Тож, вернувшись із фронту, дядько Олекса застали вдома велике горе і хвору на серце дядину. І хоч у них народилися по війні Петро з Миколою, все одно дядина слабували і тужили за своїми старшими дітьми. Певно, тому Петя й назвав мене Галею, щоб його мама не плакала за тою городською дівчинкою, що назавжди залишились на фотокарточці над столом у їхній хаті.
КАЗКА ПРО БРАВОГО СОЛДАТА І КОЗИР-ДІВКУ
Роль баби Тетяни у трагікомедії мого дитинства, та, мабуть, взагалі в житті – друга головна після тата, а заслуги переді мною – ще більші: баба Тетяна не тільки навчили мене всіляких житейських секретів, а ще й хвалили мене, а головне – жаліли. Ніхто так мене не жалів, як мої баба Тетяни. Хвалити – хвалили, а от пожаліти… ніхто не здогадувався.
“А чого тебе жаліти? – строго здивувалася мама, коли я, підрісши, поцікавилась причинами свого спартанського виховання. – Жаліють тих, хто не може собі ради дати. А ти – раду собі даєш”.
Отак!.. Але ж бувало всіляко мені… тим паче, в дитячі роки… Та, очевидно, про те тільки мої баба Тетяна здогадалися. Вони взагалі були моїм адукатом-защітніком. Захищали перед усіма й нікому, ні чужому ні свому, не давали в обиду. Мабуть, їх теж, як кожну козир-дівку, ніхто не жалів… Певно, така вже доля усіх козир-дівок. А щоб мене морально підготувати до моєї нелегкої козирної долі, розказували про свою. Тільки чогось обминали своє дівування, надолужуючи небилицями про чуже. Отож саме від баби Тетяни знаю про багато дечого, що творилося ще до мене і в родині нашій, і в селі, і навіть ще раніше, а точніше – відколи світ та Умань.
…Батьки мого діда по батькові Омелька рано померли. Розділивши невелику спадщину між трьома сестрами, яким треба було виходити заміж, і зоставшись ні з чим, Омелько пішов служити царю й отечеству, бозна-скільки служив, воював з японцями в Манджурії, а після програної війни демобілізувався і під марш “На сопках Манджурії” – в душі, з калиткою тютюну, кресалом та кількома рублями у вєщмєшку, повернувся, пройшовши всю Росію, у рідне село, де його, бувалого солдата і старого парубка, ніхто, не чекав, окрім старої (23-річної!) козир-дівки – Рябкової Тетяни.
Тетяна сивіла в дівках не тому, що була бридка чи крива, а через свій гострий язик та козацько-гайдамацьку вдачу.
Коротше, по-сучасному, мої баба Тетяна були чи не першою феміністкою, хоч достеменно про суфражисток і всіляких інших революціонерок-емансипаток, не чули й не здогадувались. То вони пізніше, зачаровані революційною символікою і чужоземними прізвищами вождів світового пролетаріату, назвуть Кларою першу сільську комсомолку і трактористку Мотрю Минову, а Мину, її чоловіка, теж тракториста першого, Цеткіном. Казатимуть:
– О! Кудись Клара з Цеткіном поторохкали!
– Хоч давно ті Клара з Цеткіном на своєму тракторі своє відторохкали…
Але вернімося у бабину Тетянину молодість, драматично-іронічні історії про яку в родині розповідали пошепки, озираючись, чи баба не чують. Йшлося ж – не аби про що, а про їхнє багатостраждальне дівування, що дуже нагадувало затяжну війну між моїми бабою і сільськими парубками.
Ото, бувало, розказували, вийде сільська молодіж на степок (вигін) коло церкви лелю-полелю (веснянок) поспівати, “вербової дощечки” (хороводи) поводити, та в пекара пограти, постає, а веселощів катма – нема Тетяни Рябкової. Посилають за моїми бабою. А баба маніжаться: і ніколи їм, і роботи по горло, і не хочеться їм… Товаришки ж у ноги кланяються, на забаву просять.
– Добре! – кажуть нарешті мої баба, – Але за це мені смокви у Берка маєте три кіла купити.
–Добре! – на все згодні товаришки.
– Але цур вам – сама з’їм! – попереджають мої баба.
– Добре! – згоджуються дівки, добре знаючи, що то Тетяна тільки лякає, бо за компанію, і це всі знають, не лиш смокви – останню сорочку віддасть!
По руках! Одні біжать до Берка по смокви, другі – Тетяну ведуть А Тетяна йде та виспівує голосом дрожащим дяка Маркіяна:
Іде Ганна ще й Тетяна,
Ведуть дяка Маркіяна.
Маркіян іде-е-е-е, щось воно буде-е-е-е!
Дівчата аж падають зо сміху, люди з хат вибігають, дяка Маркіяна очима шукають, дивуються, чого це він серед білого дня парастас по вулиці виспівує.
Так що недарма моїх бабу Тетяну з дідом Омельком дяк у церкву не пускав, а піп вінчати не хотів. Ледве вмолили…
Либонь тому, що моїм бабі так важко далось те вінчання, будуть вони все життя усі до них претензії побивати єдиним аргументом: “ми з вами, Іване (Степане, Пилипе, Свириде) не вінчані!”
А на степку – дівкам радість: Тетяна йде – забава буде! А парубкам гризота: Перебендя йде – перебендювати буде. Того перекривить, того на кпини візьме, тих – на сміх підійме…
Були мої баба Тетяна велик-к-кі артистка! Шкода лише, що в ті часи не вміли цінувати їхній талант, а точніше буде сказати, оцінювали по-своєму. Свідченням цього поцінування був бабин горбатий ніс, який, за переказами, парубки, осміяні ними, перебили, вискочивши підло з-під греблі, коли баба мої з танців додому верталися опівночі.
А було й таке, що мої баба через усе село голі за парубками бігли. Мусили! Що мали робити, якщо в дівчат, коли вони у Громадському ставку собі під вечір купалися, геть усю одежу вкрали?! Усім голими селом маршувати? Чи до ночі кваситись у ставку? Тож мої баба Тетяна і взяли на себе удар. Кинулись у чім мама народила за збитошниками і таки догнали. Посеред села. Віддубасили крадіїв палюгою, видерли одежу та й почали одягати сорочку, а далі запаскою обгортатися, так, наче цілий свій дівоцький вік посеред села вбиралися. А вбравшись, взяли на оберемок одежу товаришок та й пішли в береги, гамувати вереск і плачі дівочі…
Отакі були мої баба. Не дівка, а вражеська кавалерія. Вражений бойовим духом і генеральською вдачею Рябкової Тетяни, доблесний солдат царської армії Омелян син Сергія Тарасюка-Жили полонив козир-дівку без бою, за що від її батьків – Павла і Марти отримав контрибуцію у вигляді семи овець з бараном, амуніцію у вигляді нового кожуха, смушкової шапки, двох пар чобіт (ялових і хромових), а на додачу – жорна, три корці пашні і ткацький верстат. Верстат молодята продали кутянину Дмитрові Білику, який зі своїми п’ятьма парубками, обнадієний Столипінською реформою, взявся за ткацтво. Цей верстат я ще застану у хаті наймолодшого з Біликових синів – мого діда Кирила. І діда за верстатом ще застану. Але запам’ятаю тільки дідів силует проти залитого сонцем вікна і шурхотіння човника між нитяними струнами основи… Та ще дідом Кирилом виткані рядна, налавники, скатерки і рушники, що так тепло прикрашали наш убогий сільський побут…
Омелько ж з Тетяною виручені за ткацький верстат гроші доклали до рекрутських рублів і викупили в Омелькових сестер частину батьківщини – обійстя на горбі над Салиповим Яром. Колишній солдат теж згадав своє родове ремесло, відремонтував старий столярний верстат і став робити людям вікна-двері, ліжка з фігурними спинками, різьблені рами для дзеркал. Таке царське ліжко стояло і в нашій холодній хаті, а на стіні висіло дзеркало у розкішній вишневій рамі, обвитій хмелем і дивними трояндами. І хоч дзеркало було здоровенне, висіло воно так, що мені важко було в нього потрапити. Навіть коли я ставала на табурет, то бачила тільки свою задерту догори голову з двома колосочками кісочок і роззявленим від здивування ротом. Ліжко й рама, поїдені шашелю, струпішалі, розсипались, коли ми, після смерті діда Омелька, переїжджали в нову хату. Золотавим, легким, як димок, пилом розпорошились…
Отак молодята й жили, і трьох старших дітей нажили: Олексу, Ганну й Тимофія. А в 1914 діда знову забрили в солдати, але тепер вже – на Першу світову з австріяками та німцями воювати. Але цього разу вже не одного, а з дюжиною сільських чоловіків, серед яких був і другий мій дід – Кирило. Повернулися з фронту у 19-му році, отруєні німецькими газами, розтривожені революційними подіями – у розорене, поруйноване революцією село. Дід Омелько як сільський пролетарій – більшовиком, а дід Кирило як заможний господар – прихильником гетьманату. В усьому іншому вони були, як від однієї мами: обидва тихі, поступливі, мовчазні. Ніхто ніколи не чув їхніх голосів, хіба лиш, коли підтакували кожен своїй жінці, яких називали – присягою. Та коли, підпивши, дід Омелько заводив пісню, а дід Кирило, помолившись, – бесіду, тоді вже підтакували їм присяги, теж дуже схожі між собою крутим, непоступливим норовом…