Даремно він гортав сторінки книг великих попередників, які колись збуджували в ньому здорову заздрість, почуття суперництва, – геніальні рядки здавалися примітивною дурнею, наївним моралізаторством, школярським відкриттям давно відкритого. Не заводили його і недолугі тексти «розкручених» і не дуже молодших і зовсім молодих авторів, якими кишіли товсті літературні журнали, що їх дружина привозила з Києва.
Іноді апатію породжує якась тілесна недуга, поглинаючи всі життєві оптимістичні сили. Але ж він чувся, як на свій поважний вік, цілком здоровим фізично і психічно, повним сил і енергії, які чомусь ниділи в ньому…
Пошуки причини власної бездіяльності скоро стали його ідеєю‑фікс. Він постійно про це думав, бабраючись в собі, аналізуючи кожен порух душі, кожен імпульс тіла. От і зараз він сидів у темряві, дивився в темряву і шукав аналогій. Може, він просто постарів? Історія літератури свідчить, що всі геніальні твори написані людьми молодими, точніше до того віку, коли у чоловіка починається фізіологічне згасання… Виняток – великий Ґете. Але ж його Фауста спородило юне безумне кохання… Може, і йому спробувати закохатися? Але в кого – на цьому Афоні? Хіба що вигадати якусь жовтороту тінейджерку Лоліту і грішити собі з нею в думках, як той добропорядний сім'янин (так пишуть дослідники) Владімір Набоков? Знав же нудний хитрюга, чим відновити притуплений інтерес до своєї особи! Знав!
При кожній згадці про «Лоліту» Метр почувався окраденим, точніше так, ніби в нього вкрали тему або, ще гірше, рукопис роману. І нема на те ради. Мусиш змиритися. Адже тема «Лоліти» настільки одіозна і дражлива, а книга розкручена, що найгеніальнішу інтерпретацію сприйматимуть за плагіат. Хоч він переконаний, що скоро вискочить на Петрівці зо два десятки недолугих римейків німфетки, нашкрябаних нашвидкуруч такими ж шмаркатими писарчуками. Чорт з ними! Йому треба шукати своє… шерше свою ля фам .
І Метр знову повернув думки до великих попередників. От Хемінгуей, або, як зараз пишуть, Гемінґвей, застрілився в 61 рік. Досі сушать голову: чому? Захворів? Виписався? Розчарувався? Втратив інтерес? Можливо, але не до самого життя, а скоріше до того, що збуджувало в ньому спрагу життя, – жінок. Мері знищила в ньому мужчину своїм нереалізованим інстинктом материнства, вона каструвала його своєю відданістю, запопадливою турботливістю квочки… Сто разів був правий Лев Толстой: чоловік пише одним органом тіла, і доки той орган виконує свою головну природну функцію, доти душа його молода, а розум дерзновенний…
Вранці він скаже Нонні: приведи її. І та прийде. І вони стануть подругами. І та приходитиме щодень. Вони будуть пити свій морс, гомоніти, дві скуті одним ланцом його любові і ненависті жінки. Дві головні героїні його життя, що найдовше затримались в його душі, на відміну від сотень інших, можливо, набагато красивіших, стрункіших, хтивіших бабок‑одноденок, метеликів‑одноденок… тих верескливих безголових дірок на двох довгих товстеньких чи тоненьких ніжках. Але біда тих сотень довгоногих чапельок була в тому, що своїми курячими мізками вони думали, нібито лишень під їхнім кучерявим кущиком рожевіє медова, зваблива для чоловіка «полуничка», і – страшно помилялись, а тому щезали з його життя, як мильні бульбашки. Зоставались ці дві, покірно підступні, віддано зрадливі, хитрі, як змії. Вони безпардонно використовували його, кожна по‑своєму, живились його славою, грішми, можливостями, як омела соками осокора. Одна за його плечима зробила карколомну кар'єру, а інша прожила за його спиною як в Бога за пазухою, не попрацювавши ніде жодного дня, якщо не рахувати студентської практики, але це було ще до їхнього весілля.
Вони однаково були ненаситні у своїх апетитах і претензіях до нього, вони потребували його, експлуатуючи з винахідливістю садисток, професійних утриманок. Вони не могли без нього існувати, ці дві розкішні кохані паразитки, ці дві невинно‑розпусні повії, законна й підпільна, а він – без них, бо ілюзія постійної потрібності дорогим істотам робила його чоловіком, мужчиною, творцем.
Метр відчув легке тремтіння в колінах, наростаюче тепло внизу живота, давно забуте радісне збудження уяви.
Зрозуміло, що спочатку вони вдаватимуть одна перед одною подруг, робитимуть вигляд, що нічого не було, що нічого не знають, а перед ним гратимуть добропорядних жінок, матерів сімейств, відданих йому шанувальниць. Та згодом дух, вічний‑правічний дух суперництва візьме гору і вони, як дві дешеві повії, будуть потайки одна від одної загравати з ним, кокетувати і кидати багатообіцяючі погляди, які він ловитиме на льоту, як… голодна ластівка мошву. Ця подвійна гра збуджуватиме жінок, робитиме хтивими, вабливими. А він згадуватиме їхні молоді, розпалені коханням тіла, млосні зітхання, їхні свіжі білозубі пожадливі роти, які він цілував почергово, і можливість гріховної насолоди, мов колись, триматиме його в постійній сексуальній напрузі, на творчому піднесенні. Знову знесилене «стило» його наллється молодою силою, «толстовською» мудрістю, і він напише, як Гете, найкращий свій роман, який зробить його безсмертним… може, й нобеліантом … хоча й там, як і тут, як при кожній премії, свої «розклади». Та дідько з ними! Головне: «він живе, він ще не вмер»! Бажання і хіть знову ревуть в ньому, як молоді лосі у весняному лісі!..
І Метр провалювався у каламутну пристрасть до двох жінок, як в астральну діру Бермудського трикутника. Щезав і з'являвся в іншій просторовій і часовій реальності, де був всеможним і невтомним на вигадку Творцем.
Метр не помітив, як схопився, ввімкнув світло, заходив по кабінету гінкими кроками. Руки йому тремтіли, серце гатило, ніби у дзвін, лиш голова працювала чітко, нанизуючи на невидиму нить щойно ще непокірні, безбарвні, а тепер пристрасні, запахущі житейською мудрістю і правдивістю слова.
Він писав аркуш за аркушем, насолоджуючись кожним словом, захоплюючись блискучими думками, впиваючись натхненням. Він будував, зводив до небес нову, здавалось, ніким до нього не зведену і не звідану ще реальність у формі сяючого зачарованого трикутника, в якій жили його пристрасть і дві закохані у нього жінки. Дві прекрасні юні жінки, такі різні, такі не схожі ні тілом, ні душею, ні коханням до нього. Він цілував їх по черзі то серед лугових квітів, то на килимі в кабінеті, то серед руїн Вавилону, то на королівському троні, то на борту «Титаніка». Він здійснював ради них Гераклові подвиги, вчинки і кроки, витворяв неймовірні дурниці, владарюючи над ними і слугуючи їм. Був лицарем і вбивцею, Дон‑Жуаном і Папою Римським. Він знову жив і творив. Він писав свій найкращий, найгеніальніший, найрозкутіший роман.
Прокинувшись, Метр глянув на годинник, який за давньою солдатською звичкою ніколи не знімав з лівої руки: була рівно одинадцята ранку. З веранди через відчинене вікно долітали притишені жіночі голоси.
Кого це нечиста принесла в таку рань, та ще й в неділю? – подумав з досадою. Влітку, як правило, він щоранку обливався (задля моціону) крижаною криничною водою, стоячи босими ногами на траві. З вікна кабінету було видно голубе емальоване відро, в якому грала сонячними зайчиками набрана Нонною з колодязя вода. Вранішні водні процедури стали своєрідним священним ритуалом, який мав допомогти йому повірити в цілющі властивості непочатої джерелиці. І Метрові було прикро, що присутність на дачі чужої жінки, певно, якоїсь сільської вчительки або міської божевільної, закоханої в його юнацькі романи про війну і любов, заважатиме реалізації його оздоровчо‑молодильної ілюзії. Але виходу не було і він, сонний, сердитий, в одних трусах, поплентався на веранду, ніяковіючи від вигляду свого неприкритого, худого, цибатого тіла.
На веранді за столом сиділа Нонна в товаристві опасистої фарбованої білявки не першої молодості. Побачивши Метра, жінки однаково приязно заусміхались, запрошуючи скуштувати холодного чорничного морсу. Геть тобі чисто дві турботливі, підстаркуваті родички‑дармоїдки (російською – приживалки), давно звиклі до його малопривабливого вигляду в пом'ятому негліже. Заспокоєний реакцією, Метр похмуро подякував і пішов босоніж по росяній траві до відра. Жінки спостерігали за ним, поблажливо милуючись та попиваючи свій морс. Але тільки по тому, як вилив на себе відро, і крижаниця гострим гарячим мечем вдарила в тім'я, розлившись по тілу іскристою радістю життя, Метр впізнав біляву товстуху: це була… вона ! Та, за якою він збирався вранці послати Нонну… Чи, може, посилав?.. А може, вона прийшла сама, як приходила сюди в молодості, ніби прив'язана до нього телепатичної ниткою, варто було йому тільки забажати?!. Але, Боже, що з нею? Невже ця… тілиста Дунька з Тобольська – його Дульцінея Тобоська? Але… чого це вона так… розпаслася? Видно, в її чиновного злодія непогані справи… Ох, ця свинська ненасить нуворишів епохи незалежності! Чи це не вона?.. Та ніколи не була… і не могла бути… такою одверто вульгарною фарбованою блондинкою! Як продавщиця горілчаного ларка!.. Що за чортівня? Вона чи не вона? – Зовсім розгубився Метр. – Чи цей ситуативний абсурд йому сниться?.. Чи світ розчинився в абсурді?.. Чи в нього від пролитої на голову крижаної води почались галюцинації?