю, морозець по шкірі: “Так он воно що: душа неупокєна, невідспівана, скривджена… До кривдника мучити приходить. І не заспокоїться, доки із собою не забере?!” – Тоді я й службу замовлю за упокій душі… Сороковуст… якщо скажете, як звати… – лепече Катя, мабуть, відчуваючи моє “замішання”, або ж… остерігаючись мого “помішання”.
– Лариса… звати… Лариса. Роби Катю, як знаєш…
– Ну тоді я побігла.
– Біжи…
Катя біжить, а я знову зостаюся на самоті зі своїми думками.
Справді, не завадило б висвятити квартиру. Стільки тут накопичилося всього: і доброг, і злого… Скільки у цих стінах думок надумувалось і “ділов” задумувалось, та й долечка не одна вирішувалась і вирішувалась по-всілякому… Що поробиш, таке життя… А скільки пристрастей спалахнуло і згоріло чуттів! Коли подумати – на попелищі сиджу, на цвинтарі… Не дивно, що небіжчики в гості занадились.
Н-да, Катя права, але, здається мені, щоб висвятити ці Авгієві конюшні, замало Йордану і Священного Синоду! А може, мені самій скупатися в йорданській воді? Піти на Дніпро на Водохреще і скочити в ополонку разом з новим Президентом.
Просто в шубі… Дасть Бог, попустить і я, нарешті, зможу висповідатись… якщо не перед попом, то перед чистим аркушем паперу. О! Це однаково, що почати заново життя! Себе почати… Така сповідь – набагато мужніша, бо – привселюдна, а люди… На жаль, Олександро, люди не такі милосердні, як Бог… Певно, тому так лякає біла непорочність чистого паперу…
Як чорна безодня. Але, якщо ти самотужки хочеш вийти чистою з цієї каламутної калабані життя, Жінко, то маєш ступити крок, байдуже, який слід залишиться: слово на білих снігах паперу чи крик над чорним проваллям. Отож – вперед, о, Олександро!
А там, дивись, з першими сутінками і Лора прийде…
Отака в нас із нею катавасія: то любов, то ненависть. То бачити не хочу, то за нею тужу… Вона, як відчуває – тихенько висотується із свого позасвіття, іноді туманцем, а часом і не видно її, але я чую, я знаю, що вона вже тут, поряд… Але нині, певно, не хоче тривожити, бо хочу попрацювати… На жаль, життя не безкінечне. Навпаки, як казали древні, “аrs longa, vita brevis!”
МИСТЕЦТВО – ВІЧНЕ, ЖИТТЯ – МИНУЩЕ. З
відкриття людиною цієї істини почалася цивілізація. Древні вірили, що смерть можна перемогти тільки творчістю, тому й творили “на віки”, на вічність. І не помилилися. Залишилися в ній невмирущими шедеврами… А чим ти, о, Олександро, переможеш невблаганну смерть? Яким шедевром? Лора права, доки ще осталося трохи часу, сідай, дорога, за машинку!