Тарасюк Галина
Грішні, чесніші за херувимів…
Я мушу бути янголом, якщо тільки я хочу жити:
ви ж бо живете в інших умовах.
Фрідріх Ніцше. “Зла Мудрість”.
ПРОЛОГ
Того села, тієї країни, тієї епохи, про які я пишу, вже давно нема на землі. Нема вже й людей, серед яких жила, а тепер вони живуть у мені, ув’язнені моєю пам’яттю і моєю мрією усім розповісти про них, таких, якими вони були. Бо навіть оті, котрі й сьогодні, дай їм Боже віку, живуть на тому місці і в селі з такою гордою і рідною мені назвою – Орлівка, стали зовсім іншими людьми – іншої країни й епохи. Та й мене вже давно немає ніде – тої, котра колись тоді, там і серед тих людей жила. Бо ж я ТА – теж уже ТАМ, в іншому вимірі, за гранню реального життя, кожна мить якого, прожита з такою часом нелюдською мукою, шаленством, радістю чи відчаєм, перетворилася давно на спогад, в якому вже нічого не можна змінити, на сон, що тільки тобі одній наснився…
У кожного – свої спогади і свої сни. Візії і міражі. Могили і руїни. Свої закопані скарби і затонулі Атлантиди. Але у всіх – однаково трагічне відчуття непоправних втрат і жалю, що у те, проминуле життя, як в одну й ту ж річку, не можна ввійти двічі. І від іспиту минулого не рятує навіть перспектива майбутнього, що теж перетвориться хвилина по хвилині на минуле, на прах, хоч і діамантовий, та все-таки пил. І від цієї безповоротності, марноти марнот можна було б збожеволіти, якби не Слово, здатне оживити і прах, і тлін, продовжити життя на землі навіть тих, хто вже стали пам’яттю мертвих. А може, Слово просто відчиняє невидимі двері у світ прожитого і пережитого, де вже немає місця жодній людській ілюзії, окрім спомину…
· – Ой, як хочеться хоч на минутку назад, на те Різдво, де ще є тато з мамою, Тьома молодший і Тьома старший… І обидві Ксені… І ми з Верою – молоді, і ви – малі… – якось на Різдво, тоді, коли, відспівавши, відлетить у вирій ключ за ключем, увесь наш рід, скажуть, як схлипнуть, мої тітка Марія, нагадавши мені мій обов’язок…
РІЗДВО
У ті часи і в тому селі, де ти росла, річний цикл починався і завершувався Різдвом. Різдво було найбільшим врочистим святом, знаковою подією, з якої починався відлік часу, відлік життя: усе, що в селі відбувалося, відбувалося до або після Різдва. Різдва чекали. Різдво любили. Різдво святкували – розгонисто, буйно, весело і довго, насолоджуючись, втішаючись, що того гуляння не може перервати ні колгоспна, ні домашня робота, ані окрик голови колгоспу, чи загадування на роботу бригадира, бо всі роботи на полях на той час були перероблені, зоставалося тільки святкувати.
А от Новий рік – не святкували. Чи то пак, точніше буде сказати: люди відзначали старий Новий рік, 14 січня, а новий Новий рік святкували тільки школярі. 31 грудня у клубі ставили велику ялинку, прикрашали витинанками, золотими горішками, скляним різнобарвним намистом, цукерками, бувало, що й райськими яблучками. Діти давали концерт, водили хороводи, а батьки – дивилися, сидячи на фанерних стільцях з відкидними сидіннями. Заходив привітати і Дід Мороз із мішком і Снігурочкою, але подарунки (цукерки горошок і подушечки в кульках із газети) роздавали після свята, на виході, тітка Ганя і тітка Зіня – сільський женсовєт. Те стовпотворіння вавилонське у дверях сільбуду запам’яталося найбільше…
…Щорічні свята зустрічі Нового року нічим особливим не відрізнялися, а тому злилися у твоїй пам’яті в одне звичайне шкільне свято. Як зараз бачиш (з порогу) сцену з оркестровою ямою, куди ти завжди боялася впасти, коли стішки читала, а зі сцени – бачиш залу, заповнену людьми, і ялинку під кінобудкою з віконечком. Темні фіранки на вікнах, щоб кіно було краще видно… Рідна твоя стихія! У цьому залі, на цій сцені, за її лаштунками, заставленими реквізитом і транспарантами, серед дивовижної казки-забавки, в яку гралися дорослі і яка називалася теж красиво і загадково – ТЕАТР, ти росла і навіть була артисткою: танцювала, співаючи ще з двома такими, як сама: “Светит месяц, светит ясный, светит желтая луна, Дарья, Марья, Акулина танцевать пришли сюда”. Ти була Акуліною, по-нашому – Килиною, як пояснив тато… І ще багато чого показувала, навіть акробатичні етюди…
Але це буде потім, коли підеш до школи, а поки що найбільше твоє свято – Різдво.
Ще живі діди й баби, і у вашій родині заведено на другий день Різдва сходитись усім до вас у гості. А на перший – мама варила кутю у гарному полив’яному горщику, ставила його у гніздечко із сіна на покуті, тато вносив знадвору околіт, розстилав на долівці і сідав терти мак. Ти тулилася поряд і чекала, коли він дасть тобі лизнути солодкий макогін.
– Не лижи макогін, бо чоловік буде лисий! – застерігали з печі баба Тетяна.
– Ет! То така правда! – озивалась мама від печі, з кухні. – Кажіть просто, що не гарно дівці лизати макогони.
Доки мама варила капусняк, вареники з капустою та звар (узвар) із сушених груш і яблук – найголовніші страви на Святвечорі, тато робив коливо: розводив літеплом у макітрі мак із цукром, сипав туди кутю, горіхові кашки і всю ту смакоту, перемішавши, ставив на стіл. До першої зірочки. Тобі ж здавалося, що та звізда віфлеємська ніколи не зійде у темному небі над хатою баби Онисі.
А потім мама діставала із скрині своє придане – святочні, виткані моїм дідом Кирилом, скатерку, налавники, рядно, застилала стіл, лави-ослони і бабин піл. Тато виходив на двір, знаходив на небі зорю віфлеємську, і лиш тоді заходив у вашу хату Святий вечір. Із усіх дванадцяти страв, які мама за традицією готувала, тобі найбільше смакували кутя, вареники з капустою і груші з узвару. А ще запам’яталося, як усі хатні разом, ставши круг столу, читали “Отче наш”.
А по вечері, із твердим від куті животом, лягала спати, бо завтра зранку тебе чекало те, чого ти сама перед тим з нетерпінням ждала цілий рік – завтра ти вперше сама, без тата, понесеш вечерю до родичів, запрошуючи їх прийти до вас на вечерю і коляду.
Ах, що то були за різдвяні ранки! Що то за сніги були первозданні! Такі високі, що тато мусив ще вдосвіта прокопувати у них стежку до вулиці, по якій колгоспний тракторець уже проклав дві колії, щоб ти не втопилася у білих заметах, як будеш вечерю носити. Ах, такі сніжно-сліпучі і ніжно-співучі сніги тоді були, що й досі очі сліпнуть, а у вухах озивається розкішним крещендо: скрип-рип, скрип-рип, скрип-скрип-скрип-скрип… Це ти вже вискочила-випурхнула з хати і біжиш-летиш щодуху татовою стежкою, а далі колією – найперше, по-старшинству, до других твоїх діда й баби – Кирила й Наталки. У правій руці – вечеря: вузлик із хустки-лляннички, жовтої з дрібненьким хмеликом-узором, а у вузлику – калачик запашний, позавчора мамою спечений. А колія глибока-висока! Видно тільки небо срібно-голубе та вершечки дерев і верхи хат із коминами. По тих димарях ти й орієнтуєшся. О! А от і бабин Наталчин бовдур: наче маленька хатка з дашком! Але стежка до бабиної хати не протоптана. Сплять! Або забули, що сьогодні малі діти зранку самісінького вечерю носять! Доведеться самій пробивати собі дорогу, бо кричати – не докричишся, та й стидно в такий день, думаєш собі і… Ух! Пі-і-і-ірнаєш із головою у сипучі-колючі сніги і гребеш-пливеш щосили до берега – бабиних дверей.
– Ой ґвалт! Хто це до нас добирається? Ой рятуйте, бо втопиться! – чуєш у небі над собою веселий лемент своїх іще незаміжніх тіток Верусі й Марусі.
Тітки виловлюють тебе, витягують за комір із снігів, струшують, обмітають віником і ведуть до хати.
– Добрий день! Будьте з святами здорові! Просили тато й мама на вечерю, і я прошу.
· – Спасибі! І вас просимо, – відказують урочисто дід Кирило з бабою Наталкою, а тітки кладуть у вузлик гостинці: два карбованці по карбованцю – від діда з бабою – і цукерки власного виробництва, божественний смак яких не можеш забути досі.
· – Спасибі! Зоставайтесь здорові! А я побігла, бо ще треба – до тітки Гані, а тоді до дядька Тьоми на Ґонти, а тоді аж до дядька Олекси.
· – Ой ґвалт! Як же ж ти такими снігами доберешся? – журяться всі хором.
· Якось доберусь, – відказуєш безжурно.