— Засидiлись?.. Читаєте, мабуть, усе?
— Не дуже, – Сергiй йому. – Книг немає таких. — Помовчав. – У вас там не можна б розжиться якої коли?
— Зайдiть коли. У нас гарна бiблiотека. Чому ж?.. I погуляємо в нас. I ви… — звернувсь до Оленки студент.
Так радiсно всмiхнулась Оленка: цього ж їй i треба. Почервонiла та й очi в землю.
— Не стiсняйтесь,— студент їй, — я знаю про вас: розказував Савка, як зострiчалиеь тодi, пам'ятаєте?
— А коли б же й справдi до вас забрести? — Сергiй до студента.
— Хоч i зараз ходiмте.
Пiшли. Студент велосипеда веде, Оленка з ним поруч iде. Так бадьоро йде. "Ану, — думає, — як привiтають пани нас? Тi, про яких я читала, були такi добрi: i пригрiють чоловiка, й розважать. Звiсно, люде освiченi: про людськiсть знають уже i багатi: бiднiсть не злить їх. А як я буду поводиться з ними? Як скажуть: " Не стiсняйтесь, будьте як дома"… "Дякую", — скажу. Картини в їх єсть, квiтки: побачу якi. Книг попрошу. Рояль, може, в їх єсть, пограю… так бажається… так давно вже грала".
— Що ж, ви кончили школу ту? — студент до Оленки.
— Кончила.
— Розказував Савка… Iнтересно: так попали учиться. Хист, видно, до грамоти маєте. Що ж тепер робить думаєте?
Помовчала Оленка, далi:
— Не знаю й що.
— Як! Знання свої в життi прикладайте. Учителькою гарною можна б вам буть абощо. Iнтересно: з народа сами, та якби стали видатним чим. Працюйте.
Всмiхнулась Оленка:
— Не знаю тiльки, де б працювать.
— Чого?
— З батюшками не везе щось менi: пообiщав один мiсце, потiм… одказ.
— О! – зареготав студент. — Знали з ким мать дiло! Киньте попiв.
— А як би в земську школу менi. Як на вашу думку: з церковноучительської можна туди?
— А чому ж? Хоча… знайомство єсть яке в вас?
— А якби до вашого батька звернуться?
— Звернiться. Познакомлю.
Всмiхається Оленка: "Ось-ось чого бажаю, досягну", — думає.
— I вам, знаєте що! — студент до неї. — Чому б вам не поступить на курси медичнi, як сестра моя?.. Буть лiкаркою, полегчать людям страждання, визволять од смертi їх.
Дивиться Оленка. "Боже мiй,– думає. — Яке ж велике дiло полегчать людям страждання, визволять од смертi їх!" — Помовчала: — А як же б поступить на тi курси, трудно, мабуть, з моєю освiтою?
— Чого? Пiдготовиться можна. До Люсi, сестри моєї, звернiться: та скаже, як там.
"Так от! — думає Оленка. — Що, якби пiдготовиться? А можна ж так: учителювать i готовиться! А в Люсi, може, есть i книги такi… От якби й справдi! Життя таке коротке… Чом не використувать його на щось гарне, велике? Тiльки… на курсах коштiв же треба! Ну, та як небудь там… мiж людьми добрими… А як Люся? Вона така, мабуть, добра… от подружити б!.. А студент? — Позирнула на студента Оленка: такий гарний, чорнявий, худощавенький трохи i так грiє од його. I велосипед його такий хороший, i блуза, i все…"
Серденько так забилось у неї.
Увiйшли у яр величезний якийсь. Дерева-дерева зеленiє в йому! А дiм такий бiлий, здоровий на пiдгiр'ї стоїть. Став ось. Верби позвисали над ним, сонечко грає в водi. Гребля. Ворота помережанi. З-за огорожi дощаної визирає акацiя. У хвiртку ввiйшли. Волоськi орiхи позвисали над стежку, квiтки перед домом рябiють. А рояль так лунає в одчиненi вiкна! Ну й згуки ж, небеснi згуки! Так i линуть у душу Оленцi: хочеться їй i плакать, i смiяться. "Люде, — хочеться крикнуть. — Нащо зло на свiтi здалось?"
Балкон зеленню повитий. В прогалявину видно: пани сидять на балконі, саме чаюють, блищить самовар.
Так Оленцi боязко-радiсно.
Поставив студент велосипеда на дворi, на балкон їх веде. Стiл довгий-довгий, а ласощiв усяких!
— Здрастуйте! — Сергiй та Оленка до панiв, так соромливо. Стали на порозi, стоять.
Подивились-подивились пани їм на ситець, та й нiчого.
— Снiдаєте вже? — студент до панiв.
— Еге, — хтось промовив.
А Кочура старий, лисий, здоровий, – знають Сергiй та Оленка його: у город часто через Вербiвку їздить поз їх, — чвякає щось та:
— А то ж що за люде? – на Сергiя та Оленку показує.
Студент:
— Та це… знакомі мої: учитель народний i… хоче у земство проситься, – показав на Оленку.
— Гм! — буркнув Кочура та й губу закопилив так призро.
Почервонiв студент, наче йому соромно стало, що привiв знакомих таких; промовив "знакомтесь" та й пiшов у покої.
Почервонiла й Оленка: "Та невже це так нас вiтають! — подумала. — I студент… так ласкаво балакав дорогою, а тут… чкурнув мерщiй. Слова однi… марнi, пустi".
Скраю ось сидить якась панночка. Плаття рожеве на їй, а щiчки пухкенькi такi.
Дає їй руку Сергiй так невмiло, несмiлко; Оленка теж так саме за ним. Всмiхається панночка, тиче їм пальчики. Переглянулась з кимсь усатим, п'ятенце на щоцi, обоє всмiхаються. Ще дужче почервонiла Оленка. Дiйшла до старого Кочури, саме запихається грiнкою, не бачить їх.
— Здрастуйте! – Сергiй до його.
Глянув, ткнув свої пальцi їм, мнякi та товстi. Дiйшли до усатого з п'ятенцем на щоцi, газету саме читає, — теж такої. " Познакомились " ще з панiєю якоюсь товстою, мабуть, Кочурихою. Та дала їм пальцi так милостиво:
— Здрастуй, здрастуй, голубушка, — до Оленки
всмiхнулась.
Поставали далi пiд стiною обоє, стоять.
"Та невже це така iнтелiгенцiя, — думає Оленка, дивлячись на панiв, — такi люде освiченi… вйсокомiрнi, байдужi?"
Рояль годi лунать. Входить якась панночка в коричневому; за нею й студент. Посiдали до чаю й вони. Поколотив ложечкою у стаканi студент, глянув на Сергiя й Оленку та:
— Може, й ви хочете чаю? Сiдайте.
Робить нiчого. Сiли на порожнi стiльцi. Гукнув студент горничну. Та два стакани винесла, поставила перед ними. Стоять тi стакани порожнi: рожева панночка усiм наливає, а їм i нi.
— Люся! — студент до неї. — Налий он.
Наливає Люся, всмiхається.
— Я й забула, — каже.
Смакує Оленка той чай i без сахарю, без нiчого.
"Чого я пiшла сюди." — думає.
Усатий щось про Персiю балакать почав. Голос його такий противний Оленцi. А пики у всiх страх осоружнi якi! I таке все їй вороже, чуже: i банка з варенням, i зелений балкон, i бiлi дверi, що йдуть у покої. А повiтря так воняе панами.
Почали розходиться: усатий надвiр з Люсею, студент у покої. Тi теж — хто куди. Зiстались удвох Сергiй та Оленка.
— Ходiм звiдцiля! — до Сергiя вона.
Сергiй:
— А про мiсце ж?..
Аж побiлiла Оленка:
— Та що я, собачка яка, щоб прохать мiсця в таких ситих, байдужих, дiло мать з такими?
Сергiй:
— Так хоч книжки… — Пiдiйшов до дверей: — Павле Iвановичу! — гукнув.
Виходить студент.
— Так книжки… — Сергiй йому.
— Можна… Ось я папi скажу тiльки. — Пiшов. Виходить i папа, дивиться сторч.
— Що таке? — питає.
— Байрона почитать… Будьте ласкавi, — Сергiй йому.
Подививсь-подививсь пан на ситець Сергiєвi, далi:
— Прийдете iншим разом коли, або… може, я вам передам як-небудь, шукать зараз далеко. — Пiшов.
— I попрощаться нi з ким! — всмiхнувся Сергiй. "I я пiшла до їх!.. — думає Оленка, йдучи дорогою. — Мала прохать їх!.. На вiщо це схоже? Яка ж я дурочка!.. Не навчив Полiевкт, полiзла… надiялась так, марила… Якi ж жалiбнi мої мрiї, надiї!.. Яка ж легкодуха я! У людей отак вiрить, шукать запомоги у когось. А, щоб мене чорт узяв!"
Сергiй:
— Значить, так… Посилай прошенiє тепер за мiсцем сюди-туди…
— А, пiшли вони, всi мiсця i люди! Не бачить їх, злих, не чуть їх!..
Доходять до села свого. Сонце з пiвдня вже звернуло. Душно. Вигiн. Бiля вiтряка в холодочку сидять хлопцi, дiвчата. Данило, в синiй жилетцi, положив руку Ганнi на шию, а шия у неї така у намистi. Петро, що колись з ним Оленка в школу ходила, схилився на Прiську. Такi веселi: спiвають, жартують.