Зрозумівши натяк, президія скрипить застережливо стільцями, невдоволено сопе. Але мені наплювати на їхню реакцію, тим більше, що ці слова можуть стосуватися і мене, бо я теж не зрозуміло з якої радості затрималася на цім світі довше, аніж на те заслуговую. І… О диво! Несподівано Лора зупиняється! Уже за порогом, але зупиняється! І раптом бачу… так, чітко бачу, як у її небесних очах спалахує звичайне земне здивовання. Авжеж! Вона не приховує, що схвильована моїм першим… точніше, не першим… публічним словом про неї! Звичайно, Лоро, не першим!
Пригадуєш той похмурий осінній день у твоєму рідному селі?
Сніжно-білі гвоздики?.. Сільський цвинтар, а потім клуб, і… поминки, які тобі влаштували твої земляки? Божжжже, як давно це було, а нібито вчора! Тоді я поступилася перед тобою… першенством… А сьогодні – звела тебе на п'єдестал! І, сподіваюсь, повернула всі свої борги… спокутувала всі свої провини, віддала тобі все, що доброго мала… Залишивши собі тільки мізерну надію, що нікому ніколи у нашій страшній суєті не прийде в голову поцікавитись: чому один і той же роман “Криваві заграви” друкувався під різними прізвищами?
Та… Бог з ним! Я переживала й не таку ганьбу! І не раз! І тільки тому, що… вибирала не чесну перемогу і точно, що не чесну смерть, а… третє! А третє, як правило, завжди виявляється… ганьбою. Господи, про що я? Вибач, Лоро, я хотіла сказати зовсім про інше… про те, що ми з тобою, здається, довели до логічного кінця нашу комедію-трагедію. Як вміли і змогли… І ти геніально виконала свою місію і зіграла свою роль.
Що ж, не буду затримувати… Можеш іти у своє позасвіття з легкою душею. І не ображайся на мене… І на Катю – теж. Вона зробила все, Лоро, аби ми з тобою, нарешті, з чистою совістю розійшлися в різні боки – по своїх світах. Звичайно, поки що. І бачу, як темніє лицем Станіслав, певно боїться, щоб не нагородила казна-чого, а далі схоплюється і, не дослухавши до кінця мою промову, починає шалено аплодувати… Я сердито пропалюю його поглядом, мов, дай договорити! Але Станіслав плеще, як несамовитий, заохочуючи до цього ще й публіку. І тільки тоді, коли зала враз вибухає оплесками, а Станіслав втомлено опускається на стілець, до мене доходить, що то так безпардонно чоловік рятував мене від провалу й ганьби… Уже вкотре… О, мій добрий, вірний і єдиний лицарю! Спасибі тобі, муже, за надійне плече! І тобі, Лоро… За те, що поряд була у часи найсамотнішої моєї самотності, за те, що не дала зійти з розуму, що виводила з блуду на дорогу до істини…
Здається, я плачу. Лора ж навпаки – усміхається, і чи то вітаючи мене, чи прощаючись зі мною, махає рукою і… тане, розтає у глухій темряві коридору…
FINITA…
Нарешті, фініта! Тріумфальний парад завершено!
Зачароване коло от-от зімкнеться. Впаде завіса. Розійдеться спраглий видовищ народ.
Спантеличений, більше! перестрашений несподівано зворушливим фіналом презентації, а надто моїми сльозами, Полятицький тикає мені в руки диплом і щезає. За ним, очевидно, вперше відчувши себе чужими на чужому святі, непомітно линяють Лучезар і Пшик-Троянський, ретируються з гордо піднятими високочолими головами невизнаних пророків Янус Многоликий і душка Краснобай. А може, від страху, що мирні спостерігачі цього дивного аутодафе опам'ятаються і спалять їх на кострищі зі старих розхитаних стільців?
Ах, як хочеться закласти у рот два пальці і-і-і… свиснути їм услід, та так, щоб у вухах позакладало! Проте не піддаюся спокусі. Просто сиджу і плачу, звісивши втомлені ноги з Лориного п'єдесталу! Що ж, певно, й таким буває тріумф…
На сцену виходять люди, тягнуться до розсипаних на столі президії Лориних книжок…
А де ж Хаврона, подруга наша з тобою, Лоро? Де ж цей пильний спостерігач, пристрасний свідок і безпристрасний цензор наших взаємин, чорноротий перебріхувач наших стосунків? Чому не спішить цей tertius gaudens (третій, що тішиться сваркою двох) розділити нашу з тобою радість, наш такий довгожданний тріумф? Агов, Хівро! Де ти, справедлива наша? Невже здиміла? Ан нєт! Он вона – на сцені: розчервонілася, “треуголка” – набакир, у руках -“Криваві заграви”. Щось кричить, вимагає тиші. Що ж вона, ця навіжена, кричить? А ось, що вона кричить, мстиво і водночас перелякано позиркуючи у мій бік:
– Пані і панове! Прийшов час нарешті сказати всю правду!
Про роман! І про його авторів! Люди добрі! Цей роман!.. Цей роман був украдений! І виданий під чужим прізвищем! І сьогодні! Я хочу!.. Я маю право! І це мій священний обов'язок назвати нарешті прізвище цієї людини! Прошу уваги, товариші!..
Але “назвати прізвище цієї людини” Хаврона не встигає.
Двоє здорованів, здається, ті ж самі, котрі недавно занесли мене на сцену, непомітно підхоплюють її попід руки і бігцем виносять за двері, за якими щойно розтанула Лора. І це останнє, що я бачу… Гострий біль, як чорна блискавка, розколює навпіл мою бідну голову і зловісна кривава заграва заступає білий світ…
– Лікаря! Вона вмирає! – кричить з темряви Станіслав.
– Не треба… лікаря, – наказує зраджена усім світом королева, стискаючи руку свого вірного кардинала. – Finita la commedia…
Але переляканий кардинал не чує. Він вимагає лікаря.
– Не треба, – просить беззвучно втомлена війнами з усім світом королева. – Усі комедії, як і трагедії, рано чи пізно закінчуються… Жаль тільки, що ГОЛОВНИЙ РЕЖИСЕР знову не придумав для мого фарсу-феєрії гідний опальної королеви фінал…
– Чому ж? Здається, цього разу придумав… – каже хтось сумно й ледь чутно, як з позасвіття. -”Перемога або смерть. Третього не дано”? – питає з надією королева, здогадуючись – хто.
– Радше: “Sic transit gloria mundi”. Так минає земна слава… – зітхає хтось безнадійно-смиренно, як з позасвіття.
– Що ж… Не ми перші… Але поговоримо про це при зустрічі, сестро моєї самотності… – усміхається королева, відпускаючи тремтячу руку онімілого від розпачу кардинала.