Слово група тітка вимовляли якось особливо… якось так, ніби самі вони про ту групу мріють…
О, та вічна – трагічна своєю нездійсненністю мрія кожної колгоспниці про “групу”… Хіба що у часи Шевченка так іще кріпаки про “вольну” мріяли, як мої тітка – про групу. Але той папірець, та медична довідка, що звільняла від колгоспної поденщини, не лише дуже дорого коштувала, але майже неможливо було добитися простому люду до тих, хто її видавав. Ті, хто видавав її, були, як підозрювали мої тітка, для звичайного трудящого за сімома мурами.
Слухаючи тітку, я уявляла собі тих сім мурів і думала: “Скільки ж то років треба було ті мури всемеро мурувати, скільком людям і скільки грошей вгахкати, якщо ми вже третій рік хати не можемо змурувати: лиш відгодуємо свині, телятко, продамо, складемо гроші і віддамо заготовітєлю на шифер чи ліс, як заготовітєль… пропав! Разом з грішми”.
Не знаю, як та слаба на “порох серця”, а от ті заготовітєлі, таки встиду не мали. Ці шахраюги, що зграями ходили і їздили по селах, збираючи у довірливих і безпорадних (бо безпаспортних!) колгоспників криваві копійки на бляху, шифер, дерево та інші будматеріали, потоптали усе моє дитинство. Ми з тіткою, не розгинаючись, працювали на них. Звичайно, тато з мамою теж працювали, але все одно не так. В основному гарували на шахраїв ми з тіткою. Тітка виписували в конторі вибракуваних поросят, здохляків, як вони казали, і зносили їх у мішку до нашого хліва, бо тітка після смерті діда Кирила, хоч і жили окремо з бабаю Наталкою, але з нами однією сім’єю, або, як вони казали, помагали нам.
Отож тітка зносили навесні до нашої хати ті страшні, як з Бухенвальду, поросята, а я мала їх відпоювати тепленьким молочком, запихати кулешиком доти, доки вони не починали рожевіти і кувікати, як справжні поросята. А далі у меню свинтусів йшли, як казали тітка, лічебні бурани: дрібненько січена кропива, живокіст, щавель, присмачені кулішем. А коли під осінь підсвинки виростали на добрих свиней, у хід ішла вже бурякова гичка, яку я тоннами переносила поночі з колгоспних бурякових гонів у наш хлів.
Тітка мої мене любили за те, що я “така сама дурна до роботи, як і вони, і крепка”.
Заради такої похвали я була готова хоч цілу ферму свинячу годувати, лише душа боліла за невезучого тата, бо ж чула: знов віддав першому попавшому заготовітєлю так тяжко зароблені нами з тіткою гроші. Та, нарешті, Бог зглянувся, ми долабудали хату, вкрили бляхою дах і на Октябрські справили новосілля.
Отже, у моїх тітки Вери тепер залишилась тільки одна мрія – про групу. Не-здій-с-не-нна! Бо за звичай групу давали тільки жінкам сільського начальства. Головисі першій – за давлєніє. Тому-то моїх тітку і кликав бригадир частенько сапати на городі в головихи.
· – А норми? – резонно запитували мої тітка. – Хто буде сапати моїх 12 гектарів бураків, три – соняшника, п’ять – кукурудзи, баштан в Чагарах і поминдори коло Жолубка?
– Не переживай, я тобі запишу по два трудодні за день.
Тітка цього лиш чекали і згоджувались. А на ранок заходили за мною, і ми йшли сапати слабій головисі. Але коли вже й комірник став тітці загадувати сапати на своєму городі замість своєї слабої на порох серця жінки, тітка не витримали і сказали комірникові, все що думали про все “темне, безграмотне, що з кріпаків випасалась, а в пани не вписалось”.
Мої тітка теж мали тільки три класи, але знали все. Про що не спитай, тітка знають. А найбільше, як мій тато, про людську несправедливість, через яку один панує, а другий – бідує. І хоч би здихав, а групи йому не бачити!
О, це грізне, невмолиме нічим почуття соціальної несправедливості! Це воно зробило мене робсількором районної газети “Трибуна праці”. Першу свою замітку я написала про симулянток і про те, як несправедливо їм дають групи. І дала прочитати замітку татові.
· – Ніколи не пиши більше пасквілів на людей. Тим паче, наших, сільських, – сказав тато замість того, щоб похвалити.
Я тепер думаю, що така різка критика могла убити в мені взагалі бажання братися за перо. Але тато знав, що робив.
· – А що писати? – ощирилась до тата моя вражена людська гідність.
· – Вірші, оповідання… мало що можна писати… – кинув тато відчепно та й пішов собі. Ображена, я побігла з дописом до тітки. Тітка довго дивувалися, не могли повірити, що то я сама все те написала, а в кінці сказали, що тато правду каже: отих паскалів на людей не треба ніколи писати.
·
Отак я отримала перший урок журналістської етики, ще не відаючи, що стану журналістом і все життя віддам цій каторжній праці. Жаль, тільки, що не могла зарадити, в газеті працюючи, моїм тітці з групою: тітка позоритись перед людьми не захотіли.
СВЯТО РИБИ Й КОНОПЛІ
Але бувало й на моїй вулиці свято. Часом мені здається, що я прожила кілька століть, кілька епох. Від середньовіччя починаючи. Адже, коли я пішла в перший клас, у нашому селі не було ще електрики. Я вчила уроки при гасовій лампі, при якій мій тато читав книжки, а мама пряла. І я, вивчивши уроки, бралася до кужеля. Веретено так і фуркотіло у моїй маленькій долоньці. Так я заробляла у колгоспі свої перші трудодні. На той час вже й Сивуху зняли, і ніби жити стало легше і заможніше, і техніки побільшало, а жінки все одно ще косили косами горох, а пшеницю обжинали серпами, а пізньої осені по-давньому, як ще з діда-прадіда, у річці мочили коноплі, або прядиво… Матірку – на мотуззя, плоскінь – на полотно домоткане, рядна та кропив’яні мішки.
Це була друга велика осіння громадська подія. А перша, коли спускали перед празником, храмовим святом, громадський ставок. О-о-о! Ото була подія. Тоді до ставка сходився весь народ. Жінки з дітьми з греблі спостерігали, як чоловіки, у високих рибальських чоботях, бродили по коліна у масному намулі і згортали у відра, мішки, сітки величезних, вигуляних за літо королівських та дзеркальних коропів, окунів, здоровенних крапчастих щук, вусатих сомів та в’юнів, яких інші чоловіки, ті, що на березі, зсипала у високі діжки з водою і відвозили возами у колгоспну комору. Але люди на греблі з нетерпінням чекали кульмінації рибальського свята.
Тож, коли, нарешті, від’їздила остання підвода з великою рибою у величезних діжками, завгосп Плясун, татів кум, махав рукою і з греблі в намул, що аж сяяв від дрібнішого риб’ячого срібла, кидалися з відрами, мішками і кошиками усі, хто хотів не так на дурняк поживитися, як взяти участь у цій безпрограшній болотяній риболовлі. За звичай то були чоловіки й парубки, жінки, дівчата і діти підбадьорювали вигуками, порадами та жартами своїх годувальників із берега. Регіт стояв над ставком – аж луна йшла.
За годину завгосп Плясун, який теж весело спостерігав за змаганнями – хто більше хапне – давав команду вилазити і риболови, перемащенні намулом, як чорти смолою, вилазили на берег зі щедрим уловом. Коли вилазив останній, Плясун опускав на лотоках заставки, і вода, що поступала річечкою від Кирилячого ставка, потиху покривала масний намул, обіцяючи на завтра наповнити громадський ставок по самі вінця.
Тато у такі дні теж виносив на берег відро риби і відро скойок. Ніс у гурті таких, як сам, замурзаних дядьків додому, а ми з Іваном, що вже тоді підріс, бігли слідом, веселі і щасливі, підбираючи рибу, що вискакувала із повного з верхом відра, та скидаючи її у зелений (воєнний) татів кашкет. А вдома висипали рибу у приготовлені мамою дерев’яні ночви та цинкові балії – і ще мали три дні риб’ячої радості. А на храмове свято – холодець з коропів, юшка з карасів і пліточок, в’юни в’ялені, соми смажені, щуки печені, раки тушковані. Ото був празник!
Скойки тато називав делікатесом, який буцімто подають у всіх панських ресторанах панської Європи, живими. Але сам їх живими не наважувався їсти, а варив у відрі на багатті, яке спеціально розкладав у садку. Скойки тріскали, розкривалися і тато вгощав ними мене, сусідів – бабу Онисю, які розумілись на делікатесах, позаяк давно колись служили кухаркою в панів, та Юхтима Барана, якому його Баранина рідко борщ варила, і всіх, хто на той час вулицею йшов. Розказував, що в Європі, у Франції, ще равликів і жаб їдять. Хоч в них і голоду нема, а їдять. Чудний народ… Усі дивувалися, і я в тім числі. А тато робив висновки: тому вони й не вірили, що в нас голод був. Думали, що ми теж, як вони, викабелюємось, жабами смакуючи…