Жжжжах! А скільки в словах, у жестах відрепетируваних впевненості господаря життя! Зрозуміло, що не на рівному місці!
Казав Станіслав: Красноштан володіє мережею аптек, ресторанів і автозаправок, деревообробним бізнесом. Однак це не заважає йому кричати з усіх трибун і амвонів: “Народе мій! Я – голий, як сокіл. Але я маю більше – небо, Україну і велику любов до тебе!” І наївний народ ковтає-глитає душевні екскременти цього новоспеченого глитая. От і зараз, забувши, що прийшла гідно пом'янути жертву більшовицького режиму, публіка… аплодує його колишньому апологетові! Отакі чудеса в нашому решеті!
Далі щось своє про любов до Вітчизни гундосить академік Академії патріотознавства Лучезар Гундосий, і – щось зовсім нічиє, загальнонейтральне – про “розкріпачення духу і розкрилля слова” викрикує в маси фальцетом Пшик-Троянський.
Притому жоден не забуває причислити себе до лику “святих”, себто -“шістдесятників”! “Авжеж – хочу крикнути. – До тих із шістдесятників, в яких була своя “каторга”: укомплектовувати рабсилу для сибірських лісоповалів! Із своїх колег”!
Та й нині он як мучаться при столі державному крихти підбираючи! Як патріотично труться біля всіх президентів, як палко світять очима сірковими з усіх президій, лементуючи про те, як вони для народу рай капіталістичний тяжко виборювали в лавах комуністичних, у боях підкилимних по парткомах, та нищечком підторговують, як і підторговували, святими ідеями, мов дешевими повіями…
Авжеж! Їм, сірич “совісті й честі нації”, без владоможних ніяк! Адже без любові влади важко заслужити любов народу…
Отакою, Лоро, якщо ти мене чуєш, вийшла твоя презентація: цілком у дусі колишніх традицій. Хоча, бачу, вже й публіка починає струшувати з вух локшину: не так палко аплодує, хтось стинає плечима, хтось опускає очі, а хтось і на двері поглядає.
Нарешті слово бере Полятицький. Але промова не клеїться.
Ясно, що йому, вбогому, важко дорівнятися красномовством до попередніх промовців. Я б на його місці взагалі не ганьбилась, а просто показала людям книжку, сказала пару слів і сіла. Але ж воно, лукаве, не може, щоб не лукавити. Позаяк про себе, миршавого, якось не з руки хвалитися-вихвалятися, то теж починає про “шістдесятників”: Ліну Костенко, Руденка, Стуса… Драча, Павличка… Говорить довго, нудно, а далі, таки не втримавшись, переходить на власну персону, і тільки в кінці палкої самореклами, згадує “стисло” про книжку-страдницю та її безталанну авторку, і завершує “спіч” пафосним зойком:
– А скільки їх, безіменних, невідомих героїв нашої національно-визвольної боротьби, ще чекають… відродження!
Молодець! Мимоволі хочеться й собі вигукнути:
– Хай цвіте і процвітає бізнес: “закопаймо – відкопаймо”!
Та стримуюсь, боюся, щоб не закопали… Думаю, вони не даремно влаштували мені це… АУТОДАФЕ з презентацією…
Раптом чую – Полятицький цитує мене, звісно, від першої особи і власного імені:
– Я впевнений, що зараз, у цю хвилину, Лариса Орленко дивиться на нас із свого Неба і радіє разом з нами! І в цю саме мить я щосили наступаю ногою на мокасин Полятицького і кажу тихо:
– Он вона, у дверях… стоїть і дивиться на нас! І… радіє…
Полятицький раптово німіє. Зала теж завмирає в мовчанні, гадаючи, либонь, що це звичайний ораторський прийом, за яким буде сенсаційне повідомлення. Я теж чекаю: скаже чи не скаже Полятицький, що Лора – тут, в цій залі? Адже відчуваю – він теж її бачить! І не фантомним згустком сутінків, не клаптем туману, а во плоті! Он вона… у просвіті дверей… Стоїть, як жива. В моєму вишневому трикотажному костюмчикові, тому самому, в якому її поховали, бо не мала жодної пристойної одежини… От до чого довели бідну дівку… І сумно усміхається, мабуть, теж згадує. Аякже! Мертві усе пам'ятають! “Попіл Клааса стукає в груди живим”! І кличе до відомсти! – І покути, – каже Лора, не ворухнувши вустами. І раптом… здогадом, як смертним холодом, прошиває мене наскрізь! Ах, ти ж бестіє лукава! Так це ти?! Ло-о-о-оро? Це ТИ влаштувала цей Судний день для всіх нас, тут присутніх?!
Потрясаюче! Геніально! Але, признайся, як це тобі прийшло в голову – зрежисерувати такий спектакль?! Точніше – фінал до трагікомедії усього твого і мого життя! Молодець, Лоро! Я щиро аплодую твоїй геніальності! Браво, Ларисо Орленко! Нарешті ти маєш і ТРІУМФ, і САТИСФАКЦІЮ! Мо-ло-дець! Очевидно, в тім раю чи пеклі, де ти нині тусуєшся, вас усіх, святих та божих, чогось таки вчать! Он як ловко провчила усіх своїх ворогів і кривдників! Потряссса-а-аюче! І мене… не обминула і не обділила… Спасибі! Ну ссспасссибі, сссестро моєї сссамотності…
Однак Лора ніби не чує. Дивиться мені в самісіньку душу і невинно-приязно, нібито співчутливо, усміхається.
ТРІУМФ. Та, здається, пауза затягнулася. Публіка здивовано дивиться на онімілого оратора і теж починає оглядатися, шукати те, на що він перелякано витріщився. Позиркують нервово на колегу і “члени президії”, не звиклі ділитися любов’ю глядачів. Що ж, мушу рятувати ситуацію – і вдруге з насолодою наступаю чоботом на модельний мокасин Полятицького, і він схарапуджено пробуджується, починає гарячково шарудіти паперами на столі, щось шукати. Врешті, знаходить і каже несподівано запопадливо:
– Сьогодні у нас ще одна приємна подія. Дозвольте мені… як голові журі вручити диплом щойно заснованої літературної премії імені Лариси Орленко її першому лауреату, письменниці, упорядникові вибраних творів і близькій подрузі Лариси Орленко – Олександрі Рибенко-Ясінській! Прошу привітати цю мужню і самовіддану жінку!
Зала аплодує, і, здається, щиро. Станіслав у першому ряду блідне від несподіванки. Хаврона у другому – чорніє з люті, не годна проковтнути комплімент про “мужню й самовіддану жінку”. Я ж з дива – дубію, і зрозуміло чому: тільки ж учора ми обидві, як Феська з Хіврею, обурювались по телефону цією премією, і от, маєш! Як грім з ясного неба! І не знаєш, як цей пасаж розцінювати: як насміх чи похвалу?.. І що робити: тішитись чи гніватись?! Дякувати чи тікати світ за очі?! Бо виходить, що дають мені премію за те, чого не робила… Чи може, за те, що… “знайшла мужність” повернути авторові… “позичений” роман?!!
Оце справді у-а-то-дафф-фе! Певно, що Жанні д'Арк не так пекло на кострищі інквізиції, як мені в цій президії! Ти чуєш, Лоро?! Де ти, Лоро? А! Стоїш і дивишся на всю цю комедію?!
Питаю люто, але Лора лиш по-змовницьки підморгує мені, відхиляється від одвірка і повільно, як уві сні чи у сповільнених кінокадрах, виходить – смиренна, відсторонена і недосяжна. Так виходить із в’язниці реабілітований, так із суду виходить виправданий… Напевно, так виходитимуть із Страшного Суду праведники. Але, на жаль, не зараз, не на очах цього натовпу! Ця публіка так нічого і не второпала. А тому знову увінчує лавровими вінками чола твоїх недругів, забувши про тебе, чуєш, Лоро! Уже – забувши! Ти чуєш? Хоч ти так нечесно приєднала мене до них, поставила на одну дошку, але все одно прошу тебе: не йди! Не прощай їм! Бодай один єдиний раз у житті ці вершителі людських доль мають зрозуміти, що зло – карається, що за все треба платити, як плачу і плачу Я! Як платила і плакала ТИ! І сьогодні ще платиш – за всіма рахунками! Чуєш, не йди у своє чортове позасвіття! Не покидай мене одну! Ради Бога, Лоро… Я прощаю тобі усе, навіть ганьбу свою, і це… підступництво! Лиш не йди! Хай вони йдуть, твої інквізитори!
Але Лора йде! Йде геть! І тоді я не втримуюсь, зриваюся з місця і несамовито кричу:
– Браво! Лариса Орленко! Браво! Це твій день і твій тріумф, Лоро! І ці люди – твої читачі! Подивись! Вони не забули тебе!
Спасибі вам, люди добрі, що прийшли на свято справжньої літератури – на презентацію вибраних творів Лариси Орленко!
Спасибі! Ви не розчаруєтесь – це геніальна письменниця! І реалізований талант! Так, вона пішла зі світу молодою, навіть юною, але встигла зробити більше, набагато більше, ніж ті, які сто років товчуться на цьому світу, вдають із себе геніїв і подвижників, а насправді, тільки псують повітря і коптять небо!