– Тільки не лізь в пузир, – попереджає Станіслав. – Роби вигляд, ніби ти усе знала наперед, а тому приїхала.
– Але й ти мене підстраховуй, – кажу, насолоджуючись новим, точніше колишнім тембром свого голосу, впевненим спокійним тоном.
– Та вже ж… підстрахую, – хмикає Станіслав, теж, певно, відчувши переміни в моєму настрої.
АУТОДАФЕ.
А ось і знайомий під’їзд, і заздрісні погляди перехожих, і двері до “Карбів-Скарбів”, а за ними – зала, повна людей. Чимось вона мені нагадує іншу залу, ту, що в Будинку кіно… майже сорокалітньої давності… Пригадуєш, Лоро, презентацію мого фільму? МОЮ презентацію?! Ти тоді ще жива була… І ледь не зіпсувала мені свято. Але я тобі прощаю, тим більше в такий день великий – ДЕНЬ ТВОЄЇ ПРЕЗЕНТАЦІЇ! Не тільки прощаю – я рада, що нарешті восторжествувала справедливість: тебе згадали і от – вшановують!.. Боже, скільки людей! І всі вони прийшли ради тебе, Лоро! Поглянь, який транспарант над сценою: “Ласкаво просимо на презентацію книги Лариси Орленко “Витязі Свитязя” та роману “Криваві заграви”!
Стоп! Що-що?! Роману “Крававі заграви”?! Я чогось не зрозуміла, чи мені ввижається? Ні! Чорним по білому: “Криваві заграви”. Не може такого бути! Станіславе, назад! Мені погано, негайно назад! Цей сучий потрух Полятицький, він таки щось затіяв! Він таки щось затіяв… Гад підколодний!…
Хочу крикнути, але слова колом застряли в горлі, а тут іще двоє дебелих мужиків, помітивши нас із Станіславом, у мент відривають мене від нього і ведуть, майже несуть попідруки на сцену і садять за стіл президії під цим жахливим транспарантом! Та це ще не все! А чорт! Біля мене справа всідається червоний від пихи і прихованого злорадства Полятицький, а зліва – нерозлийвода – Янус Многоликий і “душка Краснобай”, котрі невідомо звідки з’явилися на мою бідну голову! Та це ще не всі герої! Із зали на сцену дереться академік шарової академії патріотознавства Лучезар Гундосий на пару з моїм колишнім завкафедри історії КПРС, нині ярим борцем проти комунізму Пшиком-Троянським…
Справжній парад недодохлих динозаврів, і я серед них квіткою – черепаха Тортила… До повного комплекту бракує тільки Хаврони… А от і вона! “При полном параде”: на голові – оранжева “треуголка” часів Петра Першого, на крутих раменах – пончо роботи індіанців з берегів озера Тітікака, а на шиї… гуцульський гердан! Махає мені рукою, як це роблять перед телакамерами голлівудські “зірки” на кінофестивалях, але на сцену не лізе – стільця нема, а сідає позаду Станіслава, готова хоч уже поділитися спогадами про незабутню подругу.
Лоро, Лоро, мабуть, зараз, дивлячись на нас зі свого позасвіття, ти вперше радієш, що вмерла молодою! Цілком згодна з тобою: старість, не освячена благородством, не осяяна чеснотами – жахлива річ! Як і образ патріарха з тавром іуди на лобі… Мабуть, точнісінько так думають і кілька десятків студентів та аспірантів, яких пригнали поперед себе наші професори-академіки: обличчя – напружені, в очах – переляк, ніби потрапили в парк юрського періоду! Напевно, з жахом думають: звідки вони повиповзали, ці ходячі рудименти минулої епохи, ними звеличеної і ними ж проклятої? Старша ж публіка, навпаки, приємно вражена, що “класики” не тільки живі, а й бадьорі, рожевощокі, “наче цицьку ссуть”…
Я ж іншим перейнята: не можу второпати, з якої такої радості позлазились на сцену, на якій сьогодні має панувати і величатися тільки Лора, її люті вороги?! Чи, може, у них таке спецзавдання: перетворити твій, Лоро, п'єдестал – на Голгорфу для нас обох?! Ой, стережімося, Лоро! Бо ці “витязі” на все здатні! Ой, бережімося, Лоро! Бо навряд чи благородство їх сюди пригнало чи світла пам'ять про тебе! Швидше, страх – “как бы чего не вышло” і люди не дізналися, як насправді УСЕ було і чому ця письменниця, набагато молодша від них, “корифеїв”, так рано пішла зі світу? І чому забута? Така геніальна і – забута?! Ой, Лоро, я, здається, починаю “шурупати”! Точно: їх зібрала тут – кругова порука! Подивисьно, як вони тісно купчаться, як міцно тримаються один за одного, як ніжно підтримують один одного, такі ще живкі і верткі, такі невмирущі, як і пороки, які вони втілюють! Але, є, звичайно, є в них і чесноти, наприклад, почуття колективізму!
О, вони, як ніхто, розуміють: вижити можна – тільки у зграї. Їхнє братерство скріплене кров’ю, правда, чужою. Їхня духовна єдність злютована душами, ними ж проданими і відправленими у позасвіття! Часи змінилися, та не змінилися їхні звичаї і звички. Вони й сьогодні “состоят на государственном… дарственном довольствии” і, як і колись, “при исполнении священного долга блюсти порядок” і найперше в рядах інтелігенції, розслабленої свободою і демократією: кого приструнити, кого заохотити, а кого – зацькувати! А пороху в їхніх порохівницях, в боях потертих, ще вистачить не на одне покоління, благо, що перевірені радянські методи й засоби безвідмовно діють і в наші благословенні дні!
Отака безсмертна мафія! Але й ми, вовчики-братчики, не пальцем роблені, і в бувальцях бували. Нас не залякаєш і руками голими не візьмеш. І навіть в “єжових рукавицях”…
Та все ж, аби цим привидам просраного комунізму не замандюрилось розпочати своє заплановане аутодафе з мене, в уяві зводжу між нами кордон з колючого дроту і пускаю по ньому люту ненависть такої напруги, що саму “дрож пронимає”. Сигнал попередження моментально спрацьовує.
Усі п'ятеро надуваються і вдають, що ми взагалі не знайомі. Та чорт з ними! Нам з Лорою сьогодні головне перемогти і… не вмерти!
Бадьорюся, а на душі мулько. Певно, “безсмертні” теж відчувають дискомфорт, бо соваються на своїх стільцях та крекчуть. Нарешті вмощуються, заспокоюються і вже сопуть з почуттям власної величі, гордовито, згори вниз поглядаючи на розбурхану святковою метушнею залу.
Я теж підводжу очі – зала вирує, як пучина морська! А з її глибин старою акулою, як писав один графоман, “зорить зірко згасла зірка” радянської журналістики Зоя Хавроненко. Ще один раритет… Господи, яка тоска! Одна відрада – Станіслав.
Сидить навпроти у першому ряду, як завжди, шляхетний, поважний, впевнений. Підбадьорливо усміхається, мовляв, тримайся, все гаразд.
Авжеж, краще нікуди! Та все ж моральна підтримка чоловіка заспокоює, трохи, але заспокоює. Тепер можна й передихнути.
Зібратися з думками. І чекати, що буде далі. І, звичайно, до всього бути готовою.
Переводжу погляд на стіл, застелений вишитою (а як же інакше!) скатеркою і… ось вона, переді мною, твоя книжка, Лоро! Голуба, як твій улюблений Свитязь, кохане твоє озеро…
А з його срібно-небесних глибин, як витязі в кольчугах, виростають могутні міднокорі сосни… Атож, сосни! Бо ж витязівлицарів на наших теренах, як то кажуть, в день з вогнем…
Навіть серед офіційних Героїв України.
Боже, Боже, і що за мужик пішов – одне потороччя: смерди, шептуни, стукачі, злодії та маніяки, поведені на боротьбі з жіноцтвом. І то на всіх рівнях! А особливо на наших політичних Олімпах і творчих Парнасах. Тут вже точно треба бути або “жінкою з косою” або дупою з цицьками… Третього не дано.
Вибач, Лоро, що принижую твоє високе життєве кредо. Але це не я принижую, це життя наше базарне принижує. Бо не потрібні, Лоро, високі і трагічні ідеали там, де правує гендель, або по-науковому – ринкові відносини! Та менше з тим!
Головне – є твоя книжка, Лоро! Ось вона, страдниця, переді мною… Нарешті! І, забувши про все: велелюдну залу, президію, тривогу і підозру, беру книжку, розгортаю. Лора! Дивиться на мене усміхаючись із давнього, ще студентського фото… Таке в мене є, але Полятицькому до книги я його не пропонувала, точно знаю… Певно, Лора йому сама колись подарувала. Або ж дістав з архіву КДБ, чи то, пардон, СБУ… Н-да… Нічого не змінилось у нашому середньовічному королівстві… Ні мораль, ні склад священної інквізиції, ні завдання її: спаливши – канонізувати! І третього не дано! Вибач, Лоро, що знову утрирую твоє кредо, яке тебе, сестро моєї печалі, до речі, зі світу зігнало! От як собі хоч, так і думай!