Отакі мої перші уроки української мови й літератури та української історії, яку не можна читати “без брому”. До речі, вперше цю метафоричну оцінку нашого національного буття я почула не у якомусь Мюнхені, не в Канаді, не у Львові і не в карпатській криївці, а в глухому повоєнному селі, в самому центрі України, від простого сільського інтелігента – свого тата. І це прошу взяти на замітку усім тим українолюбам, які вже дістали мене балачками, хто більший патріот, і кому найбільше завинила Україна тим, що й досі ще не вмерла.
ЛИХОДОЛИЦЯ… І СОРОК СВЯТИХ
Малою я страх як любила ходити в гості, але тільки в одні – до дядька Тьоми й дядини Ксені. По-перше, тому, що вони вгощали мене горіхами, яких мали навалом: аж цілих п’ять величезних старих дерев, з яких восени горіхи сипалися градом, а взимку шурхотіли скрізь: на теплій печі, в мішках у холодній хаті, на веранді в кошиках. По-друге, тому, що дядько з дядиною любили гостей, бо жили аж на краю села, на Ґонтах, і були бездітні, якщо не рахувати дядькову дочку Віру, що, власне, могла вважатися більше дочкою мого тата, аніж свого власного. Справа в тім, що перша дружина дядька Тьоми, не дочекавшись, поки чоловік дослужить у Москві, знайшла собі черевика і втекла з ним у Ленінград, покинувши малу Віру на моїх старих бабу Тетяну з дідом Омельком та мого сімнадцятирічного тата, теж Тьому. От мій тато Віру й вирощував… чи виховував, одно слово, був їй за рідного тата і за рідну маму.
Така історія. Звичайно, сумна, але в ній мене ніщо так не цікавило, як лиш той черевик, з яким Вірина мама подалася до Ленінграда. Я не могла собі у голові скласти, чого це нормальній людині та тікати з якимсь черевиком аж світ-за-очі. Якось, коли моя мама у сто перше розказувала цю трагічну бувальщину, я не витримала і спитала, що то за черевик такий.
· – Тобі його треба, того черевика? Ще мала до черевиків! – нагримала на мене мама, зовсім збивши з пантелику, та ще більше засмутивши, бо зі сказаного виходило так, що тепер мені не світять черевики до сивого волосся.
· – В чому ж я ходити буду? – журилася. – Видко, як баба Наталка, в чунях…
Тільки вже десь у класі третьому, коли трагічну історію Віри, покинутої напризволяще рідною мамою, моя мама переповідала в тисячу якийсь там раз, до мене дійшло, чого це мені зась навіть питати про того черевика. Бо той черевик був насправді зовсім не черевиком, а… жах! полюбовником Віриної мами на прізвище Черевик! Отакий позор! Моїй мамі встидно було навіть слово це глупосне вимовити: полюбовник! А я все: що за черевик та що за черевик?! Але з іншого боку, звідки мала знати, хто той черевик?!
Дядько з дядиною ніколи про ту історію не розказували, бо на той час Віра уже виросла і вчилася, дякуючи моєму татові, що вірив дуже в науку, в зоотехнікумі в Теплику. Там само вчився й Василь, двоюрідний мій брат по тітці Гані, якого тато мій теж виховував: заким Віру покинула мама, у Василя вмер тато, і тітка Ганя принесли його дідові з бабою –до компанії з Вірою. Хоч насправді, моєму татові нежонатому – на голову.
З Теплика (за 25 кілометрів) у ті часи було важко добиратися, особливо зимовими заметами і весняним бездоріжжям. Ото й транспорту було, що якась попутна підвода, яка вряди-годи когось тяжкого (важко хворого) до лікарні відвозила. Тому наші студенти рідко бували вдома, а дядько Тьома з дядиною, що жили на своїх далеких Ґонтах самотою, були раді гостям. А мені – найбільше, бо я була їм родичкою аж задвоє, позаяк дядько Тьома Старший, після історії з тим Черевиком, теж не зостався босим, а оженився на двоюрідній сестрі моєї мами, теж Ксені і теж – красуні.
Але, як розказували мої тітка Вера, була в нашому роду по їхній лінії ще краща дівка, сестра прабаби Зінаїди – Настасія. Така вже гарнюща, білолиця, синьоока та чорнобрива, що, побачивши її на ярмарку в Соболівці, куди мій прапрадід Ярмило Драченко вивіз яблука продавати, красносільський пан буцімто онімів, як перед восьмим чудом світу. А Настуня сидить собі на возі, в передку, високо сіном вимощеному, ряднами застеленому, усі в поликах, стрічках, намисті дорогому та в корсетці шовковій, їсть яблуко й гадки не має, що пан красносільський здалеку за нею умліває. Аж коли почали з усього базару парубки збігатися Ярмилові яблука купляти, пан розворушився та й притьмом до воза й каже:
– Господарю, продай мені цю дівчину разом з яблуками, возом і кіньми. Заплачу, скільки запросиш.
– Як пан хце яблук та ще й коней з возом, то пшепрошам. А дочку не продам ні за які гроші, якби навіть ви їх із цілого світу згребли.
– А за дружину мені віддаси?
– А то вже дочку питайте. Я силувати не буду, хоч би яким ви паном великим були.
Не встиг Ярмило з дочкою з ярмарку вернутися, як під ворота свати у каретах підкотили…
Мої тітка Вера цим історичним епізодом дуже пишалися, але не стільки родичанням з панами, як вродою прабаби Настасії та гідністю прапрадіда Ярмила, що вмів з панами як з рівнею говорити.
А крім того, було у нашім роду аж п’ять Іванів, три Василі, два Олекси, один ближчий, другий – дальший, дві Варвари, одною з яких виявилися мої тітка, що їх усі знали як Верку, чотири Марії: одна – рідна мамина сестра, друга двоюрідна, а третя – бабина братова, а четверта – троюрідна татова сестра, прозвана Лиходолицею. Вона жила одна, по дорозі на Поляки, у старій, ще дідівській хаті, що ховалася у великому вишневому садку. І ми з татом часом ходили туди вишні рвати. Але тітка Лиходолиця навідувала нас щотижня, бо мій тато був для неї єдиним у житті порадником і помічником.
І Марфин у нас було дві. Одна вмерла ще дівчиною, а друга до самої смерті дівувала і теж часто приходила до тата – просила то город зорати, то тин загородити… І було в нас дві Ганни, одна Куркова, друга Мойсова – татова рідна сестра, яку я теж любила, та ще більше її портрет у хаті над дверима, де вона – молода, у вишитій сорочці, а по сорочці течуть-не стікають двома Дунаями дві товстелезні чорні коси… Були ще Зіня, Варвара, Сергій, Пократ, Михтодь, Нестор, Терентій, Лукія, Юхима, Килина, Ірина, дві Надії і одна Надезя…
Були в нас козаки, гайдамаки і духовні особи, теслі й орачі, багачі й злидарі, навіть одна поміщиця, довгожителі і на війнах убієнні, більшовики й петлюрівці, анархісти й націоналісти, були Марта і Дарка, котрі померли в голодовку, були Омелько й Кирило – не вбиті у Першій світовій, Григорій – убитий в Громадянську, Ахрем і Василь, які загинули героїчно-безневинно у Другій світовій…
І ще сорок святих мучеників…
ПІД ЗНАКОМ ГОЛОДУ Й ВІЙНИ
Якою має бути людина, покоління людей, п’ять, шість поколінь людей, що народилися і виросли під знаком голоду й війни, що формувалися, відбувалися як люди – у силовому полі війни й голоду? Що жили в якійсь сюр-реальній атмосфері постійного страху перед цим монстр-реальним фатумом навіть у роки перемир’я і сякого-такого достатку, радше – неголоду? Бо навіть тоді здавалося, що ця двоголова гідра, народжена хворою уявою божевільний вождів, вигодувана їхньою жовчю, окрилена сатанинським маніяцтвом, просто відповзла у хащі, яри, болота, і звідти стежить, доки люд оживе, нагуляє жирок, наллється кров’ю і веселими соками; чекає слушної хвилини, щоб вилетіти вогненним драконом і знову – ковтати, ковтати… жерти, замітаючи хвостом криваві сліди…
Якими мали бути ці люди? Якими були? Якими ми є? Ті, що крокували в майбутнє під звуки мілітарних маршів, готові на все, ладні вмерти і здохнути, розсипатись пилом під чоботом чергового кремлівського Дракули, аби тільки не було війни?! Для кого хліб на столі був не звичайним харчем, а – СВЯТИНЕЮ? Іконою! Ми ж не образу Божому, ми хлібові поклонялися! Замінивши релігію, що возносить дух, фетишизмом ущербної страхом голоду плоті… Скидали з церков хрести і, піднявши, цілували з благоговійним жахом цілушку черствого хліба, що нехотячи впала на землю… Посіявши мор духовний – пожали голодомор фізичний… Бо справді, чого заслуговує народ, який на рахманних чорноземах, на золотих плодоносних землях, у раю, втішав себе своєю народною мудрістю: “Хліб і вода – нема голода”, “Хліб-вода – козацька їда”, “Той не людина, хто горя не знає”, “Голод – не тітка, не дасть пиріжка”…