– Розумієш, це шанс… там, угорі, наша людина… саме ти – національно свідома… серед обрусілих васалів, що зрадили народ… одна надія – на тебе… ти мусиш… повинна…
Ти ж, Олександро, слухала і думала: “А дідька лисого я вам винна-повинна. Знайшли ідіотку – під танки! Я вам, шановні титани мислі, не причинна вранішня зіронька Лора! Мною не присвітиш собі стежечку на Олімп! А от з вас, невгамовні національні генії, я ще поварю воду. Ще прийде моя пора”.
А таки прийшла. Стріли, як рідну! Не знали, де посадити.
Ти їм допомогла: вибрала скромно трон некоронованої королеви, першої літературної дами. Прими. Керівництво писучої братії було щасливе. Із сяючими фізіономіями відсунули, як непотріб, Лору, а на гарем літературний цитьнули, щоб під ноги істерички не лізли, не заважали дух національний “на Гору” двигати.
О, Олександро! Тепер ти панувала на всіх літературних зібраннях – неприступна, велична, вражаюче елегантна, як пава на сірому тлі курочок-писучок. І завжди поряд з тобою, як бідна родичка, сяк-так одягнена, абияк причесана, здичавіла від геніальності і непорочності Орлеанська Діва – Лора. Для контрасту. І для престижу: значить, ти чогось варта, коли біля тебе упадає сама Лариса Орленко.
А потім – менше пліток, коли привілеями королеви ділишся з іншою жінкою. І ворогів – удвоє менше. А це так важливо, коли тебе тільки-но почали включати в письменницькі делегації на різні літературно-мистецькі свята не лиш в Україні, а й в Союзі і за кордоном. Іноді тобі кортіло чесно розповісти Станіславу про всю цю, тобою затіяну гру в підкидного із “служителями муз” і прислужниками влади. Та відчувала: то буде непоправною помилкою. Станіслав – не спільник у грі міченими картами.
Має бути поза підозрами. Вдавати, нібито увесь цей парастас з Парнасом тільки твоя самодіяльність, інакше…
А що – інакше? Що в країні, керованій канонізованими за життя компартійними святими, муміфікованими напівживими вождями, яких тримає на цьому світі лише генеральна лінія рідної Комуністичної партії, може бути інакше?! Вовчикибратчики! Допоки світу, гора буде горою, а підніжжя – підніжжям, аби ви полускали від почуття несправедливості!
Союз нерушимий був і пребуде у віках, а з ним і партія комуністична і найсправедливіший у світі радянський лад! І це ми всі побачили на власні очі: попустило трохи в шістдесяті, відлигою війнуло, а тут – гоп-стоп і всім, хто з дурної голови повірив у свободу слова, знов позатуляли роти, а декому й назавжди!
Самого Гончара “в рознос пустили”. І за що? Тільки за те, що роман негласно забороненим словом “Собор” назвав та покритикував низову владу, яка давню козацьку церкву на склад перетворила. Ото був переполох! А далі й попритихали, як миші…
О, Олександро, ти відчула: у цій переляканій тиші мусить прозвучати на повну силу твій голос. Твоє ім’я. Але як? Сісти за роман – все одно, що замурувати себе у притворі чернечому, позбавити всіх, таких довгожданих радощів життя! Та й навряд щось путнє вийде із цієї марудної затії. Інша справа – сценарії для фільмів або… Так! П’єси! Ти що, дурніша за тих, хто клепає їх лівою ногою, а тоді просить тебе “рекомендувати” театрам?!
Три дні ти, обклавшись книжками, вивчала рівень сучасної вітчизняної драматургії, переймала досвід, пізнаючи секрети перевтілення нудного тексту у жваве сценічне дійство. Нічого страшного, тим більше для тебе неможливого. Отож ще три дні знадобилося, щоб накидати майже шекспірівську трагедію на кшталт “Премії” якогось Гельмана чи Тельмана з Москви, яка недавно зробила фурор у театральному світі. Тільки в тебе не робітники від квартальної премії, а відомий професор відмовлявся від Державної на користь молодого колективу вчених, які щось там винайшли, а він той винахід собі присвоїв, але, на щастя, заговорила в ньому вчасно совість комуніста і змусила “согрішившого” публічно покаятись. Отака тема й ідея.
А далі – пішло-поїхало. Буквально за місяць уся ця високоідейна “трахомудія”, звичайно, творчо допрацьована режисером-постановником, уже йшла на сцені провідного столичного театру, збираючи організовані парткомами вищих навчальних закладів переаншлаги. А ти, о, Олександро, як то кажуть, на другий день після прем’єри спектаклю прокинулася знаменитою. Небавом п’єса разом зі славою покотилася по Україні – естафету перехопили периферійні театри.
Це вже потім різні недоброзичливці будуть патякати, начебто режисер з акторами, прочитавши п’єсу, начисто переписали її. Але хіба то гріх, коли актор на “читках” чи репетиціях трохи підправить репліку, щоб вона милозвучніше чи переконливіше звучала? Театр – це колективне мистецтво, дорогі мої заздрісники! Читайте Станіславського!
Звісно, твої самостійні успіхи в літературно-мистецькому середовищі приємно здивували Станіслава. Ще б пак! Тепер він не тільки мав чесного інформатора, з вуст якого дізнавався про всі події, настрої і т.д. і т.п. столичної творчої інтелігенції, а й дружину, якою міг гордитися. Ти ж обережно, ненав'язливо входила в роль радника з питань літератури та мистецтва, поволі формувала погляди “Гори” на невгамовну, непередбаченовибухову творчу масу. А чоловікові, на якого покладалися ще й відповідальні обов’язки головного “ляльковода”, підказувала, чию ниточку сіпнути, а чию затягнути петельочкою, щоб відчув порядок, а чию попустити, щоб дихнув свободою, а на додачу – премію, орден, ордер на квартиру в престижному районі столиці, а не в далекій Бурятії… А тоді – хоп! І натягнути налигач тугіше – служи, дорогесенький, вірою і правдою рідній партії і народові!
Творчі успіхи притлумили в твоїй шаленій крові пристрасті, відтіснили на задній план претензії до чоловіка. І тебе вже не дратувало те, що ваші сімейні вечори замість любощів, якщо можна так назвати те майже ритуальне виконання подружніх обов’язків, закінчувалися довірливими вечірніми дискусіями “про рівень ідеологічного забезпечення радянської інтелігенції” в країні, де “нєт сєкса”. Істинно: міцна партійна сім’я – міцна держава. А коли без жартів, то ви із Станіславом справді знайшли спільну мову і порозуміння.
Тим часом на літературній біржі акції твої росли. Під твоїми італійськими черевичками хрустіли вірнопіддані хребти – гнучкі по молодості літ, зцементовані остеохондрозом зрілості, крихкі від старості…
Бачив би рідний народ розпростертими в пилюці своїх пророків, свою совість, цвіт, сіль… чи як ще там вони називають себе від імені народу, ці майстри пера і пензля, сцени і кіно?!
Одна втіха, що тому, вигаданому в інтелігентських запічках, абстрактному народові, що насправді складається з п'яного сільського дядька, сварливої перекупки, злодійкуватого чиновника та іншої різної челяді, плювати на ваші ідеї, рими та метафори. Він без них і без вас жив, живе і проживе. А от ви без нього – ні чорта не варті. І вам до зарізу треба, щоб він був, хоч вигаданий, хоч у ваших недолугих творах!
Господи, не карай Страшним Судом, лиш відбери совість в інтелігенції, то й матимеш кінець світу! О, на сяючій вершині божественного Олімпу ти надивилася, як вони бігали один поперед одного, вистукуючи один на одного… Для тебе це був удар! Ще ж недавно ти, мов сільська школярка, марила столичною богемою, цим Парнасом-Монпарнасом: ах, той! ах, сей! І от ти тут, серед них, безсмертних… І що ти бачиш?!
Простих смертних! І що ти чуєш?! Усе, лиш не високі поезії, не божественні піснеспіви! На жаль, єдиним художнім жанром що досяг апогею свого розквіту на наших теренах у 70-80-ті роки ХХ століття, був талановитий, віртуозний, розкішний донос…
Особливо махровим цвітом буяв він у словесній творчості.
Ти знала, що “стукаючи” тобі, вони й на тебе “стукають” “куди треба”. Бо для них ти – “бездарна, нахабна, властолюбна пройда, якій забажалося ще й літературної та мистецької слави!” Знала, що спочатку миють тобі кості у “тісному колі друзів-однодумців”, тоді біжать наввипередки з доносами на колег до тебе, відтак мчать звітувати перед своїми “кураторами” з органів безпеки…