Відвойовані бабою у нічному бою цілушки врятували життя усій нашій родині, ближчим і дальшим родичам, і навіть сусідам. Баба ті цілушки дрібно порізали, висушили і роздавали по жменьці – смоктати… Чи не в пам’ять про це цілушка в нашій хаті вважалася найсмачнішим, найлакомішим шматочком святого хліба?
Тож коли сьогодні у церкві по службі Божій панотець ділить між паствою білі окрушини свячених проскурок, я думаю про ті чорні хлібні окрайки, відвойовані моїми бабою у людоморів, і згадую торби з сухарями: цілушками і шкуринками, що роками сушилися на сільських печах ПРО ЧОРНИЙ ДЕНЬ, торохтіли по коморах, рятуючи моїх земляків від манії страху перед чорним голодом.
А ПОТІМ БУЛА ВІЙНА
Війна ввійшла у моє життя не тільки страхом перед безруким листоношею і скрипучим протезом безногого дядька, якого, здається, звали Пилипом… А й тугою моєї мами за братами-близнюками – Ахремом і Василем, які не повернулися з війни. Вихована в аскетичній строгості бабою Наталкою, мама ніколи за ними не плакала. Але ліпше було б, якби вона братів своїх раз гірко відплакала–відридала, аніж так тужила усе життя, переливаючи розповідями свою тугу в мою душу. Мама розказувала про братів часто. Дуже часто. І дуже детально, радіючи кожній веселій пригоді, яку вони разом, утрьох, пережили в дитинстві: на ковзанці в левадах, на Маланки, як смаженю смажили у скелку гасової лампи, як козачків вирізали з паперу…
Я слухала її розповіді, тяжкі, як стогін, зітхання, якими вона раптом обривала спогади, надовго замовкаючи, ніби чекала, доки пришерхне роз’ятрена до крові рана її переполовиненої війною душі.
Тато ж війну ненавидів, як і Сталіна. Пригадую, якось розгорнув на столі газету “Правда”, підкликав мене і, ткнувши пальцем у фото бородатого чоловіка, гнівно сказав:
· – Запам’ятай це прізвище: Курчатов! Це він зробив атомну бомбу. Якби той людожер Сталін не вмер, вони б розпочали третю світову!
· – Тьома! Тобі мало?! – спитала-зойкнула мама з ванькира. Тато лиш зітхнув гірко, але без каяття, і вийшов з хати, щоб не тривожити маму.
Здавалось би, вже давно відгула війна, і Сталіна вже не було, вже на троні, як тато казав, сидів син Кузькіної мами, кукурудзяний цар Микитка (якого тато теж не любив, бо той виявився ще більшим кріпосником, аніж попередні правителі, обклав селян податками, ще й паспорти забрав), вже підросли, народжені після війни, діти, однак люди й далі перебували в її силовому, ніби зачарованому колі… Війна жила, творила про себе міфи і пісні, писала книжки, знімала фільми, лізла з усіх сторін, гнітила невідворотністю, на яку ми всі просто-таки були приречені. Ідеологія війни переростала у релігію мілітаризму – з одного боку, а з іншого – страху й покори. Народ готовий був прийняти і терпіти усе і всім – “тільки б не було війни”…
Війна не вилазила довгі роки і з нашої хати. Зійшовшись за чаркою, тато з дядьками ділилися спогадами, але, Господи, такими різними й не схожими, що, слухаючи їх, і хтось розумніший за мене, дитину, засумнівався б, де правда, а де… як тато сказав: “КОМУ ВІЙНА, А КОМУ МАТИ РІДНА”?..
Цю приказку почула від тата, вислухавши в черговий раз веселі побрехеньки про війну дядька Тьоми Старшого. Спочатку думала, що дядько обманюють, що ті кавалерійські наскоки на винні погреби Будапешту і Відня, безкінечні любовні романи з телефоністками, медсестрами, романтичні зальоти з визволеними польками, мадярками і німкенями, пиятики з американцями-союзниками на Ельбі і ще дива всілякі несусвітні посеред кривавої війни – дядькові вигадки.
Але тато сказав, що все те – правда. Бо дядько служили і війну пройшли в кавалерії, у таких собі гусарських радянських військах… Були гусаром… А гусарам війна – як мати рідна…
Мої дядько Тьма й справді були схожі на гусара: високий, стрункий, красивий поручик, закоханий у жінок, вино і романтичні воєнні походи…
Що ж, правду кажуть: твоя доля – твій характер… О… той дідько, що сидить в кожному, і править кожним, і витворяє з кожним таке-е-е… Одного робить вигадником, як баба Тетяна, другого – святим, як баба Наталка, третього – безтурботним, як дядько Тьома, четвертого – правдоборцем, як мій тато, когось – Сталіним, а ще когось – сталіністом… Шостого – Сивухою, а декого – просто Савкою… І кожному сталіну й савці – доля роздає по картузу й шапці…
Але тато, хоч як ненавидів війну, дядькові не заздрив і не засуджував за таке легковажне ставлення до неї. Не сердились і дядько Олекса, котрим найбільше перепало на передовій… Бо, як там не є, а дядько Тьома усе-таки воювали. А скільки було таких, як Сивуха, що війну пересиділи в евакуації, або у штабах, не понюхавши й пороху, самі себе нагороджували орденами й поверталися з війни з вагонами контрибуції… Цих батько не любив, не міг їм, як і Сталіну, простити своїх ровесників, селянських синів, скошених цілим поколінням під Яссами… Ту криваву бойню під невеличким містечком в Румунії, куди Сталін кинув проти озброєних до зубів фашистів тисячі необучених, безоружних українських хлопців, одягнених у свитки і кобеняки, тато згадував, доки живий був…
Згадував, як їх пригнали під Ясси й наказали йти в атаку. У багатьох не було навіть палиці… І вони побігли. В темінь. На явну смерть. Тісними нерівними рядами. На вогники, рясні розсипи вогників, що з гулом наближалися… наближалися, перетворюючись у прожектори танків… Раптом вдарили снаряди, застрочили кулемети, почала рватися-вибухати під ногами земля…
Більше тато нічого не пам’ятав. Коли прийшов до пам’яті, знайшов себе серед ночі. Лежав горілиць просто неба, в якому безгучно спалахували яскраві барвисті вогники, як на Різдво. І тиша теж стояла, як на Різдво. Задивився, замріявся мій тато, згадав рідну хату, батьків своїх. Пригадав, що війна, що наказали йти в атаку… Встав і побачив чуже поле, вкрите рідними свитками… По всьому полю лежали мертві його ровесники і земляки… А він один стояв, живий, до божевілля живий і одинокий. Ніби один на всім світі…
Охоплений смертним жахом, тато кудись біг, щось кричав, але сам себе, контуженого не чув… Потім був полон, його кудись везли разом із худобою, але конвойний, німець в літах, з яким тато заговорив по-німецьки, сам себе не чуючи, відпустив його на якійсь станції, і він якось прибився до наших, лежав у госпіталі, потім доганяв наших, розминувшись на 10 хвилин у Чехословаччині з братом моєї мами Василем, розвідником, кавалером двох орденів Слави… І жалів дуже, що не зустрівся, бо може б тоді Василь лишився живим…
ДІТИ ВІЙНИ
Діти війни – термін, придуманий на означення тих, чиє дитинство було обпалене Великою Вітчизняною, або, як тепер кажуть, Другою світовою війною… Як на мене, термін не дуже вдалий… Але діти у війни все-таки були. І, певно, багато, якщо тільки в нашому селі їх було… аж четверо! А може, й більше, але я знала тільки чотирьох: Мальвіну, Лєну, Вітю і Міньку. Їх принесли в пелені з війни наші сільські дівчата, яких під час війни зовсім дівчатками німці вивезли у свій Фатерлянд на примусові роботи, у найми та концтабори. Я про цих німецьких покриток: Марфину, Марину, Онику Чайкову і Домку Круцьову – теж знала, хоча про це на призьбах і колодках чомусь говорили пошепки або з намйоками.
Зате у ланці, на полі, коли пополуднавши, жінки спочивали та спеку перечікували у лісосмузі, бувало, точилися й одвертіші розмови.
– То де ти її взяла, Марфино ( Марино, Онилко, Домко), свою Мальвіну (Лєну, свого Вітю, Міньку)? Якісь вони наче не наші… – натякала котрась в’їдлива на руді, як горохлянка, кучері Мальвіни (лляні коси Лєни, рожевого альбіноса Вітю чи рябого бандита Міньку).
– А хто його знає, – відказувала неохоче німецька покритка. – Де взяла!.. Війна дала!
– Від нашого хоч чи від німця?.. – чіплялася ліниво котрась безпардонна.
– А хто там знає! Було всяких… – відмахувалась, як від спасівських мух, від цікавих сапілниць Марфина, Марина, Онилка чи Домка.
– Та й добре… Як би там не було, а маєш дитину, хай росте здорова, – заступалася за дітей війни якась милосердна, і жінки зітхали – кожна про своє, певно війну згадуючи, і переводили балачку на інше.