А на четвертий день після храмового празника (храму не було, а празник був!) – ми мочили прядиво. Зносили і звозили до річки з усього кутка пов’язані в сніпки коноплі, перепиняли густо плетеними з верболозу плотами, мішками з піском течію, клали на дно річки снопи, прибивали їх кілками, прив’язували перевеслами, щоб вода не знесла, а зверху придавлювали дерном, і, лише переконавшись, що в’язки добре примоцовані, залишали, щоб прядиво тліло.
Отака давня-прадавня, ще з Київської Русі, а може й з Трипілля, технологія підготовки сировини для виробництва домотканого полотна. Але в нас на той час було інше завдання: радянська країна, зокрема й наш колгосп, уже перейменований на честь пролетарського письменника Максима Горького, потребували, як у нас казали, кропив’яних, тобто міцних, грубих мішків – на щедрі врожаї. І колгоспниці зобов’язані були із тих вимочених конопель ще й на десять мішків ниток за зиму напрясти.
Якщо свято ловіння риби було святом переважно чоловічим і парубочим, то мочіння конопель – виключно жіночим і дівочим. Старші жінки, як було заведено, дівчат у річку не пускали, ще й таких малих, як я, Мальвіна, Маруся, Стася, Катя і Таня. Досі бачу (і плачу), як наші мами, пороззувавшись із чобіт, хоч уже стояла глибока осінь, підтикавши за пояси спідниці й сорочки, лізли, одна одну підтримуючи, ухкуючи від холоду та підбадьорюючи себе жартами, у річку, вергали лопатами землю, трамбували босими ногами снопи, які їм з берега подавали дівчата й молодиці, які ще не народжували… Так жінки одна одну берегли, і словом не дорікнувши ані державі, ані місцевій владі… Готові були скалічитись, лиш би було тихо-мирно, тільки б не було війни… А потім мили на кладці червоні аж сині від холоду білі свої ніженьки, вскакували в холодні кирзові й гумові чоботи і бігли додому – розтирати їх перваком чи бодягою. Єдиним помічним ліком від колгоспної кріпаччини.
Викидали вимоклі коноплі з річки уже при заморозках, і вже чоловіки – вилами. Жінки й дівчата розтягували снопи по долині, щоб прядиво просохло, а тоді носили ряднами у клуні та на горища витягували, де воно висихало до того, що аж пирскало з під терниці сухою кострицею, перетворюючись на м’які, золотаві, як дівочі коси, пачіски і збите на овечу вовну клоччя.
Тоді кожен колгоспник зобов’язаний був вирощувати коноплі. Пригадую їх гостро-шорсткуватий запах, що клубочився восени над городами, екзотичний смак конопляного молочка, яким баба Тетяна затирали гречану кашу… І не пригадую жодного наркомана…
А коли заходило на зиму, починалися вечорниці… Хто при кужелі, а ми з мамою – при візку, як у нашому селі називали прядку. Це прадідівське прядильне обладнання сьогодні можна побачити хіба що в музеях. А в моїй пам’яті зостався тихо-ніжний конопляний шурхіт сирової нитки, тихенький посвист колеса, і ледь чутний стукіт педальки… І запаморочливо рідні пахощі вимерзлого на морозі домотканого полотна…
КАБАНІЗМ
Але то вже були пахощі домашніх свят, найбільшими з яких були дні, коли ми кололи кабана, чи квасили капусту, чи копали бараболю… О! Солодкі димки багать! І солод розсипчастий печеної картоплі!
Або – коли наша корова телилася, або ще краще сказати – приводила телятко… буцімто звідкілясь іздалеку, з поля чи лісу приводила…
Тоді бувала тривога, біганина, переживання. Переказували до Юстика, який, коли в село прислали справжніх, а не фальшивих фельдшерів – Юлю і Клаву, за словами мого тата, переключився на скотину, або став витинаром, як казали мої баба Тетяна, і тепер чистив баранів колгоспних та кабанчиків – по людях, і приписував – від усього скотину сироваткою заливати, а за одно й курей з індиками.
Але Юстик до нас не прийшов, видно, боявся мамі з татом в очі дивитися, хоча після того, як він мене мало на той світ не відправив, роки пройшли. Та наша корова й без Юстика справилась. Лиш ревнула й – стало тихо. А через трохи – тато в хату телятко несе, в ряднину замотане, ще мокре, ще пара з нього йде. Таке шовковисте, з кучериками по лобику білому телятко. Воно ще стояти не може – ніжки роз’їжджаються на соломі і тато силою кладе його на долівку, густо встелену хрусткою золотою соломою. Ми гладимо свого биця чи теличку і придумуємо ім’я, чекаючи маму з молозивом. А от і мама. Виливає з дійниці у ринку перше здоєне молоко, розпалює в печі, і незабаром маємо молозиво, солодке, із золотавою шкуриночкою. Самий раз на день народження нашого биця Льотчика чи телички Красавки.
Але починався осінньо-зимовий обрядовий календар усе-таки зі свята квашеної капусти. Як і годиться перед кожним святом, мама прибирала у хаті і в льоху, мила стільниці, ночви й балії, випарювала окропом діжки, які перед тим вимокали коло криниці, налиті водою, змивала кружки та камінці, якими прикладали капусту. Тато приносив з майстерні шатківницю, гострив лезо. А відтак ми всі йшли на город – капусту різати. Хрябуст ішов кролям. Головки, завбільшки з банячеру, несли до хати: тато з мамою – мішками, ми з Іваном – по одній. І починалось священнодійство. Тато розрізав навпіл капустину, і мама пускала її по шатківниці, легко, з тихим дзвоном-посвистом, ніби гладила. Коли ж виростала на столі ажурна гора тонко нашаткованих капустяних смужечок, мама уступала шатківницю татові, а сама зсипала білу, ледь зеленкувату локшину у балію, посипала її крупнозерною сіллю, злегка переминала, додавала перцю чорного й червоного, лаврового листу, і так – порція за порцією. Уже в льоху капусту перекладали яблуками, моркви не клали – любили, щоб капуста була біла, лиш де-не-де пелюсточка макова перчиці. Такої соковитої солодкої капусти зараз немає. Кажу це як гідна продовжувачка прапрабабських традицій соління капусти. А качанів і поготів. Чогось тоді салатів із свіжої капусти не знали робити. Споживали тільки квашену – з цибулею, олійкою присмачену, або смажену чи варену.
Починали діжку з капустою за звичай на Різдво. Новий рік у нас не заведено було святкувати – піст соблюдали. На Святий вечір мама обов’язково варила капусняк і вареники з капустою. А для другого дня свят – тушкували капусту у великому казані (щоб на всіх стачило) впереміш із окостом і підчеревиною щойно урочисто заколеного кабана.
Уявляю, як скривляться при останніх словах інтелігентні мої колеги: фе! Який огидний кабанізм! Яка дикість! А ще письменниця!
Жаль, що не бачили вони цього рудименту справді первісного мисливського ритуалу, який мій тато і мої дядьки перетворювали на очах із жорстокого забиття тварини в урочисте жертвоприношення. Не було крику, свинячого вереску, бойні, крові. Дядько Олекса легенько брали здоровенного кабанюру за передню коротеньку ніжку і рррраз – догори всі чотири…
Що ж до етично-моральних засад, то сільським дітям, аби уникнути різних психічних і психологічних травм, дозволялося любити домашніх тварин, але не забувати про їхнє призначення.
Не знаю, чи сьогодні для сільських дітей день кабана свято, але для нас, дітей, батьки яких вижили наперекір усім голодоморам, геноцидам, етноцидам, війнам і репресіям, дітей, які самі росли на пісному борщі й каші, і мали за щастя склянку молока, в країні, де насаджувалась ідеологія страху перед голодом і війною, де навіть хліб був не звичайним продуктом, а фетишем і священним символом, дітей, які бачили м’ясо тільки на Великдень і Різдво, цей день кабана був великим святом. Отакий дикий кабанізм!
ОДА СІЛЬБУДУ
Сільбуд – ще одне свято моєї душі!
Після арештів, судів, амністій тато більше не рвався будувати комунізм в окремо взятім селі. І в начальство не ліз. А повернувся на духовні кола свої: став завклубом, керівником хорового й драматичного гуртків та духового оркестру. Навіть сам кіно показував.
О сільбуд! Через тьмяне віконечко твоєї крихітної сцени я зазирнула сполохано у незнаний білий світ, такий далекий і недосяжний, що про нього можна було хіба що самому складати казки і легенди…
Але відчинилося віконечко у кінобудці – і з білої стіни сільбуду зійшов до мене, світ обійшовши, “Бродяга”, і вискочив із джунглів “Тарзан”…
Тут я вперше на маленькій, з долоньку дитячу сцені, побачила найкращу, найгеніальнішу постановку “Назара Стодолі” – мого тата. І його в головній ролі… Тітка Ганя грали наречену Назара Стодолі – Галю, дядина Ксеня – ключницю Стеху, дядько Олекса – сотника Хому Кичатого, а дядько Тьома Старший – Гната Карого…