– Бо так заведено – кумам, сватам і всім старшим братам, сестрам і братовим – викати.
– А чому ви, як баби наші нашим дідам, не викаєте татові?
– Бо відколи совецька власть, не заведено, щоб жінки чоловікам викали…
Отака вона, совецька власть! – як каже тато. А ось і він: в одному піджаку від дровітні йде, дрова в оберемку несе – казани з голубцями та капустою розігрівати, бо скоро родичі, яких ти напросила, почнуть сходитися, та й тобі вже час збиратися на колядки…
І забувши про ворону й про ворона, і всі свої переживання, і про всяку політику, біжиш до дядькової хати, що поряд з вашою, просиш на вечерю, хапаєш дядинині пиріжки з маком у руку і, втішившись, що хлопці без тебе віднесли вам і дідові з бабою вечерю, вискакуєш із хати, доки ті збитошники тебе не обдерли, як кози липку…
“Дай Боже, щоб тато з дядьком Олексою забули про ту політику бодай сьогодні, коли всі зійдуться колядувати!”, – просиш Бога вже на подвір’ї. Бо жаль псувати такий гарний звичай – збиратися на Різдво разом усім ближнім, радіти та колядувати.
ЛЮБИ БЛИЖНЬОГО…
– М-да, – зітхаєш скрушно, поволі обмітаючи з валянців сніги, – є ближні, від яких можна втекти і не ділитися нічим таким, що ще ближче тобі, аніж вони. Але є ще найближчі ближні, від яких ніде дітися, бо вони живуть в одній хаті з тобою… Тому… охо-хох… доведеться ділитися… Нічого не поробиш…
Від усвідомлення цією безвиході тобі стає трохи легше на душі, і світ веселішає, але теж – тільки трохи… Бо стільки всього в цьому світі наплутано, і так усе непросто, що голова макітриться…
Та все ж, що б ти не згадувала, як би себе не вмовляла, а ділитися тобі гостинцями з Іваном не хочеться… Мама правду каже: ти вся вдалася у свого тата, який хоч зараз і добрий, але малим теж був скупим – бо голодним. Але ти ж – не голодна! Бо вже встигла в баби Наталки куті сьорбнути, у дядька Тьоми – холодцю лизнути, дорогою – горіхів погризти і дядининих Ликериних пиріжків з маком вкусити. Тож тобі нема як – на голод спирати, тому конче мусиш прощатися з тим чимось гадючим, скупеньким-хитреньким, що десь у животі причаїлося, бо хоч воно й береже тебе від розтрати, але й робить тебе, старшу сестру, скупердяйкою… І справді, в кого ти така вдалася, скупа, аж… синя, коли у вас в роду всі подільчиві? Ой Боже-Боже, що за життя таке…
Внутрішній конфлікт із власною совістю розв’язаний, можна сміливо заходити в хату й ділитися з братом багатством, нажитим тяжкою працею та ще й на Різдво.
Твоя щедрість помічена Богом і віддячена сторицею. Брат, ще беззубий до горіхів, яблук та пирогів, присвоює тільки тітчині Верині цукерки, замотані в рожеву обкладинку від учнівського зошита, та бинду червону атласну. Бинду ти забираєш без докорів сумління, бо не козацьке це діло – стрічки на козацького чуба чіпляти, а от цукерки їсти – козацьке. Та це Іван знає й без тебе, тож напихає тою смакотою, як ховрашок, свій двозубий рот, а решту щедро роздає ближнім – мамі, татові, бабі, дідові й тобі – липкими пухкенькими ручками.
Отак щасливо завершується твій перший урок подільчивості. А різдвяний день продовжується, і святковий настрій не згасає, бо скоро почнуть сходитися до вашої хати родичі. І ти раз по раз будеш вискакувати роздягнена з хати, не слухаючи маминого: “Вдягнись! Застудишся!” – бігти до воріт і назад, радісно звістуючи:
· – Дядько Тьома з дядиною з долини вже йдуть!.. Тітки Веруся-Маруся – коло Палажок! Тітка Ганя вже в дядька Олекси на подвір’ї! Дядько Олекса з дядиною вже двері замикають! Брат Сака – на містку!
· Родичі заходять – у клубах морозного свіжого повітря, роздягаються, всідаються за столи, на яких уже сивіє на тарілках морозцем холодець, парують у мисках голубці, бараболники з м’ясом, смажена капуста з окостом, рум’яніють, пахтять гори пиріжків, біліє у мисках колотуха (сметана із сиром)…
· Які злидні?! Де вони? Якби хтось чужий у цю хвилину нагодився до вас у хату, в житті б не повірив, що круглий рік ця хата знає тільки пісний борщ і кашу – і то не завжди з молоком, а лише того тижня, коли приходить ваша черга корову тримати. Тоді без молока зостаються напарники Майстренки, з якими ви навпіл свою Муру – корову тримаєте, бо одним важко.
· Але й це не головне. Головне почнеться тоді, коли гості заколядують. На чотири голоси. Та де?! На сім октав і на всі регістри! А до того ти з дівчатами встигнеш заколядувати кожній хаті на кутку. І не якоїсь “колядую-дую, бо ковбасу чую”, а найкращих колядок, яких вас, малих, ще з осені вчили щовечора старші.
·
· Ой пишна-красна та Галя панна,
· Ой дай Боже…
·
· Або:
·
· Ой на річці на Гордані
· Там Пречиста ризи прала,
· Щедрий вечір, Святий вечір!
· Там Пречиста ризи прала
· Свого сина сповивала.
· Щедрий вечір, Святий вечір.
·
·
· І ХЕРУВИМИ СЛАВУ СПІВАЮТЬ
·
· А от вже й вечір… А видно, як у день – знизу сніги світять, а з неба – місяченько. А зірно як! І зорі – як горіхи волоські! Доки дорослі ще розспівуються чи то розколядовуються по хатах, малі колядники зграйками пурхають з обійстя на обійстя. Старші, школярі, з осторогою, обминаючи ворота вчителів і партійних, а малечі – море по коліна, а сніги – по плечі. Підбіжать під хату, стук-стук у шибку:
· – Дядьку, тітко, можна колядувати?
· А з хати:
· – Можна! Просимо! Бог у поміч!
·
· Ви й вріжете – хто в ліс, а хто по дрова:
·
· Чи вдома-вдома та й пан-господар?
· Ой дай боже!
· Чи вдома-вдома ясная жона?…
·
· Але вас однаково усі хвалять і пригощають цукерками, горіхами, пряниками, часом – копійками, дивуючись:
· – А хто ж це вас такої славної колядки навчив?
· Доколядувавши до ставка, чи то пак, до кінця своєї вулиці, ти повертаєшся додому, бо ще шукати будуть. Ага, якраз! Шукати! Чи їм до тебе? В хаті вашій аж вікна дзвенять від колядок.
·
· Вже херувими славу співають,
· Ангельські хори Спаса вітають…
·
· Лине в тихих зірних небесах над твоєю хатою, і ти, з торбою наколядованих горіхів і пряників, завмираєш коло хвіртки, шукаючи поміж зорями в небі невидимих срібноголосих янголів і пресвітлих херувимів із серафимами.
·
· – Ото колядували – аж на хаті верх здіймали, – згадуватимуть твої дядьки, тітки й дядини, зійшовшись до вашої хати уже щедрувати. Від вас і Маланку поведуть селом. Бо ж як інакше, коли тато водночас заводило й Маланка – в маминій вишитій сорочці, в намисті, байдуже, що з вусами! А тітка Ганя – Василь, а дядько Тьома Старший – циганка, а решта такі розмальовані, що й не впізнаєш – хто й що.
· А через деякий час мама, що через вас, малих, зостанеться вдома, як завше буває, скаже:
· – А ну-но, Галю, піди на причілок, послухай, де тато…
· І ти біжиш на причілок хати, слухати, де ж тато, бо ти татків розкішний тенор за сто верстов, з-поміж тисяч голосів упізнаєш. І взагалі, розбиратися в голосах тебе тато навчив, от тільки не навчив ще на трубі грати.
· – Нащо тобі та труба, вчися он кужіль прясти, рушники вишивати! Бо он уже сватачі йдуть! – каже мама і йде шукати у скрині обичайку, а в прискринку – муліне…
· Але сьогодні, слава Богу, свято велике, нехай рушники спочивають, а сватачі – підростають… Тим часом ти стрибатимеш туди-сюди через поріг, простоволоса, вслухатимешся у морозну місячну і врочисту ніч, щоразу радісно сповіщаючи про пересування Маланки по селу:
· – Почали від Кирила Петра Івасьового! Ой, уже коло кума Федули!.. Коло кума Тадея!.. На Ґонти подалися до дядька Тьоми!.. Коло друга Плясуна!.. Біля клубу! На Громівку пішли! Либонь, до брата Саки!
· – Що вони там співають? – тривожилась мама.
· – Щедрують! Либонь-таки коло брата Саки.
· Братом Сакою тато й дядьки називали приймака якоїсь далекої вашої родички, привезеного нею із якоїсь Западної. Поїхала по хліб у сорок сьомому, а привезла Саку. Дядьки з татом прийняли того Саку, єдиного чужака, у своє братство тільки тому, що мав гарний задушевний голос і знав силу-силенну западенських пісень. Далекої родички ти в очі ніколи не бачила, зате брата Саку твоя мама вже бачити не могла через його пісні. Тож коли брат Сака, прийшовши до вас на свято, зазвичай вставав на весь свій невеличкий зріст і починав співати, як “на фурфурі стояв і фурфур ладував” або “Повіяв вітер степовий”, мама виходила з-за столу, а коли тато заспівував тихо “Ще не вмерла…”, а всі дружно підхоплювали, мама виходила з хати. Ставала коло хвіртки і стежила, чи ніхто чужий не підслуховує. Бо вже так було: хтось, кому треба, підслухав і, кому треба, доніс і за татом приїхав чорний ворон… Серед ночі, коли ти спала і нічого не чула. Тому торік і не було у вас Різдва… Мама ж повернулася лиш на Водохреще і не сама, а з малим Іваном, де вона тільки його взяла, такого гайдамаку…