Грішні, чесніші за херувимів… – Галина Тарасюк

– Дід сплять… дід дивляться… дід читають Псалтир…

А одного разу, зазирнувши до діда на піч, зарепетувала на всю хату:

· – Мамо, а дід курять!

Тоді й отримала незабутнього штурхана у груди великим, вигнутим, як бумеранг, жовтим від тютюну, дідовим пальцем – донощиця погана. Той штурхан дідів відбив мені охоту до стукацтва на все життя.

Насправді дід Омелько, як я вже казала, були тихими, добрими, мухи не обидять, але впертими і, як кожен солдат, ніколи не здавали позицій. Навіть перед лицем смерті.

Очевидно, в них був жар, бо їм запраглося розсолу з огірків та ще й холодного, з льоху.

· – Не можна вам, тату, – відповіла мама, – пийте оно чай з липою.

Але дід були впертими. Коли мама вийшла до криниці по воду, а баба – до воріт, злізли з печі, полізли в льох, напилися розсолу і на ранок вмерли.

Мама журилася, що не догледіла, на що баба Тетяна відповідали:

· – Не вини себе. А може, й добре, що ніхто йому не завадив сповнити перед смертю останнє хотіння: напитися того клятого розсолу, щоб він скис, збухтів, щоб йому клепки в діжці розсохлися, і він витік до крапелиночки, і щоб його сира земля не прийняла, і щоб льох над ним завалився…

· – Мамо, що ви клянете?! Господь з вами, нам до всього горя лиш не хватало, щоб льох завалився на самий похорон! – складала руки молитовно на грудях моя бідна мама. – Не грішіть хоч у такий день!

ЗЕЛЕНА НЕДІЛЯ

Мої баба Тетяна пережили діда на три роки і вмерли вдосвіта на Святу неділю, або Зелені свята, тихо, ніби заснули на своєму полу. Я спала на ліжку за стіною, у холодній хаті, і прокинулась від чогось дивного, незбагненного, що творилось довкола. Навіть сьогодні мені важко словами передати відчуття урочистої крижаної, нетутешньої, якоїсь… космічної тиші, що полонила наш дім. Ця тиша оглушувала.

· – Вставай, баба померли, – сказала мама, ніби звідкись здалеку, безшелесно пройшовши повз мене з оберемком білого полотна. Гостро запахло васильками, татарським зіллям і ще чимось нетутешнім. Я подивилась услід мамі, побачила, що усі двері відчинені, а за ними – срібно-голубий просвіт, і зрозуміла: в нашу хату прийшла СМЕРТЬ. І… торкнулася мене. Раніше, коли вона приходила за Андрушкою і дідом, я була мала, і не відчувала подібних доторків. А ось зараз… Від цих думок стає одиноко і дуже незатишно. Поволі починаю осмислювати нещодавні події. Згадався вчорашній день: ми, всі хатні, стоїмо біля баби. Баба беруть кожного за руку і тричі кожного просять:

· – Прости мені, Тьомко… Прости мені, Ксеню… Прости мені, Галю… – вперше називають мене по імені, і кожен з нас відповідає тричі:

· –Хай Бог простить, прощаємо, і ви простіть, мамо…

· – Прощаю, і хай Бог простить…

Чого баба з нами прощаються, мені ніхто не каже. Може, тітка Ганя їх забирають до себе, чи дядько Тьома, надіюся, відчуваючи як баба… ніби даленіють, стають далекими і строгими.

– Покличте Тьому Старшого, Олексу і Ганю… – просять. – А ти, синку, йди грайся, і хай тебе Бог береже…

Значить, баба ще вчора знали, що вмруть. Видно, їх ще вчора хтось попередив… Але – хто? А Боже, хто?

Баба ще лежать на полу. Коло них – кутянські старі баби.

– Будуть споряджати, – каже мама.

І тут хтось невидимий лагідно бере мене за плечі і виводить з хати, з крижаної урочистої тиші і ніби каже:

· – Іди грайся! Іди до Тані! Тут тобі нема що робити! Дивись, як гарно і весело у світі! Іди собі!

І я пішла. Пішла до своєї товаришки, яку теж, як і мою бабу, звали Тетяною. Ми разом рушили у садок, плели вінки із кульбаб і сміялися. Страшно подумати, але мені так гарно, так радісно, як на ті Зелені свята, ніколи не було…

· Похорон пригадую, як у тумані. Але добре пам’ятаю, як усі, а найбільше богомільна баба Килина, були дуже подивовані, що вмерли мої баба Тетяна на самісіньку Святу неділечку. Тільки про це й жебоніли, бо ж усі знали, що на великі врочисті свята, коли отворені врата небесні просто в рай, Бог кличе до себе тільки тих, хто заслужив у Нього Благодаті життям смирним, благочестивим… Тож тепер, дивлячись на строге, освітлене якимсь нетутешнім світлом, бабине лице, не знали, що думати.

· – Достойно є по правді величати Тебе, Богородицю, завжди блаженную і найнепорочнішую, і Матір Бога нашого, Чеснішую Херувимів і славнішую Серафимів, що породила Бога-Слово непорочною – правдивую Богородицю тебе величаємо… Під твою милість прибігаємо… – Молив Бога і Богородицю за моїх грішних бабу Тетяну дід Терень, мамин дядько, підпільний сільський дяк…

·

ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ

Коли померли мої баба Тетяна, я стала ходити, як нитка за голкою, за моїм татом. Усе чіплялася: що, та як, та чому? Татові теж не вистачало співрозмовника, адже після тюрми він остерігався говорити з чужими про політику. Так уже в мого тата виходило: про що б він не говорив, а виходило – про політику. Отож і радий був, що є зацікавлений слухач, байдуже, що малий – виросте. Так воно й сталося: я й справді виростала не так під зорею радянської влади, як під знаком радянської політики. Бо те, що тато мені розповідав про минуле, кардинально відрізнялося від почутого мною у школі і проливало світло на замовчуване, наприклад, на події тридцять сьомого, про які боялися згадувати і за Хрущова.

У 37-му татові сповнилося сімнадцять. Він уже закінчив семирічку і навіть хотів їхати в Москву до старших братів продовжувати навчання, але мої баба Тетяна його не відпустили від себе. Такий давній сільський звичай і патріархальний закон: наймолодші діти мають залишатися при батьках, щоб доглядати їх на старість. І мій тато, такий непокірний, такий спраглий до знань, що аж плакав, так хотів учитися, – підкорився прадідівському закону.

А оскільки на той час у моєму селі, як і по всій Україні, успішно завершилась не тільки колективізація – голодом 33-го, а й українізація – створенням невеликої бібліотеки у 34-му, тата як людину грамотну, сина сільських пролетарів і брата червоноармійців, поставили бібліотекарем. Дали коника, яким він мав із району за 25 кілометрів у мішках привозити книжки. Що він і робив час від часу, не відаючи, що не мине й кількох років, як йому доведеться у тому ж мішку, але не кінно, а пішо відносити ті книжки назад у район, ще й під наглядом міліції.

Тридцять сьомий почався з того, що забрали Румина. Так у селі називали директора радгоспу, який недавно організувався на току колишнього сільського пана, вцілілому тільки тому, що був серед поля. На жаль, перший директор радгоспу, за національністю нібито румун, не вцілів. Його забрав, за чутками, серед ночі “чорний ворон” разом з директором Соболівського цукрозаводу. Подейкували, нібито пішли арешти й інших великих начальників – і в районі, і вище…

А через якийсь час під бібліотеку, що разом із клубом розташувалася в панських стайнях, під’їхав вершник у шкірянці й портупеї. Відрекомендувавшись уповноваженим, довго й пильно розглядав книжки на полицях, звіряв щось із бомагою, яку витягнув з внутрішньої кишені кожанки, а по всьому ляснув нею по столу перед татовим носом і наказав:

– Усі вказані у цьому списку книжки завтра на ранок привезти в міліцію.

Бахнув дверима і поскакав, порипуючи сідлом, на Метанівку.

Провівши очима уповноваженого аж за Чортову греблю, тато глянув на папір. У списку були Винниченко, Семенко, Зеров, Хвильовий… Татові улюблені письменники. Він ще нічого не розумів, але відчував, що знову з півночі, з Москви, насувається щось страшне… вже не проти простого народу, а проти людей вчених і високопоставлених.

Цілу ніч мій бідний тато перечитував книжки, приречені на екзекуцію, завчав напам’ять вірші, ніби відчував, що прощається з ними і з їхніми авторами на все життя.

Коли у 90-х, після Оксамитової революції і оголошення Незалежності, заговорили відкрито про перше “Розстріляне відродження” 20-30-х років, це не було для мене відкриттям страшної таємниці. Про цю диявольсько-сталінську косовицю української інтелігенції я чула від свого тата малою дитиною ще в середині 50-тих. Знала поіменно усі її жертви, і навіть їхні твори, які мені батько читав напам’ять. Особливо він любив вірші Зерова, “Сині етюди” Хвильового і “Сонячну машину” Винниченка. А пам’ять тато мав феноменальну. Принаймні, десь на початку 60-тих, за “хрущовської відлиги”, коли йому дозволено було працювати завклубом, він по пам’яті поставив п’єсу Миколи Куліша “Мина Мазайло”, в якій тьотя Мотя, а насправді перебрана в тьотю-мотю Палярушка, зізнавалася перед усією громадою, що “лучче бить ізнасілованой, чем украінізірованой”. По сьогодні у моєму селі тьотьою-мотьою називають усе, що приндиться, забувши з якої біди вилізло… А бідою в нас називали ще й те місце, звідки діти вилазять…

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: