· Ми – у вереск і навтьоки! Щодуху стежкою нагору. Боже, як страшно й весело!
·
· А якоїсь у неділю тато сказав:
· – Ходімо до дядька Тьоми – приїхав Хризонт Білик, – сказав так, наче я знала того Хризонта й тільки чекала, коли він приїде.
Тато взяв мене за руку, і ми пішли стежкою до річки, через кладку, а далі нічиїми долинами, ледь протоптаною стежечкою поміж круглими кущами верболозу та вільхи, попід вербами, осокорами. Я все озиралася та блуду остерігалася, аж доки ми не вийшли на прогін, а потім знову пішли долинами, повз річечку, по обидва береги якої квітчастими хустками простилалися доглянуті людські городи. І тато розказував страшну історію, яка зовсім не в’язалася з довколишньою красою. Він розказував про підлітка, свого товариша, з яким сидів за однією партою, який у голодовку так був опух, що став схожим на скляного мерця, і дід Бандура, який був призначений правлінням колгоспу їздити селом і збирати на гарбу мертвих, завіз конаючого хлопчика на цвинтар, скинув разом з іншими у яму, а сам поїхав за тими, які не вмістилися на гарбі, а зосталися лежати попідтинню. Тато розказував, що в голодовку люди самі виповзали з хат на вулицю, ніби спеціально, щоб дід Бандура їх, мертвих, довго не шукав. Хлопчик теж виповз, але в надії, що хтось добрий буде йти, змилосердиться, дасть кришку хлібця і порятує його від голодної смерті. Але ніхто добрий не йшов. І милосердних не було. Вони або повмирали вже, як його хатні, або ще доконували. Тільки дід Бандура скрипів гарбою, коненят поганяв та гукав у порожнє небо, відганяючи від себе страх:
– Гей, чи є хто живий?! Озовись!
Та ніхто не озивався. Ні живі, ні мертві, що лежали попідтинню, опухлі від голоду, мов скляні, і дивилися осклілими очима у порожнє безбожне небо. У порожнє безбожне небо – порожніми безбожними очима. І тільки в одних очах промайнув білим крилом білий янгол. Конаючий скляний хлопчик, уздрівши діда Бандуру, що злазив із гарби по нього, подумав, що то сходить з небес його Янгол-хранитель…
Так воно, певно, й було… Бо тільки Божа сила могла витягти з глибокої ями, привалену трупами, напівмертву дитину, в якій і тіла не було – одне скло, а в нім – пучка духу. Тож, мабуть, янгол і подав хлопчикові руку, бо хлопчик ожив, вибрався з ями і поповз полями, а потім лісом – на Соболівку, і доповз до залізничної станції… І тільки один Бог та янгол-хранитель знає, як йому вдалося вирватись із пекла, яким була Україна, і добратися до Латвії, де він ожив, прижився і став великим чоловіком. А оскільки ті, що зосталися в селі живі, думали, що він – помер, і його поховали, то виходить, що Хризонт воскрес.
– Хризонт воскрес! Хризонт воскрес! Воістину воскрес! – дзвеніло у моїй голові Великоднім благовістом, якого я насправді ніколи не чула у селі, де вже й руїни церкви заросли чорнобиллям.
У хаті дядька Тьоми ми застали інтелігентного, по-міському вбраного, вродливого пана. Лиш-но ми переступили поріг, як чоловік встав, обняв тата і заплакав. Досі бачу, як котяться із сивих очей сивого чоловіка сивим горохом сльози…
БИТВА ЗА ХЛІБ
Так писали газети мого дитинства. Та й сама, коли виросла і пішла працювати в районну газету, писала не раз: “Битва за врожай”. Як за Сталінград. Що поробиш, така була фронтова лексика. І такий світ, і така країна, і таке життя… Та й досі нічого не змінилося: одні борються за пироги, і народ – за крихти від них.
У п’ятому класі я написала до районної газети, в яку згодом, закінчивши школу піду працювати, допис про голод. Усе, що чула від тата. Але тоді ще про голод не можна було згадувати, тим паче, писати в газеті… Тож цілком логічно, що допис не надрукували.
У шостому класі написала цілий твір на тему “Чому був голод?” Але твору теж не надрукували, на татову думку, з тих самих політичних міркувань.
Зате аж у сьомому класі, нарешті, надрукували мій оптимістично-патріотичний вірш про маму-трудівницю, яка пече “на сонце схожі паляниці”, а також гумореску про неробу Івана, який не ходить на роботу, тому, що “в нього: друга група, та ще й тягне коло пупа, віспа, коклюш, діабет… сто рецептів і дієт!”, зате вночі Іван “носить з поля кукурудзу – й не болить спина від “грузу”! Врешті, Іван виявляється не тільки тунеядцем, злодієм, а ще й спекулянтом, тому гумореска закінчувалась страшно викривальною на ті часи фразою: “Раптом наш Іван десь зник – у Тамбов повіз часник!” Отакий жах!
Вірш і гумореску, природно, в селі прочитали, дядька Івана, нашого сусіду, впізнали, а мене викликали на районний з’їзд робсількорів у Гайсин.
Тато не міг повірити, далі загордився мною і спеціально виписав у колгоспі підводу, щоб відвезти в Соболівку, на станцію Дукля. Далі поїздом до Гайсина, а в Гайсині – до редакції я мала добиратися сама. Пригадую довгу дорогу до Дуклі. Ми виїхали зарання, вдосвіта, тож їхали повільно, щоб набалакатися. Це, схоже, моя з татом перша доросла розмова. Тоді тато й розповів мені ту трагікомічну історію про бабину Тетянину битву за хліб.
Справді, у серіалі історій-жахів про голодомор, вона була найщасливішою. Отож, весною 33-го, коли у селі уже було все з’їдено, навіть коти з собаками і жаби з горобцями, коли навіть листя на липах обшморгали, вискубли усі лопуцьки і випасли кропиву, а деякі, втративши від голоду розум, почали їсти власних дітей, на буряковому полі за Ладимиром, коло експропрійованого вітряка моїх баби Наталки й діда Кирила члени правління колгоспу тоді ще “Незаможник” встановили котел і стали варити баланду та роздавати її зі скибочкою чорного, як земля, хліба тим, хто доповз чи рачки доліз, заохочуючи в такий спосіб трудовий ентузіазм недодохлих мас. Видко було, що то згори поступила вказівка підгодовувати населення, бо в тутешніх правлінців на те ні клепки, ні совісті не вистачило б, казав тато.
Відчуваючи, що смерть-костомаха вже шкрябається у двері, баба Тетяна й собі взяли під одну пахву дві сапи, під другу – скелетик мого ще теплого тата, якому зоставалося, згадували баба, три чисниці до смерті, і почвалали до громадського котла – рятуватися. Стежка, що вела через Яр на бурякову плантацію, була вкрита скляними тілами тих, кому не стачило духу доповзти. Баба Тетяна якраз цього й боялися, бо вже мій тато став наливатися сивою водою. А баба знали, що це – кінець. Рідко хто із осклянілих жив довше, як три дні. Але вони таки дійшли, щось там сапали-пололи, за що отримали по тарілці баланди і по пайці разового хліба. Тато від хліба трохи ожив, а баба свою пайку заховала за пазуху – ввечері, якщо всі доживуть, розділити між дідом Омельком, що вже осклів, моїм татом малим та моєю тіткою Ганною, дівкою. Старші дядьки мої, котрі на той час служили в Червоній Армії в Москві, здогадуючись про голод в Україні із листів та чуток, надсилали, бувало, продуктові посилки, але та поміч рідко доходила до села… Чи то її чекісти перехоплювали, чи голодні поштарі, невідомо…
Ото хлепчуть вони обоє ту баланду, а баба все оком січуть, та придивляються – і придивилися: пайки, що гороїжились на столі – одна в одну, рівненькі, тоненькі, і жодної серед них цілушечки, жодного обрізочка! А тут і хліборізи, сусіди наші Марко Квасолька та Сидорко Гопсасмик, щось під вітряком, експропрійованим у мого другого діда Кирила, ховають…
Ага, думають мої баба, аби дав Бог до вечора дожити. Тата мого додому провели, щоб по дорозі хтось не з’їв, бо й таке було, а самі засіли в кущах ночі чекати. Лиш стемніло, аж тут і Квасолька з Гопсасмиком навпростець долинами чешуть. Та просто на моїх бабу у засідці. Баба придивилися: так і є – на плечах клумаки біліють. Достеменно з тими цілушками, яких на столі бракувало. Баба з пасії – запаску з себе, очіпок – об землю, коси розкуйовдили, не дати не взяти – відьма, за сапу та держаком-сапилном (де тільки вони силу взяли!) – гайда гамселити по чім у темряві попадали. Ще й поухкують не своїм голосом, як сова в дубині…
Від несподіваного нападу партійці клумаки погубили і – дьору! Лише верболози тріскотіли. Доки перелякані активісти не отямились, баба – запаску з очіпком на оберемок, клумаки – на плечі і – в другий бік.