– А далі що було на тій волинці? – питала нетерпляче, боячись, що баба зачнуть про свій Гадес згадувати.
– А що було? Содом і Гоморра, лиш сірка з неба не сипалась. Комнезамів і партєйних бунтовщики були б потопили, якби ставок був глибший. Там їх, бідолаших, і найшла міліція, що саме на той час із Соболівки наскочила. Тож головних зачинщиків ще гарячими пов’язали і повели на Дуклю, на станцію, а звідти, видно на Війницю (Вінницю), а там… і очі їм, нещасним, повилазили… Жодне не вернулося… А були такі хазяї крепкі, такі люди достойні, куди там! Не минути б і мені було того Сибіру – та півень спас…
Врятував бабу моїх від каторги, як пояснював тато, якому на час бунту було десять років, збіг обставин: і те, що була незаможниця, і від учора ще й член більшовицької партії, і те, що старші сини служили в Червоній армії, і, звісно ж, півень, як доказ того, що йшли з ним баба в колгосп вступати, та нехотячи пристали до бунтарів, оскільки такого, щоб Тетяна Тарасючка з півнями в пазусі без причини по селу ходила, за нею не водилось і не було помічено іншими.
Однак тільки одні мої баба Тетяна знали, що їх від каторги врятувало… Авжеж, сала шмат і сулія перваку, яким баба підторговували, як непман. І все життя жаліли, що Леніна рано вбили, бо якби Ленін жив, то б і цього вар’ята Сталіна не було, і голодовки з війною не було б, а був би собі НЕП, а вони б уже ґуральню свою мали…
Так що один Бог знає, що зарадило, але обійшовся селянський бунт моїм бабі Тетяні надто дешево – ганебним вигнанням з більшовицької партії і комнезамівської верхівки, яка за сулію оковитої уже готова була віддати моїм політично неграмотним і нестійким бабі під ґуральню панську опочивальну. Шкода, що того не сталося, бо, може, тоді б і маєток панський уцілів.
Другим же моїм бабі Наталці не так поталанило: по-перше, рятуючись від розправи, довелося на другий день вдосвіта віддавати до громадської спілки уцілілу вчора худобу і реманент відвозити. По-друге, через якийсь десяток літ доведеться віддавати своїй рятівниці, отій безбожниці Тарасюковій Тетяні в невістки улюблену дочку Ксеньку. А це для моїх баби Наталки з жодним Сибіром не рівнялося.
ПЕРЕБЕНДЯ.
Певно, мої баба Тетяна про той жаль великий здогадувалися, бо віддячили своїм свасі достойно, придумавши прізвисько – Превелебна, мабуть, з огляду на їхню побожність. Взагалі, мої баба Тетяна були великою мастачкою давати всім прізвиська. Вже пройшло більше, як півстоліття, відколи баби нема, а односельці й досі один одного бабиними вуличними іменами величають. А старші, напевно, що бабу моїх згадують не злим тихим словом, бо колись мистецтво давати прізвиська у нас високо цінувалося. Рідко хто кого на прізвище називав, частіше – по-вуличному. І люди намагалися догодити сільським гострословам, аби лиш ті припечатали їм кличку звучну. Подейкували, буцімто один хазяїн на прізвище Галасюк навмисно ходив по ярмарках і називався Семеном Розумом, та мої баба, те зачувши, прозвали бідачину Галабурдою. Так Галабурдою й звікував…
Усі невістки і внуки в баби теж якось звались. Не обійшли вони й діда Омелька. Що б дід не говорили, в баби одна відповідь:
– Меліть, Омельку, лиш помаленьку.
На мене, коли сердилися, гукали: – Гапко! А зазвичай кликали: – синку! Але то не від зла, навпаки, то так мене мої баба Тетяна ховали від нечистої сили, а найперше від Щезника, який, шептали мені на вушко, ото лиш м’я котроїсь із дівочок почує, враз хапає і щезає… Куди той Щезник із тими дівочками щезав, баба не уточнювали, але все одно було лячно.
Бувало, як уже слабі лежали, кличуть:
– Синку! А подай-но бабі води, я тобі отомщу, – і дістають з-під подушки московську бурульку, завбільшки з добру картоплину. Були такі фабричні цукерки, білі, круглі, мов кавунчик, і помальовані так само, тільки червоними й зеленими смужечками. Продавалися вони тільки на базарі в Соболівці. І були для нас, малих, найдорожчим, звісно, після хліба від зайця, гостинцем.
А от на дітей своїх баба не сказали ніколи бодай жартома кривого чи смішного слова. Лиш підпадьомкають:
– Тьомко – Тьомко… Ганько… Гальошко… Тьомко… Тьомко…
І моїй мамі наказували:
– Хвали своїх дітей! Бо як сама не похвалиш, чужі й поготів!
Ще баба мої любили бути у курсі усіх дєл. Ото, бувало, розпалять вогонь у печі, наставлять баняк з борщем, а самі – на ворота. Хто йде-їде:
– А що там чувати?
Встають дід до роботи, встає тато мій:
– Мамо, даєте обідати? (у нашому селі на сніданок – обідали, а в обід – полуднали).
Баба до печі, а в печі давним-давно погасло, дрова перегоріли, а борщ і не брався кипіти. Баба – до діда:
· – Омельку, несіть дрова!
Несуть Омелько дрова. Тетяна знову вогонь розпалили, борщ наставили, а самі – на ворота:
– Що чувати?
І так до полудня. Точніше, так було доти, доки моя мама не прийшла невістчити.
Пригадую ті, як казала моя мама, свекрушині вереди…
Жили ми тоді усі разом в одній великій хаті з ванькирем і світлицею, тож я все бачила і чула, навіть те, чого не треба було чути. А крім того, вставали ми з мамою рано, до схід сонця, мама – палити, а я – під ногами плутатись. Отож, бувало, мама вже й попіл загорне, і затулу під припічком шукає, а баба з полу:
– Щось давно я, Ксеню, косарських вареників не пробувала…
Мама лиш зітхне гірко і знову розкладає в печі вогонь, ставить баняк з водою, йде в комору за мукою, відціджує сир, місить тісто і ліпить бабі на заказ косарські вареники – завбільшки з косарську долоню.
Навряд чи були де ще такі невістки, як моя мама… Але й свекрух таких, як баба мої, теж ще треба було пошукати…
ВІДЬМАЦЬКІ ЗАБАВИ
Рідко стрічалися, навіть у наших дрімучих краях, такі, як мої баба Тетяна, невгамовно-буйні фантазерки. Та й ніхто, певно, не знав стільки всього про чортів, відьом та упирів, як мої баба знали! Мені здається, що в голові моїх неграмотних баби зібралася була, жила й колобродила вся українська демонологія. Шкодую, що була надто мала, аби те все запам’ятати! Шкода також, що часто мама бабі просто забороняла лякати мене нечистою силою і забивати мені голову безбожними казками. Але мої баба Тетяна не були, свят-свят, безбожницею. Просто в їхній голові, як казала їхня сестра богомільна Килина, через те чортовиння не зоставалось місця для святих та ангелів.
Хоча, зізнавались мої баба, вони на те спеціально не вчилися. Це чортяче знаття було нібито їм на роду написане, з народження дане, бо ж до всього лихий поплутав моїх бабу народитися мізинчиком, вишкребком – останньою, шостою дитиною у своїх мами Марти і тата Павла. А чогось воно так у світі ведеться, що найстаршим і найменшим дітям у сім’ї завжди чорти ввижаються.
На жаль, я була ні сим ні тим, тобто другою у своїх тата й мами дитиною (першим був хлопчик Ваня, який вмер немовлям у війну) і мені нічого не ввижалося, то мусила вірити бабі на слово. Тим паче, що вся та нечиста сила жила не в хащах, болотах та інших пропащих місцях, а, свят-свят, у нашому селі! Часом межа в межу! Як Васька Когутиха! Або через вулицю! Як Данилко Бовть! А Боже! З бабиних казок-байок виходило, що кожна друга молодиця в селі з чортами знається, бо як не відьма, то чаклунка або перелесниця, а кожен третій чоловік – вовкулак, дідько, упир чи інше бісове поріддя… А Федорка Мартинова, мужикувата неповоротка молодиця, що самотою жила у вуличці за прогоном, – місяць жінка, а місяць – чоловік.
· – Не лякайте дитину! – жахалася мама, підслухавши про що ми з бабою жебонимо.
Яке – лякайте! Усе було набагато серйозніше. Я бабі вірила до того, що під кожною спідницею мені стало ввижатися помело! А під кожним піджаком – хвіст, а під шапкою – ріжки… Свят-свят! Мертвіючи від страху, я ходила опівночі дивитися, як чорти Данилкові город сапають, а Вусті Микитовій – дітей колишуть, або як Дем’янів Кузьма на свині з колгоспного току у свою комору пашню перевозить…
Звичайно, нічого того я, темна-невидюща, не бачила, через що мої баба Тетяна дуже засмучувались:
· – От шкода! Бачиш, не дано тобі… А була б ти перваком або мізинком, як оце я, то бачила б нечисту силу вночі, як у білий день.
· – Нащо їй ту вашу нечисть бачити! – сердилася мама.