І наринули спогади, як плачі на ріки вавилонські…
Запам’ятала Сивуху – на бричці. Кучер – в передку, на рисаків буланих понокує, а позаду, на сідєнії кожаному, як на троні – Сивуха. У сталінському френчі болотно-бутилочного цвєта (мамине визначення), у такому ж кашкеті, їде, погойдуючись на ресорах, грізно позиркуючи навсібіч. І горе, ой горе тому, хто в цю ранню годину, осяяну сонечком, що з-за садків підіймається, ще не на полі, розказували мої тітка, що були все життя ударницею від страху перед Сивухою. Бо він і по війні не гребував, побачивши димок над комином, із брички злізти, зайти в хату і власноручно вогонь у печі залити. Слава Богу, вода в хаті завжди була – у відрі на лаві стояла. Найбільше страждали вдови й одинокі молоді жінки, як мої тітка Вера. Вони зі шкури вилазили, аби лиш не сподобитися такої честі великої – гналися ще затемна на норми. При місяці з буряків верталися, при зорях, до схід сонця – назад бігли. Але ні ордена, ні медалі моїм тітці за доблесний труд не дали, і в газетах про них не писали, через віруючу маму їхню – моїх бабу Наталку. Та тітка не ображалися: те, що Сивуха жодного разу не переступив поріг їхньої хати – було найбільшим для них почотом.
– Ото-то… Ото саме те, що Сивуха так не по-людськи з людьми обходився, і стало між ним і твоїм татом, – пояснювали згодом мені тітка Вера, додаючи до татових “злочинів” перед радянською владою ще один. – Зрізались вони вкінець, коли Сивуха твоїх тітку Ганю, удовицю, гарапником уперіщив, заставши вдосвіта не в полі, а коло печі. А скінчилося все тюрмою для твого тата…
Гніву на дочку Сивухи я не мала. У дитинстві ми з Ріною (так усі звали Октябрину) навіть дружили, але недовго. Однак розвела нас не ідеологічна війна наших батьків, а соціальна прірва між нами, дітьми. Відтоді у мене святе переконання, що любові між багатими і бідними – мало. Але життя, певно, зрівняло нас, коли дочка Сивухи просить у мене допомоги. Отож, без задніх думок усе влаштувала, домовилась і стала чекати на гостей, щоб уже разом їхати до цілительки. Вони запізнювались, і я нервувала, перейнята гіркими їхніми клопотами.
Коли ж Ріна з внучкрм на руках зайшла у дім, я обімліла: переді мною була маленька янгольська копія сільського тирана – Сивухи! Та ще більш вражаючим було каліцтво цього янголяти. Не відаю, чому, але мені раптом так стало невимовно тяжко, як перед Страшним Судом. Я розуміла, що це негарно, врешті, неетично ятрити душу й так згорьованій землячці, але нічим не могла зарадити – я так ридала перед бідною Ріною, ніби оплакувала всіх безневинно покараних Богом на цій грішній землі. Адже Бог бачив, що я навіть подумки не побажала Сивусі, ані його дітям чи внукам, зла за те все, що він заподіяв моїй родині.
Не відаю, чи здогадалася Ріна, що і кого я оплакую, чи згадала те далеке повоєнне село, і чи, взагалі, знала про його трагедії… А може, й не знала. Не знав же наш перший український Президент про те, що був голод 33-го… Та й мало хто нині згадує і про культ особи Сталіна… Проте виясняти цього не хотілося, тим паче, при цьому нещасному янголяті…
КУЛЬТ
Культ – це коротке неприємне слово тато приніс із тюрми. І про культ Сталіна я теж вперше почула від тата, а вже потім про нього заговорило радіо (голосно) і люди в селі (пошепки). Тато ж вимовляв ці слова завжди голосно і з ненавистю. Казав:
· – Я став жертвою культу Сталіна.
· – А що таке – жертва? – чіплялася за ще одне, незнайоме мені слово, яке тато теж приніс із тюрми.
· – Безневинно постраждалий, – відповідав тато.
Про те, що тато безневинно постраждалий, я здогадувалась, пам’ятаючи, скільки ми сліз виплакали, коли він сидів у тюрмі, але однаково не могла назвати собі свого, такого безстрашного тата цим… жорстким, як жерсть, водночас якимось пожмаканим, пожертим, як жебраки, словом. Як не силкувалася, у моїй уяві жертвою культу Сталіна поставав не тато, а скалічений війною, безрукий сільський листоноша Прокоша, а ще точніше, дві його культі! Щоразу, коли Прокоша зупинявся коло нашої хвіртки, рухом плеча скидав на підставлене коліно важку брезентову сумку, і, притримуючи її рожевими обрубками обох рук, витягав зубами з-поміж купи газет нашу, я, прикипівши очима до його каліцтва, неприкритого короткими рукавами теніски, ціпеніла від змішаного почуття страху, огиди і жалю. І була переконана, що саме Прокопові культі були причиною того, що люди заговорили про культ Сталіна. Бо й справді, якби не було культу Сталіна, то не було б війни, а не було б війни, то не відбатало би бідному Прокопові руки по самі лікті, а дядькові Пилипові ноги по самі коліна, – згадувала я ще одного інваліда, який щодня рипів своїми протезами дерев’яними повз нашу хату, і того безногого каліку на коліщатках, що на греблі коло базару в Соболівці співав під гармошку: “Розлука ти, розлука, чужая сторона, ніхто нас не розлучить, лиш мать сира земля”.
Та, либонь, найбільшою жертвою культу Сталіна був мій дядько Олекса, хоч і повернувся він з війни з руками й ногами і в тюрмі не сидів.
Дядько, за словами тата, був сталіністом. Тобто, на відміну від тата, який Сталіна ненавидів, дядько Сталіна любив. І не приховував цього навіть тоді, коли всі Сталіна ганьбили й засуджували. Ба! Навіть ліз із тою своєю любов’ю до Сталіна всім у вічі: гупав літо й зиму у чоботях і розказував, треба й не треба, як в атаку йшов, вигукуючи: ”за Родіну, за Сталіна!” – чим доводив тата до сказу. Взагалі, через того давно мертвого Сталіна вони постійно сварилися, а раз мало не побилися, та мама з дядиною Ликерою розборонили.
Взагалі, ніхто в родині не міг зрозуміти цю дивну дядькову любов до Сталіна. Бо кому-кому, а дядькові любити того вусатого таргана не було за що…
Як розказував мій тато, перед самою війною дядько, що вже дослужилися до офіцерського звання, несподівано для всіх покинули Москву і разом з дядиною Ликерою, яку називали по-московськи – Люся, і двома маленькими дітьми, Миколкою і Галинкою, повернувся у квітні 1941 року в село. Поселивши сім’ю у хаті діда Віця, з нами в межу, дядько пішли працювати в райком партії. А в червні почалася війна. І дядько десь пропали. Лишень ар війні зізналися, буцім їх із ще кількома комуністами залишили спеціально на окупованої території для організації підпілля і партизанського руху. Як воно насправді було, не відомо, але всі були здивовані, коли одного разу у село наїхало мотоциклами багато німців. Вони рискали, когось шукали і знайшли на горищі в рідній хаті пропалого безвісті дядька Олексу. Розказували мої баба Тетяна, що німці були дуже пасійонні, кричали і погрожували ружами так, наче його й шукали. А потім всі сіли на мотоцикли і поїхали, наказавши двом солдатам: пук-пук дядька Олексу! І ті двоє повели дядька розстрілювати до глинища. Але їх врятували дядина Люся, казали одні, які буцімто сподобались німцям своєю вродою і панською поведенцією. А інші казали, що то німці маленького Колю пожаліли, не хотіли сиротити, бо нібито самі таких дітей вдома лишили.
Отож німці дядька Олексу відпустили, постріляли вгору і поїхали на Теплик. Але дядько в дім не вернулися, а пішли нібито доганяти радянські війська. І догнали, за що їх судили трибуналом як того, що був на окупованій території, і присудили штрафбат. Усю війну дядько Олекса спокутували свою безневинну вину перед Родіной і Сталіним на передовій разом із різними заключонними, яких Сталін замість розстріляти, кинув у саме пекло війни. Мало хто з них вижив. Дядько вижили, і повернулися в село без жодної подряпини, правда, контужені.
А от дітей їхніх війна не пожаліла. Колю розірвало гранатою, що їх німці порозкидали на збитки по селу, на очах у дядини, котрі саме брали воду з криниці, а Галя померла від недоброго ока. Наврочили. Стояла на воротах, з бантиками, в рожевому платячку з оборочками, така красива городська лялечка, до людей сміялася, і раптом – побіліла, почорніла і до вечора вмерла. Мої баба Тетяна, що саме тоді гостили в котрогось свого брата з братовою, з якими їх війна помирила, не встигли врятувати внучку від пристріту. І не могли того собі простити до самої смерті.