Тут я побачила вперше і “Лимарівну”, і “Сто тисяч”, і “За двома зайцями”… Чи не всю українську класику… І де що із того втраченого духовного злету, яке через роки назвуть “розстріляним відродженням”.
Тут я вперше відчула запах книжок. І дух Слова… Серед дерев’яних стелажів, збитих моїм татом… І страх, і… щось схоже на гнів, дізнавшись, що за слово – розстрілюють! Не десь – за морями-океанами, не в далекому минулому, а – тепер, у країні, де я живу, на рідній мені землі…
Тут, у сільському маленькому клубі, де, як у чарівній скриньці, жило справжнє велике нелукаве мистецтво, я зрозуміла, який талановитий народ, до якого належу…
Низько кланяюсь твоїм збитим порогам, твоїй небесно високій стелі, і білим стінам, і крихітній сцені, мій великий Храме, мій сільбуде, за те що ти в мене був!
РОБСІЛЬКОР
Їдучи з татом до станції на високо намощеному соломою та застеленому новим рядном возі, слухаючи смішну історію про битву моїх баби за хліб, я раптом зловила себе на тому, що і тата слухаю якось… не так… якось по-іншому, і дивлюсь на світ, на поля і лісосмуги, і схід сонця ніби іншими очима… Щось у мені відбувалося, але не від радості чи пихи, бо те, що я у тринадцять років стала робсількором, не знімало з мене обов’язку день при дні пасти за селом нашу корову Муру, бавити маленьку сестричку Надю, годувати свиней, красти кролям буряки на полі, а курям – сипати кукурудзи, носити з копанки ряску качкам, сапати, полоти город, сушити сіно і ще й вчитися добре, бо тато покладав на мене великі надії. А тут ще додалося з тим робсількором – на наради їздити! І аж бозна-куди – в Гайсин! Це на перший раз підводу виписали. А вертатися доведеться пішодрала.
І страх перед незвіданим холодить мені душу, але – даремно, бо їхати поїздом було зовсім не страшно, і Гайсин виявився не таким вже й великим містом, і з’їзд був звичайною нарадою, а робсількори – звичайними людьми, тільки старшими за мене.
Закінчилась моя перша подорож за три моря теж добре. Почався з’їзд робсількорів з того, що редактор районки, який сидів у президії за столом на сцені, взяв довгий список і почав зачитувати прізвища, перевіряючи чи всі приїхали. Отож кожен робсількор вставав, розкланювався, і сідав, червоний, як рак від таких почестей. Коли черга дійшла до мене, я теж встала, але на те редактор не звернув увагу. Він і далі водив очима по залу, питаючи:
– Так є чи нема, приїхала чи ні наша шановна …?
– Приїхала! – пікнула я здавленим від хвилювання голосом, намагаючись стати вищою, але тісні ряди робсількорів все одно заступали мене від редактора своїми мудрими головами. Тоді я підняла руку і стала нею щосили вимахувати, як на уроці, коли дуже хотіла заробити п’ятірку.
– Там хтось щось хоче сказати? – поцікавився редактор, шукаючи між головами того, хто відчайдушно вимахував рукою. Мені нічого не зоставалось, як вийти до дошки… чи то пак, до президії і признатись, що це я – шановна Галина Тимофіївна.
– Ти? Ви?! – здивувався редактор, не знаючи, як до мене звертатися. – Оце то робсількор!.. Всім робсількорам робсількор.
І зал гримонув сміхом. А даремно. Бо часом, казали мої баба Тетяна, зі сміху люди бувають…
З районного з’їзду робсількорів я поверталася нічним поїздом, одна. Діждавшись у залі чекання на станції Дукля сходу сонця, пішла додому ще безлюдною дорогою поміж ранковими полями. Не сумна й не весела, просто інша. Бо навряд за одну робсількорівську нараду можна зовсім змінитися, а за одну добу – подорослішати, але – щось було! Принаймні, я не боялася йти попри ліс Довжок, щось, правда, наче хапало за плечі, і ногами хотілося швидше перебирати, але я щосили стримувала себе, щоб не погнати галопом, намагалася думати про світ, який щойно мені відкрився…
І тут я побачила тата. Він ішов мені на зустріч по лискучій, вкатаній машинами, осяяній вранішнім сонцем ґрунтовій дорозі.
До села ми дійшли, незчувшись за розмовами – про Гайсин, з’їзд робсількорів і всіляку іншу всячину. Коло лавки тато завернув до клубу, а я пішла додому, до школи збиратися.
Назустріч мені по громадській греблі йшли мої майбутні герої – доярки, їздові – на ферму, механізатори – на тракторну, а за ними – контора, пошта й лавка…
– Звідки це ти так рано? – дивувалися.
– Із з’їзду робсількорів, – відповідала знічено, намагаючись швиденько прошмигнути повз цікавих. Я ще не звикла до популярності, тим паче до ролі робсількора. Але коло дядька Пилипа, що сидів на камені біля ставка і дивися у ранкову воду, спинилася.
Відчула, як дядькові нестерпно хочеться знічев’я шубовснути обома ногами у прохолодну прозору воду, щоб аж бризки полетіли на голову. Але дядько не міг того зробити, бо не мав ніг. Був безногим. Безногий Пилип – прозивали його в селі.
“Десь поховані дядькові ноги, – подумала я. – Половина дідька живе, а половина похована. Страшно знати, де твоя могила…”
…Я обходжу дядькову інвалідську машинку, схожу на консервну банку, і йду. Спочатку – поволі. А далі – бігом! Я йду ногами! Я біжу ногами! Ногами, ногами, ногами!
На мене озираються:
– Чого смієшся питають.
– Бо маю ноги, – кажу я.
Але вони не розуміють. Такого простого і не розуміють…
ЕПІЛОГ
Свою першу новелу “Я маю ноги”, я напишу завтра. І “За сімома замками” – про німецьких покриток і дітей війни, і про Чинбаря, який чекає синів з війни, і про те, як згоріло у Сави родове гніздо – теж напишу завтра, у дорослому житті, залишивши за порогом дитинства цілий світ, який я потому все життя намагатимусь розгадати, щоб колись, проживши й переживши, прочинити до свого раю земного тихенько браму, і побачивши там ще живих тата з мамою, дідів-дядьків, бабів-тіток-дядинів своїх, ще малих братів і сестер своїх, здивуватися з радісним смутком:
– Боже! Я ж росла на прекрасній землі, в Едемі щасливих ілюзій і скороминущого смутку. Я росла в театрі великих пристрастей і зростала у храмі високих чеснот.
Я жила серед грішніших людей, чесніших за херувимів, славніших за серафимів.