Цей, як казали мої баба Тетяна, содом-і-гоморра, це спокушеніє сатанинське, як сказали б мої баба Наталка, якби, не доведи Господи, дізналися, буквально переслідували мене. Навіть у бібліотеці – святому для мене місці! Це ж треба, щоб серед купи книжок знайшла не казку про Колобка, а “Милого друга” Мопассана, а на додачу ще й “Страсті-мордасті” Горького… Звісно, з тих книжок я теж майже нічого не второпала, окрім того, що світ ділиться на два світи: дитячий – невинний, світлий, простий і зрозумілий, і дорослий – у якому коїться чорті що! А, може, то проти мене ополчилася вся сільська, некерована і неконтрольована після смерті моїх баби Тетяни, нечиста сила?!! І таке теж могло бути! Бо інакше, чого б то стільки всього… несосвітенного навалилося на мою бідну голівоньку? От і зараз, не встигла я череду замість мами розігнати по хатах, як женеться за мною Настка:
– Гайда, – каже, – на долину, там моя мама в засідці сидить. Чатує, коли мій тато буде проводити з контори свою полюбовницю тітку Онилку, Лєнину маму. Побігли комедію дивитись!
Побігли. Щодуху, щоб не пропустити комедію. Добігли якраз вчасно. Саме тоді, як Настина мама рвала коси тітці Онилці, а тато, ганебно втікаючи з поля бою, ледь нас в річку не струтив.
Та на жаль, битвою з полюбовницями не скінчилося моє відкриття дорослого життя. Лиш прибігла додому, на поріг стала – в хаті плач. Мама плаче, якусь дитину хоче викидати, бо їй стидно, що люди скажуть, та й Галя вже велика… і Юля-акушерка радить, буцім в такі роки небезпечно з дітьми заходити …
А Боже, що таке? І через яку таку велику Галю моя мама хоче викинути якусь дитину? Чи не мого брата Івана?
Та найбільше мене вразили мамині сльози. До сьогодні я ніколи не бачила, щоб вона плакала, навіть на похоронах, навіть, коли тата забрав “чорний ворон”… А Божечку! Що це робиться, що це коїться! І все – на мою бідну голову!
І я впала у безпросвітній відчай від усіх тих дорослих проблем, важких, гріховних, темних… Врешті, від дурості дорослих, які не можуть собі раду дати зі своїм паскудним, трагічним і невлаштованим дорослим життям…
І раптом серед цих безпросвітних терзань мене ніби осінило чи освітило! Я враз усе зрозуміла: про яку дитину і яку Галю велику говорила ридаючи мама! Авжеж, мама буде мати дитину! Але через мене мусить її викинути! Але – чому? І тут я згадала – чому… Недавно ми перенесли велике горе: померла моя сестричка Ганька. Мама Ганьку обірвала, коли на току вантажила на підводи мішки із пшеницею… Тому Ганька народилася калічкою, три роки лежала, ні говорила, ні ходила, тільки очками синіми-синіми і розумними за нами водила… Куди, до яких дохторів не возили її, до яких бабів-шептух не носили її – безполєзно, як жалілася мама. Усе вивозили й виносили з хати, а Ганьку не врятували. А може, і в врятували б, якби не я… Авжеж, якби не я! Тепер я розумію, чому мама мене боїться!… Ой, Боже-Боже, чого я така нещаслива… Чого я не те роблю, чого за мною золоті верби ростуть?..
Згадалося, як за тиждень до Ганьчиної смерті мама її скупала, а купіль загадала мені вилити під одне із намічених нею молоденьких дерев, що росли перед хатою. Але я про те не знала, тому вилила… не під ті, що на вік чи на лік Ганьці мама загадала, а під те, що – на смерть…
І знову гіркі, тяжкі сльози здушили моє горло… Луче б мені мама не розказувала про те, або ще луче, щоб я була малою вмерла від Юстикової гірчиці, а жив би Андрушка, і Ганька, аніж таке горе, як я… Один Бог бачив, як я себе тоді зненавиділа за ту ненавмисну помилку, за гріх свій ненависний! У відчаї, що граничив з безумством, кинулась виривати дерево, шкрябати, нігті ламаючи, суху землю і засипати мокру страшну пляму довкола дерева… пляму на своїй совісті…
А вночі мені приснився сон, ніби я у Яру рву зелену-зелену траву і кладу на розстелену свою новісіньку шовкову жовту хустку…
Через тиждень Ганька померла, залишивши мене винною на все життя… аж до смерті! І від усвідомлення цієї вини безневинної, я знову зайшлася плачем. Я так ревіла, що вибігли з хати тато й мама, і стали допитувати, що скоїлось, а здогадавшись, що я підслухала їхню сварку, знітились, а тому дуже строго наказали:
– Ну всьо! Не плач!
… Моїм батькам не таланило з дітьми. Вмирали вони через одне. Старший за мене Ваня, який народився в кінці війни, – вмер. Я зосталася. Молодший за мене Андрушка вмер. Іван зостався. Після Івана – Ганька вмерла. І от мала вмерти ще одна сестричка… І то через мене…
Я не знала як зарадити біді, бо теж встидалася попросити маму, щоб мене не встидалася і… Зарадила моєму горю баба Наталка, яка грізно, страхаючи карою Божою, заборонила мамі викидати дитину…
Я була на сьомому небі від щастя. Це було навесні, а після Йордана народилася моя найменша сестра, яку мама назвала Надією.
НЕ ВВЕДИ У СПОКУСУ…
У селі її прозивали “Порох серця”, або – “Слаба”. Казали: “Ну ота, що слаба на порох серця”…
Казали – без насміху чи зла, лиш із легкою досадою, в якій вчувався легкий страх. Язикаті, охочі до пліток сільські жінки навіть у балачках обминали її десятою дорогою: гріха боялися. З одного боку, може й справді “слаба”, образиш недовірою, а Бог – усе бачить і чує, не встигнеш пельку стулити, як прикладе до ліжка хворобою, як камінчиком: лежи! А робити, Господи, хто буде? Та ж городу 60 соток, корова, свині, кури-гуси… А 12 гектарів бураків! Про дітей з чоловіком годі й говорити… А Бог дивиться й каже: “Лежи і мучся, знай як завидувати на чужу слабість!” Господи, спаси і вбережи від такої кари!
Але ж з другого боку…
· – Може б її в селі й понімали і навіть сочуствували, – сердилися мої тітка Веруся, переживаючи, як за себе, – якби ж воно не спокушало! А то тільки сапка починається, мамочко, бурани пруть, як татари, а її вже везуть бричкою присідательською до больниці! Як графиню! Усі з сапами удосвіта на поле біжать, а її одну – у район у бричці везуть, бо в неї порох серця! А в нас, тих, хто дивиться на таку неправду, серце не розсиплеться на порох?! А через якийсь тиждень: жінки з поля при місяці вертаються поморені, а її з больниці тою ж бричкою везуть, але вже з групою! І не встидається! Бо ж чи то люди не знають, яка то група? Знаємо ми ту групу… Ні совісті, ні стиду! Жара, а воно в якусь гуньку замоталося, слабу представляє. Та вже хоч би поза городи везли її, чи поночі, а то – при місяці! Бричка брязкотить – за три версти чути! Як насмішка над людьми! Але, Господочку, ще й ти матір Божа, простіть мене грішну, якщо вона по правді слабує.
При цих словах мої тітка Вера били себе дрібно-дрібно долонею по губах, шепочучи: “Не доведи Господи, не привиди Господи!”, – зітхали тяженько, робили паузу і ще більше переживаючи, вигукували:
· – Але – де? Здорова ж, як корова! Сементалка! А твар, щоб на слабу бути схожою, припудрить мукою вальцьованою… І в паход! Куди йде – стежечка біла слідом! Тої ж муки, кажуть люди, вже так накрав, так накрав, що замість дерті свиням корм замішує. О! Тож і вона, напудриться, замотається, як лахманка, та й суне до гамбаламторії. На укол. І не стидається!
Найбільшим доказом і ознакою людської порядності для моїх тітки був сором. Мої тітка й самі встидалися, як дівчина. Хоча… чому – як, коли вони й були дівчиною. І не тому, що їх не сватали, а тому, що не було кому. На той час, коли мої тітка виросли на дівку, в селі не зосталося жодного їхнього ровесника – усіх на Донбас забрали, на шахти. А старших війна вибила. Отож тітка лишилися дівкою. Правда, у зрілі роки та й під старість до них приходили свататись – то вдівці, то розвідники. Але тітка не проміняли своє вдовине дівування на сімейне щастя з удівцем. Причин було чимало, бо й смерті без них не буває, але найбільша – тітка стидалися, як це вони будуть лежати з удівцем на подушках, а його діти будуть усе те бачити.
Але найбільше у світі мої тітка соромилися… авжеж, слабості. Так їх мама, мої баба Наталка, навчили. Про що мої тітка Вера завжди охоче хвалилися:
– Ото, бувало, малою, як голова заболить чи в животі, біжу до мами скаржитись. А мама й нагримають: – Стидайся! Слабу дівку заміж не візьмуть! – Ото й по сьогодні стидаюсь… А воно, – переходять тітка на головну тему сільських дискусій, – не встидається! Ще й наче гонориться, наче задається тою болячкою, носиться з нею! Та носись собі, як курка з яйцем, але ж… якби ж не спокушала! А то, Господочку, саме копка! Бурак зародив, як голови кінські! За погоди треба вспіти – це ж в кожної норма – по 12 гектарів! Кожна вдосвіта з копачем на норми біжить, а її знову на бричці присідатєльській у больницю везуть – групу підтвердити! О, а я що казала! Вже й брички нема, нема вже й присідателя Сивухи, царство йому небесне, а її ще возять за тою групою.