А то раз у недiлю сидить Оленка в садочку в Сергiя. Пташки щебечуть, сонечко свiтить; калина кучерява, з одного боку пiдперта; лавочка, столик, там i вона, чорнобровенька квiточка. Вишита сорочка на їй: керсет плисовий, чорний; стьожка червона в косi, коса довга така. Сергiй нахилив вишеньку бiля неї, ягiдки дiстає, вона дивиться у Шевченкiв "Кобзар", "Дiвичiї ночi" читає.
Аж ось рипнула хвiртка. Глянула, — Грищенко з-за маку йде. Як пташечка та схопилась Олейка, наче пурхнуть хотiла, та й нiкуди. Стоїть, засоромилась, червона, як ягiдка. Познакомив Сергiй їх. Сiли. Грищенко, чорнявий, вусики невеличкi, в тужурцi синенькiй, глянув на книжку та:
— Читаєте? — до Оленки.
Всмiхнулась.
— Читаю, – промовила так соромливенько.
— А читання рiч гарна, — Грищейко їй.
— Аякже! — Оленка йому. — Це ж таке їство духовне. — Перегортає листочки та зирк-зирк на тужурку йому.
Грищенко:
— Читаєш i, як би сказати, бачиш усе.
Повела Оленка язичком по губi та:
— Еге. I до неба ближче стаєш. Почуття такi iнодi… — та й не доказала. Почервонiла, кахикнула: у хатi у неї саме сварка зчинилась. Хоча пiд калиною слiв з хати розiбрать i не можна було, а все ж чуть було лемент. А слова такi там були:
— Мою дочечку манить, а мене зве помийницею, — мати до батька, — а в тебе й нема того, щоб вибатькувать її, сяку-таку невiстку свою!
Батько:
— Та хоч ради недiлi святої не кричи, ради чоловiка чужого, там он учитель чужий, почує…
— А що менi такi вчителi! Й панiв вони, чи що? — батьковi мати.
Вийшла далi мати надвiр, пiд калину з-за пшенички дивиться давай.
Оленка:
— Яка яблунька гарна! – Встала та й iде за яблуньку.
— Ще й ховається! — мати до неї, — Думає, що я й не бачу її; додому йди!
Пiшла Оленка такою ходою нерiвною i попрощаться забула.
— Не ходи! – напустилась мати у хатi на неї. Батько й собi:
— Та й справдi, Оленко: краще б було, якби ти таки й не ходила до їх.
Що тiльки Михайло не був задерикуватий, як Палажка, а йому теж не до вподоби було це ходiння. Боявся, щоб Сергiй її "з пантелику" не збив. Про його тодi балачки ходили, що вiн у бога не вiрує, у церкві поклонів не б'є, свiчки не ставить та не часто й буває у їй; i комусь ще казав, що земля кругом сонця лiтає i що дощ з пари.
— В писанiї немає цього, — казав якось Михайло Сергiєвi, – це од невiрцiв усе; нiхто сил божих не знає, а дощ бог дає, а не з пари.
Не любив Михайло Сергiя. Через його та й до Василя рiдко ходить було.
Усе було вiн Оленцi товче:
— Живи по-божому: пости чти, до церкви ходи.
VII
Незабаром знов побачила Оленка Грищенка в Сергiя. Дивиться на його з-за городини. .
"Тодi я гаразд i не роздивилась на його, — думає, — а вiн такий… про читання зразу почав".
I пiшла б, може, до його, як знакома уже, мати ж… сидить бiля хати, лущить насiння. А Оленка в Сергiя, в дядини, крадькома вже бувала. Та й Грищенко… хто його зна, якої тепер думки про неї, що тодi її так осоромила мати. Щоб хоч не дивиться на його, не чути його голосу, пiшла Оленка на вигiн!
Вигiн за садком зразу, високий, крутий. Тут i там по йому конi пасуться, телята щипають травичку, вiтряки стоять. А внизу село лежить, таке кучеряве. Кучерi то-польовi, срiбненькi, пiдiймаються вгору; iншi, чорнi, позвисали над клунями; ще iншi, вишневi, сливовi, повивають хати. А церква, наче зiронька в небi, сяє-сяє в гущавинi. Убiк попiд вигоном долина побiгла. По той бiк долини гай зеленiє, то в долину збiгає, то в поле вискакує, що жовтiє проти сонця за ним. А там далечiнь… синiють гаї.
"Боже мiй! – думає Оленка. – Чого я сама? Потiшиться нi з ким красою цiєю".
Щось забалакало ззаду. Оглянулась, – Сергiй i… Грищенко за нею iдуть. Затьохкало в неї. Чубок на головi поглядiла, що визирав з-пiд платочка, на плаття голубе подивилась собi, припинила ходу. Привiтались.
— Яка краса унизу! — Оленка до Грищенка.
— А що, вас не били у хатi тодi? — вiн до неї. Всмiхнулась Оленка й нiчого. Стало нiяково їй. Сергiй це помiтив, про друге почав:
— Читав я в газетi, — каже, — що в селi одному хлопцi й дiвчата простi спектакль дали. Порядкували вчитель та дяк. Да якби i в нас таке встроїть, та ще й прибуток призначити на яку цiль корисну!
Оленка зирк-зирк на Грищенка, нiби питала його, що вiн скаже на це.
Грищенко, мабуть, думав, що Оленка на вбрання позирає йому: поглядiв комiрець отюжений, висунув трохи з-пiд тужурки його, кахикнув та:
— Iнтересний, — каже, — з степурiвським дяком спектакль був учора у нас. I то ж чорт рябий! Новiсiнькi карти були у мене, i вiн… — Грищенко зареготiв, — i вiн чисто порвав.
— За вiщо? — всмiхнувся Сергiй.
— П'ять рублiв я виграв у його. Я вже казав йому:
не вмiєш — не сiдай, а вiн… хе-хе!
"Карти на умi в його!" — подумала Оленка про Грищенка. Глянула на його: такий повний, червоний, в'язи товстi. "Зовсiм i обличчям не схожий на того, про якого я читала", – подумала.
Сергiй глянув на сонце та:
— Iнтересно б оце подивиться на сонце в скло закоптiле.
Оленка:
— I то ж тiло величезне таке! А проте… потухне колись.
Грищенко:
— А он чорногуз який ходить! — карлючкою за вiтряк показав. — От якби рушниця оце!.. Чудасiя!.. Як я уцiлив нею раз був ворону, так i пiшла з тополi перекидя.
"А нащо уцiлив, спитать би тебе?" — подумала Оленка.
Довгенько ходили по вигону. Грищенко й до дяка степурiвського ще вернувсь, розказував, як той п'є горiлку та як на головi вмiє ходить. — Iнтересно, — каже. Оленка бiльш мовчала.
"Хай… — було думає, гуляючи з Грищенком, — кончу школу, далi одчиняться дверi менi… невже не зустрiну тодi його… любого, з душею".
VIII
Палажка тим часом все частiш i частiш загризалась з Оришкою. Пiсля того, як її Оришка назвала помийницею, вона як помiтить, що Оленка у неї була, так Їй i зробить шкоду яку. Iде поз грань, соняшник зломить Оришцi або переб'є ногу курчатi її, як пiде до неї, Палажки.
Лютувала на Оришку Палажка i все дужче злилась i на те, що у неї, "ворога" такого, город бiльший. Почала все частiш дорiкать ним Михайловi. Солi нема, борщу нiчим затовкувать, так на язицi й огород у Палажки.
— Пiдлiзли сякi-такi до старого, а ти попустив їм! — гримає на Михайла. — Хоч би це який кущ картоплi продать з тiї смужечки, що оддав їм, i то б же яка це запомога була!
Вийде з хати Михайло, перед очима i смужечка та.
"Справдi, — почав думать вiн, — нащо попустив? Хоча… батькове ж слово… i не попускать не можна було… "Чти отця", — в писанiї сказано. Це… це все Василь та Оришка тут виннi. Пiдлiзли пiд старого, мовляла Палажка, так воно й є! Бо й справдi: чим я од Василя гiрший у батька? За вiщо Василевi бiльш огорода од батька? За те" що батько жив при йому. Так i при менi ранiш жив! Нехай Палажка, може, чим i не догодила йому, так… у якiй же я тут вині?! Підлизли пiд батька i все тут".
Так почав думать Михайло, i вже й сам на Василя та Оришку злитись почав. Уже й бувать у їх перестав. А робить їм погоду Палажка, вiн i не спиняє її. Iнодi й сам ще як захватить їх кури з свого города, то аж сторчголов летять.
Лайка, сварка i в хатi й надворi.
"Бiднiсть— i зло через те, — думає Оленка було. — Хай… — було розважає себе, — кончу вчення, матиму мiсце, буду запомагать батьковi, матерi, може, хоч трохи утихне гризня".
Зiставалось Оленцi, щоб уже кончить школу, год один ще повчиться. Дiждала кiнця лiта, поїхала.
ІХ
Перед тройцею приходить од Оленки одкритка, пише:
"Кончйла з нагородою -євангелiєю в червоному бархатi, оправi золотiй. Тодi-то за мною на станцiю виїдьте".
Прийшов час i їхать. Запрiг Михайло конячку, поїхав. Весело їхалось. Незчувсь, коли i в Гайдарях опинивсь, а двадцять же верст, велике село. Виїхать з його, i станцiя зразу.