· – Не кажи! У житті все знадобиться! – заперечували баба Тетяна, таємниче головою похитуючи, наче їм теж ті чорти на току горох молотили та дітей колихали.
– Ой, мамо, не грі-і-іші-і-іть! – мало не плакала моя мама, та все очі до неба зводила, ніби просила Бога змилостивитись і не карати нас усіх через одних бабу.
· – Не вчи мене! Я міру знаю! – гнівалися баба Тетяна. І я, що вже теж починала тривожитись за бабину душу, заспокоювалась, бо кому-кому, а мені було відомо, що баба мої з тими чортами таки знають міру.
· – У мене хватило б розуму усім сільським відьмам позав’язувати спідниці вузлом над головою, а упирякам штани спустити – і пустити парадом по селу – хай світять страмом. Але – нащо?! Як вони Богові не мішають, то мені й поготів! – казали баба, сміючись, певно, уявляючи собі той парад. Я теж на мить заплющувала очі, але бачила таке, що було не до сміху… а до стиду. Ті здоровенні білі відьмачі срачери і всохли волохаті страмища упирячі мене ще довго переслідували, особливо вночі – не встигну очі склепити, як вони з усіх сторін пруть… Ве-е-е…Тьху! Тьху! Тьху! Через ліве плече, через праве плече! Згинь! Пропади! Таке дитині показувати…Свят! Свят! Свят!
Ага! Так вони, ті гріховодники, й пропадуть! Ага, налякали їх баба парадом! Вони тільки того й чекали – он як вихиляються–похваляються… А найбільше наша кутянська чорнорота, або ще – мордата, як мої баба кажуть, тобто сварлива тітка Домка – перша мастачка за межу битися і сраку показувати. Не встигне яка бідна курка сусідська забігти по дурості своїй курячій у її бараболю, або, не дай Боже, хто із сусідів на межу ступити, як тітка Домка, як труба єрихонська, вже свідків скликає:
· – Ой люди добрі, ой же ж подивіться, як мене сусідоньки зі світу зживають! В межу воралися! Худобу свою в городі випасають!
· – Господь з вами, Домко! Яку худобу! Яку межу! – дивуються сусіди, позбігавшись.
· – А нате вам худобу! А нате вам межу! Ха-зя-ї! – закинувши на голову спідницю, Домка кланяється голою сракою на всі боки та ще й попліскує долонями по ситих сідницях – аж відляски йдуть.
· – Рєч товаріща … кхи-кхи.. нашої стахановки… товаріща… Домки Круцьової преривалася бурними аплодісментами, – коментує зі своєї майстерні те кіно мій тато.
· – І не стидається… – стидалася за Домку моя мама і тікала в хату від чужого страму.
· – А що там за крик, а драки нєт? – побивалися тим часом за новиною, з вікна визираючи, мої баба Тетяна.
· – Та ж Домка… свою… цю… показує… – встидалася мама слово глупосне вимовити.
· Баба ж мої навпаки, як ще були здорові, не пропускали жодного Домчиного кіна, ще й жару піддавали:
· – Оце ввихається! Оце хазяйка! Любо глянути! А ви, Домко, так і ходіть – з голою сракою. Вам так набагато краще! І красу не треба наводити – брови-губи шмарувати, вся краса – на виду!
· Певно, Домці бракувало такого вдячного глядача, як мої баба Тетяна. Бо увечері вона сама прибилася з нудьги зеленої під нашу хату. З усім селом пересварена, але нескорена, почепилася пазухою на воротах та й хвалить себе, аж піднебіння чорне видно:
· – А я ж з вами, Ксенько, ніколи не свари-и-илася…
· – То я з вами, Домко, ніколи не сварилася. Не мала коли, – усміхнулася моя мама та й пішла корову доїти.
· А баба Тетяна з вікна:
· – Добривчір, Домко! Ой як же ж я вас, голубонько, давно не бачила! Але нівроку, за цей час чорти вас не вхопили: такі самі гарні на твару. Проте, як собі хочте, Домко, але з голою сракою ви набагато кращі!
Це вже мої баба Тетяна самі кіно ставлять. О, це вони вміли – перебендювати: перекривляти голоси та розігрувати в ролях давнє й сьогочасне. Вони навіть голос Сталіна імітували, лякаючи мою маму, а часом і ціле радіо, що висіло у них над головою, копіювали і то на всі голоси. А про Микиту Хрущова з його бюром годі й говорити! Як їх за ті пародії не посадили, тільки один… чи то пак, одні баба знали.
Взагалі-то, мої баба Тетяна знали все. Навіть найбільший секрет: як не робити – і все мати. Але тримали свій страшний секрет у ще страшнішому секреті з двох причин. Щоб геть зовсім не спортити народ – перша причина. А друга, щоб не вигнати геть зовсім із села віру християнську, як уже Бога вигнали, розваливши церкву, іроди люті, пилати прокляті, щоб їх діти з рідної хати на старість вигнали, щоб небо над ними завалилося, і земля розверзлася…
· – Мамо! Не лайте так страшно! – зойкала моя мама з ванькира.
· – А що – не правду кажу?! – огризалися баба, і, сердиті на невістку, кликали мене ближче – на збитки моїй мамі секретом у сто шостий раз поділитися.
Секрет був простий, як усі бабині секрети, і я його давно знала, але щораз охоче слухала, бо щоразу баба повідували мені свою таємницю з новими цікавими подробицями. Я все те уважно слухала, не розуміючи, чому в житті всі ті чари не діють. Але не питала. Бо якби мої баба почули, що всі мої товаришки кутянські висиджують під пахвою чортів із курячих зносків, щоб ті чорти замість них гуси пасли і ложки мили, вони б мене вбили. А мама б убила, якби хоч один чорт із тих бовтунів проклюнувся. Але, слава Богу, зноски – або вишкрібки, як у нас називали маленькі яєчка, що скапували кури, перед тим, як на зиму перестати нестися, – хоч ми їх обережно примоцовували попід пахвами, тріскалися й чавилися, не дочекавшись строку.
ЗОЛОТНИК
Але моїм бабі теж не все вдавалося, як, наприклад, із бабиним Секлетиним золотником…
Отож-бо й воно, що мої баба Тетяна знались не тільки на нечистій силі, а й на цілющій. Знахаркою були та костоправкою.
· – Якщо в Бога не віриш, не надієшся на Нього, то, звісно, маєш сам викручуватись, – пояснювала знахарські таланти свекрухи моя мама, яка завжди надіялась тільки на Бога.
Однак мені здавалося, що баба Тетяна не на Бога не надіялись, а на Юстика, єдиного в селі дохтора, і то самозванця. Оскільки Юстик, повернувшись із війни, сам себе фельшаром призначив, на тих підставах, що буцімто напрактикувався в медицині ще як у воєнному шпиталі санітаром служив.
“Клізми ставив”, – уточнювали мої баба Тетяна, незадоволені тим, що Юстик від усіх болєзнів приписував нашатир нюхати та гас пити натощак. Остаточно ж Юстик упав у бабиних очах після того, як він мене у чотири тижні від народження ледь на той світ не відправив: порадив моїй мами рятувати мене від запалення легенів, обмотавши щільно гірчичним компресом, поїти натощак молоком, накрапавши спершу туди п’ять крапель гасу, та нашатир давати нюхати…
Нічого й казати: вельми радикальні методи лікування немовлят під девізом: або пан або пропав! Зате – помічні! Від летального результату мене врятувала, як згодом зізналася мама, секунда… Тобто, якби вона вчасно не подивилася до мене в колиску, то через секунду від того ліку мені б вилізли очі в буквальному розумінні цього слова, а так – тільки шкура з мене злізла. Теж – в буквальному значенні…
Особисто я до Юстика не мала претензій, навпаки, вдячно була, бо ж то напевно після його радикальних методів лікування жодне запалення, тьху-тьху, мене не брало. Однак мої баба Тетяна Юстика з того часу – ані на очі! На поріг більше не пустили! А оскільки були до всього завзяті, то взялися й за медицину, зокрема й народну. І доконечно вгробили б конкуренцією нещасного Юстика та заслужили собі славу і звання Баби-шептухи, як в ті часи називали знахарок та народних цілительок, якби не Секлетин золотник…
Але й так, слава Богу, встигли багатьох вилічити. Головно лікували баба від давлєнія – п’явками. Бувало, коли не зайдеш у хату: сидить – по три-по чотири слабих, обвішані п’явками. Ве! Бридкими, товстими! Спочатку я тими п’явками гидувала і страх як боялася їх.
– Що то за дівка, яка п’явок боїться? – встидали баба, міряючи мене по собі. Тож мусила звикати, а далі і в процес включилася – стала поставщиком лічебних п’явок, які водилися на долинах в мілких, теплих, зарічках, вкритих рясною дрібною ряскою. Але це була наша маленька таємниця, оскільки всім слабим на давлєніє баба для авторитету казали, буцім за тими кровопивцями тато їздить аж у Теплицьку гаптику.