— Не мани, сяка-така, дитини моєї, своїми втiшайся!
— З ума зiйшла? — Оришка їй.
Палажка:
— Ось тобi, о! — крутить дулi, дає Оришцi. Якiсь люде йшли улицею, поставали навспинячки, дивляться. Прийшов Михайло з булкою, теж дивиться, став. Повiсила голову Оленка, похилилась до себе в садок. Закипiв самовар, нiхто й чаю не пив.
Х
Обгортає Палажка на грядках картоплю пiсля цього якось i дiйшла до обнiжка, що лежить гребеником мiж частками Василевою i Михайловою. Такий вiн бридкий їй: так нерiвно город роздiляє i за ним такi вороги живуть!
"Хоч устругнуть його трохи", — думає.
Подивилась до Василевої хати — не видно нiкого та за соняшниками не дуже й примiтне її, нахилилась, клює шарiвницею обнiжок той. Так гарно їй, таке її усердя бере: в обнiжковi зазубнi робить, а поз обнiжок, пiддовбуючись пiд його, рiвець прогортає.
"Хай трохи-потроху обвалюється у наш бiк, — думає, — до ворогiв посувається: все ж таки нам город буде ширшать, а ворогам зло".
Другого дня прогонив Василь кури з грядок та й до обнiжка наблизивсь. Побачив — скипiв. Сердитий-такй якийсь вiн, чорний, усатий. Побiг, ухопив заступ, давай загортать той рiвець, зазубнi тi. I землею з грядок Михайлових загортає.
— А, сякi-такi!.. — кричить.
Михайло був тодi в хатi у себе з чоловiком одним. Як вискочить.
— Що то ти робиш!— визвiривсь на Василя.
Василь:
— А то он що пороблено? — показує йому зазубнi.
Бачить Михайло, що пороблено, i хто поробив, догадався, бачив бiля обнiжка Палажку учора, та це байдуже йому: у Василя частка бiльша, вiн те знає.
— Що ж там? Нiчого! — Василевi вiн.
— А, так нiчого тобi!
Горне Василь з грядок його землю та зачiпає й картоплю йому.
— Рятуйте! — кричить Михайло.
Виходить з хати i чоловiк той. А чоловiк той — Семен Остапчук. Чоловiк багатий, поважний, письменний. Був вiн од Вербiвки суддею тодi в волостi. Iде й вiн до обнiжка, такий здоровий, показний, рудий трохи.
— Що таке? — питає.
— Подивiться ось, — Василь до його, — що воно пороблено обнiжковi це?
Подививсь Остапчук, та тiльки не за Василем оступивсь. Василя не любив вiн за його вдачу сувору, що й до його, суддi, вiн непривiтливий був. А Михайла тодi ще саме було й треба йому: прийшов до його на роботу кликать до себе, i пообiщав Михайло.
Всмiхнувсь Остапчук та:
— Що ж? тут… нiчого такого. Почервонiв Василь:
— Як нiчого? — крикнув на Остапчука.
Остапчук:
— Чого ж кричать?.. На кого кричиш? — з серцем до його. Вiн:
— А що ж?.. Лiзуть у мiй огород, i нiчого? Михайло:
— А як у тебе он i город ширший, i не кажеш того!
— А тобi що до того? — гримнув на Михайла Василь. Подививсь i Остапчук на Василiв город: од обнiжка до улички, i на Михайлiв: од обнiжка до лiски,-городи узенькi, примiтно, що ширший, хоч i не набагатечко.
— Ширший, да, — додав Остапчук. Почервонiв ще дужче Василь:
— Так i ти… i тобi заздро, що город ширший у мене?-визвiрився на Остапчука.
— Не тикай!.. З ким ти потикавсь? — Остапчук до його.
— А що ж?
Остапчук:
— Грубiян отакий… У город он лiзуть до його… До такого i слiд лiзти.
— Що ти? Що слiд лiзти? — скипiв Василь. — Що ти, чорт рудий, пiддрочку даєш?
Дивиться Остапчук, почервонiв, далi:
— Що ти? що ти менi оскорбленiє наносиш таке?! — закривав,— Чуєш! — обернувсь до Михайла.— Чортом рудим мене зве! Свiдком будеш: процентуюсь.
Увiйшли в хату Остапчук та Михцйло. Була в хатi й Палажка, сидiла на полу, пiр'я в решетi драла. Оленки ж не було й у городi, десь зiйшла од клопоту. Всмiхається Палажка: увесь час у вiкно одсунене слухала бучу. Остапчук нiчого. Увiйшов у хату, щоб цiпок узять та додому йти та й… сiв на лавi, похнюпивсь. Сердито йому. Як-таки так? Якийсь-небудь харпак i його, суддю, такого чоловiка поважного, так образив! I за це йому тiльки арешту може буть суток з скiльки. Щоб i робив йому! Пiдняв голову:
— А з якого благополучiя у його, прохвоста, город бiльший? — почав до Михайла.
Почухав потилицю Михайло, сiв на лавi й собi та:
— Подарував старий йому трохи… пiдлiз.
— А документа ж нiякого в його нема од старого?
— Нема.
Стиснув Остапчук плечима.
— Дивуюсь, — каже, — тобi: чого й дивишся на його тодi? Тобi ж тут жалiться можна в суд: нас, мов, два брати, город батькiв, а владiєм нерiвно ним. Прощу порiвнять нашi частки.
Мовчить Михайло, дивиться на Остапчука. А Палажка так радiсно:
— Порiвнять! От спасибi вам… дайте стежку в цiм… доказать сяким-таким!
Всмiхнувсь Остапчук. Оце-то йому допекти Василевi!
— Чого ж, — каже до неї, — можу дать стежку. — Повернувсь до Михайла:— Тiльки тут от що: того, що як там було в вас — чи подарив йому батько, чи як, — згадувать у судi не треба, а просто: Василь, мов, сам захопив стiльки города собi.
Мовчить Михайло, в землю дивиться.
А Палажка:
— От спасибi вам! — до Остапчука. — Я вже вам робить що без грошей послухаю за таку йашу добрiсть до нас.
Знов усмiхнувся Остапчук: це ж йому й користь iце з цього буть може.
— Еге, я добрий, звiсно… Захопив прямо, кажи, — навчає Михайла. — Знайти тiльки для хворми свiдка такого, який би теж так сказав, i дiло вгорить. Я потягну руку за тобою. Перебалакать ще з товаришами суддями можу… i присудимо тобi посунуть обнiжок у Василiв город… Добре?
— Не знаю… коли б… — Михайло почухавсь.
— Що "коли б"?
— Коли б грiха не було тут.
Всмiхнувсь Остапчук, прихиливсь до Михайла та:
— А за обнiжок?.. Як тут грiх, то й за обнiжок же грiх: з вашого ж боку вiн скопаний.
Всмiхнувсь i Михайло, помовчав, далi:
— Та це так, тiльки… обнiжок дiло менше, а це… батькове слово треба ламать i… на Василя— захопив ще треба казать. Та й… обнiжок не я й скопував ще.
Палажка:
— І тебе сi та тi й вигадували такого менi… — почала кричать на Михайла.
Зареготiв Остапчук.
— Подумайте,— каже,— над цим.— Взяв цiпок, пiшов.
Почалося справжнє пекло в хатi у Михайла. Палажка вже тiльки й знає, що гризе йому голову:
— Сякий-такий, одбирай, що попустив! Слухає-слухає Оленка це, почне вбалакувать матiр:
— Ну, мамо, що ви за людина така? Нащо гризня ця?
— А тобi чого треба? — визвiриться мати на неї.
— Кончила вчення, мiсця шукай!
"Ну,— було думає Оленка, — коли б уже швидше те й мiсце: зароблю грошей i, на чiм не стане, куплю у дядька смужечку, що попустив йому батько. Нате, мамо, — скажу,— та цитьте!"
XI
Пройшло вже бiльш мiсяця з того часу, як пообiщав отець Полiєвкт написать Оленцi про мiсце. Жде-жде Оленка, не чуть нiчого од його. Чи не забув? Почала турбуваться.
А то одного разу почула од Сергiя вона, що сам чув десь, що отець Полiевкт, який завжди живе у губернському городi, зараз перебуває у батька свого, а цей живе у городi, що недалеко бiля Вербiвки, — невеличкий, повiтовий. Батько його, сивий дiдусь, заштатний батюшка, слабував дуже тодi, i вiн приїхав одвiдать його. Стукнуло в голову Оленцi: чи не пiти це до його, нагадать про обiцянку йому? Вечорiло тодi вже, як вона цю звiстку почула. Дiждала другого дня, причепурилась, чкурнула. А там усього сiм верст до города.
Пiвдня. Прихожа Полiєвктового батька. Оливою, калошами пахне. Сидять на лавцi в прихожiй: Грищенко у тужурцi, якась панночка в чорному, ще хтось безусий у блузцi, — видно, теж до отця Полiевкта прийшли. Сiла Оленка й собi. У сусiднiй кiмнатi чуть Полiєвктiв голос; балакає так повагом з кимсь.
— Любов до ближнього, — каже комусь, — любов, про яку так учив нас наш божественний учитель Христос, — велика рiч. І ми, служителi його, у проповiдях наших повиннi дбать про неї.
"Милий отець Полiєвкт, — думає Оленка,-про яке святе дiло вiн дбає!"
А серце тiльки тьох-тьох у неї: що то вiн про мiсце їй скаже.